Висновки до розділу 2

Отже, показано, що сучасний термінологічний апарат самостійної пізнавальної діяльності є недостатньо розробленим і фактично не відповідає можливості чіткої інтерпретації складників досліджуваної проблеми.

Уточнено понятійно-термінологічний апарат пізнавальної діяльності: проаналізовано поняття “пізнавальна діяльність”, “самостійна пізнавальна діяльність”, “самостійна навчально-пізнавальна діяльність”, “самостійна робота”, “самоосвіта”. Показано, що окремими поняттями деякі автори користуються некоректно, іноді неадекватно ототожнюючи їх (див. §2.1.). Здійснено аналіз самостійного та наукового пізнання, показано їх спільність і відмінності. Наведені суперечності між суб’єктом та об’єктом пізнання. Останнє свідчить про необхідність подальшого дослідження методологічних та методичних аспектів процесу пізнання в нових соціально-культурних умовах.

Проведений аналіз теорії пізнання дав змогу встановити основні принципи самостійної пізнавальної діяльності:

• здійснення повного циклу пізнавальних дій;

• взаємопов’язаності пізнання, практичної діяльності та комунікації;

• поняттєво-концептуалізуючої та тлумачної діяльності;

• взаємозв’язку пізнавальної діяльності і творчого процесу;

• переходу особистого знання в соціальне;

• взаємодії суб’єкта та об’єкта пізнання;

• функціонування та розвитку системи колективної міжсуб’єктної діяльності пізнання.

При організації навчальної діяльності слід враховувати особливості пізнання; найбільше це стосується навчально-пізнавальної діяльності учнів та студентів (роль вітагенного досвіду, наукове пізнання та читання наукових текстів, пізнавальна діяльність і формування свідомості, пізнавальна діяльність і творчість та ін.).

Готовність до самостійної пізнавальної діяльності є однією з провідних умов розвитку педагогічної майстерності викладача (учителя). У нових концептуальних положеннях щодо вищої освіти пріоритетне місце сьогодні займають інтереси особистості, орієнтація на формування у спеціаліста таких професійних якостей, які допомогли б йому підготуватися до майбутньої діяльності не лише в професійному, а й у соціальному та культурно-історичному контекстах. Саме за умови постійного самовдосконалення, коли фахівець самостійно здобуває нові знання відповідно до зростаючих вимог у швидкозмінному світі, є можливість забезпечення високого рівня професіоналізму. Це, без сумніву, стосується спеціалістів усіх галузей народного господарства.

Розділ 3. САМОСТІЙНА ПІЗНАВАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК СКЛАДОВА ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ

3.1. Самостійна пізнавальна діяльність в системі неперервної освіти

У державній національній програмі “Освіта” наголошується, що одним з принципів її реалізації є неперервність, яка “відкриває можливість для постійного поглиблення загальноосвітньої та фахової підготовки, досягнення цілісності й наступності в навчанні і вихованні; перетворення набуття освіти у процес, що триває впродовж усього життя людини” [127].

Як відомо, процес прискорення оновлення засобів виробництва приводить до того, що майже всі зайняті у сфері його експлуатації та обслуговування змушені в умовах ринкових відносин кілька разів за життя переходити до виконання нових функцій, змінювати спеціальності, професії, робочі місця. Навіть залишаючись на одному й тому ж робочому місці (посаді), вони повинні постійно поповнювати свої знання та вдосконалювати уміння. Істотніші зміни чекають тих, хто зайнятий у науково-технічній сфері, в освіті, культурі. Проблема співвідношення базової освіти й досвіду набула в умовах складності перехідного періоду нових рис. Зміна матеріальної структури виробництва сьогодні здійснюється швидше, ніж збагачення особистого досвіду. Крім того, постійно зростає потік нової інформації, яку принципово не можна отримати з досвіду. Складається ситуація, за якої практично кожному працівникові протягом усього періоду трудової діяльності слід давати певні “дози” додаткової освіти, які б забезпечували постійне збагачення змісту знань і розуміння суті пізнавальних явищ на рівні останніх досягнень науки і техніки. Учні та студенти у процесі професійної підготовки повинні оволодіти певною критичністю мислення, вмінням оцінювати те, що треба пізнати, вміннями пов’язати теоретичні знання із практикою, співпрацювати з людьми, розвинути здібності до сприйняття й адаптації в умовах оновлення видів діяльності (допрофесійний, базовий та післядипломний її компоненти).

Формування установки на безперервність освіти – процес тривалий. Йому передує розвинута потреба в одержанні й поглибленні знань, почуття задоволення від учіння, формування пізнавальної активності. Знання, стаючи соціально значущими, впливають на розвиток такої важливої риси особистості, як соціальна активність. Проте, більшість студентів та учнів сьогодні, незалежно від того, як вони вчаться, відчувають незадоволення результатами навчання. Причин цього незадоволення чимало: безперспективність і безуспішність навчання, відсутність інтересу до нього, конфлікти з батьками, соціальні явища, які відбуваються сьогодні в суспільстві, та інше. Невдоволення навчанням значною мірою впливає на самооцінку, а це призводить до невпевненості в собі, напруженості, чеканні “провалу” на екзаменах, заліках, контрольних роботах. У цій ситуації активність учня (студента) нерідко спрямовується на подолання труднощів, зумовлених прогалинами у знаннях, пошуку шляхів і засобів пристосування до ситуації, що склалась. Усе це заважає бачити об’єктивну цінність знання та загальні світоглядні основи, які закладені в кожному предметі, особливо сьогодні, в час стрімких потрясінь нашого суспільства, пов’язаних з так званим “переходом до ринку”.

Орієнтація підростаючого покоління на неперервність освіти – процес багатоплановий. Він передбачає вдосконалення всіх ділянок у роботі сучасної школи, перегляду деяких традиційних уявлень про функцію вимог, характеру взаємодії учнів та вчителів, тощо. Ось чому останнім часом досить інтенсивно обговорюється проблема неперервності освіти. При цьому під неперервною освітою іноді розуміють просте доповнення базової освіти, різноманітні форми навчання, підвищення кваліфікації, перепідготовки, які здійснюються протягом усього трудового життя людини, тобто мається на увазі освіта для дорослих. Але ж принцип неперервності має більш глибоке значення, він передбачає якісно інший тип взаємодії особистості і суспільства протягом усього життя людини. Він передбачає, крім того, створення і функціонування системи державних, кооперативних, громадських освітніх установ, які могли б забезпечувати постійну загальноосвітню і професійну підготовку, самоосвіту та перекваліфікацію людини з урахуванням її бажань, можливостей та потреб суспільства.

У 60-ті роки на Заході, насамперед у США, уважно проаналізували систему освіти у СРСР і дійшли висновку щодо необхідності зміни вихідної парадигми власної освітньої політики. Від принципу “чим більше, тим краще” відмовилися. Збільшувати термін навчання нереально (та й економічно не вигідно), нові програми, технології навчання, комп’ютеризація хоч і не погана справа, та все ж це не вихід. Було вирішено поряд з існуючою традиційною системою освіти створити систему освіти для дорослих, яка й почала інтенсивно розвиватися.

Бурхливий розвиток системи освіти дорослих у світі протягом перших двох десятиліть привів не лише до її визнання, а й до відповідного її впливу на реформи вищої і середньої освіти. Освіта дорослих вимагала зміни в роботі середньої і вищої школи. Як наслідок, у середині 80-х років (коли ми здійснювали безрезультатні спроби реформувати систему освіти) на Заході почався процес інтеграції систем традиційної освіти та освіти для дорослих, вимальовувалися контури єдиної системи неперервної освіти. Наявність системи освіти для дорослих (як рівноправного партнера традиційної системи освіти), яка б гнучко й оперативно реагувала на всі освітні вимоги суспільства, знімає з традиційної системи задачу навчити людину всього раз і на все життя.

Сьогодні в освітянських колах можна почути, що школа у США працює на значно нижчому рівні, ніж наша. Але ж при цьому не враховується, що вже понад 20 років тому змінилось стратегічне завдання їхньої школи. Там не вчать дітей всього і назавжди, їх навчають лише того, чому не можна не вчити сьогодні і керуються при цьому тим, що в подальшому людина зможе одержати всі необхідні їй знання в комунальному коледжі або в будь-якій іншій, але добре забезпеченій та організованій системі освіти дорослих.

Не можна сказати, що в нас не вчаться. Вчаться. І конкурси ще є серед абітурієнтів (щоправда, вже не на всі спеціальності…). Але немає гарантії, що вони будуть і надалі, особливо при помітному падінні престижу освіти, що спостерігається в останні роки нашого життя. Поки що в нас не створена така система освіти, яка була б адекватною до нових потреб. Наша система освіти є такою, якою вона повинна бути, виходячи з етакратичного підходу. Яка економічна база, така й система освіти.

Ринкова економіка вимагає знань, які матеріалізуються в конкретних продуктах виробництва. Ринок чітко диференціює потреби. В західних країнах освіта виступає гарантом рівня життя людей – там вчитися не тільки престижно, а й вигідно. Від рівня освіти залежить і рівень життя людей. Аналогічні процеси зароджуються і в нас. Якщо ринок – це засіб досягнення добробуту в суспільстві, то знанням потрібно відкрити “зелену вулицю”, серйозно зайнятися розвитком освіти. А поки що в нас, як правило, рівень життя людей обернено пропорційний рівню їх освіченості, запит на інтелект майже відсутній, ніби й немає підстав для навчання. Звісно, це лише на перший погляд. І якщо наше суспільство має вийти на нову якість, освіта повинна бути на високому рівні. Для прикладу: економічний ривок країн Південно-Східної Азії, їх швидкий успіх став можливим завдяки державній підтримці, яка в цих країнах надається освіті. Деякі спеціалісти вважають, що у процентному відношенні їх витрати на освіту перевищували витрати США.

Якщо в розвинутих країнах реформи носили технократичний характер, тобто, в основному, були зумовлені запитом сучасних технологій, то в новорозвинених країнах реформи носили соціокультурний характер. Вони спрямовувалися не лише на підготовку людей до роботи, а й були пов’язані з виходом їх на новий рівень освіченості, адекватний як сучасним технологіям, так і відповідної їм культури. Отже, маємо різні варіанти реформ, які надзвичайно відрізняються, хоча й виходять практично на один і той же результат. Очевидно, враховуючи в загальному рівень культури в нашій країні, реалізація концепції неперервної освіти в нас повинна ґрунтуватися на аналізі особливостей інновацій у культурі. Хоча необхідно також враховувати національні, економічні, юридичні, політичні та інші проблеми. Сліпе копіювання тут, швидше за все, не приведе до серйозних успіхів.

Але для успіху необхідна потреба у знаннях, інакше все, що буде створюватися, неминуче прийде в занепад. І це повинно викликати тривогу. Адже за даними соціологічних досліджень, у ранговій послідовності пріоритетності соціальних цінностей якісна освіта в Україні перебуває на 8 місці (див. Ю.І.Саєнко “Політика і час”, 1995, № 2 – С. 73-79). З огляду на це необхідно зазначити, що сьогодні є попит на знання у сфері промислового виробництва, але вони свої потреби для цієї сфери задовольняють запрошенням на роботу підготовлених в інших галузях спеціалістів. Перерозподіл кадрів відбувається так, що більш кваліфіковані спеціалісти йдуть працювати в малі підприємства, кооперативи, приватні навчальні заклади та інші організації. Справа в тім, що на відміну від Заходу, в нашій країні відносини між промисловістю та освітою завжди були неекономічними.

Повертаючись до історії питання, яке нами розглядається, відзначимо, що першоджерела неперервної освіти дослідники знаходять ще у Арістотеля, Сократа, Платона, Сенеки, Конфуція. Піонером же сучасних уявлень про неперервну освіту вважається Я.А.Коменський. Видатний педагог відзначав, що кожний вік підходить для навчання, і в людини в житті взагалі немає іншої мети, окрім навчання. Неперервна освіта розвивалася, з одного боку, як педагогічна концепція, а з іншого, – як феномен практики. З промисловою революцією XIX ст. пов’язаний розвиток освіти дорослих як наслідок динамічних змін в науці, техніці, соціально-економічних відносинах.

Щодо визначення поняття, що таке неперервна освіта, то поки що єдиної думки немає. Є тлумачення її як системи освіти, доосвіти, післядипломної освіти і професійного вдосконалення. З іншого боку, її ототожнюють із загальною і професійною освітою дорослих. Проте суть не в цьому. Головним і беззаперечним є те, що в центр усіх освітніх починань ставиться людина, якій необхідно створити оптимальні умови для повного розвитку її здібностей протягом усього життя. Суттєвим і надзвичайно важливим завданням у цьому зв’язку є ліквідація традиційного поділу життя на періоди навчання, праці і професійної дезактуалізації. Очевидно, можна вважати, що неперервна освіта означає процес, який продовжується все життя. У ньому важливу роль відіграє інтеграція як його індивідуальних, так і соціальних аспектів. Це положення було основним у документі ЮНЕСКО “Учиться чтобы быть” (1972 р.). Ідейний зміст доповіді було покладено в основу рішення ЮНЕСКО 1974 р., яке визначило неперервність освіти як основний принцип реформування освіти. Освіта, яка є не лише засобом, а й метою розвитку людини, повинна здійснюватися протягом всього її життя, охоплювати все суспільство. Центральною фігурою в освіті є людина, а головна мета – формування в неї умінь, необхідних для виконання різних функцій: набуття знань, самовираження, розвиток соціальних зв’язків і умінь здійснювати діяльність.

Сьогодні народне господарство нашої країни робить перші кроки до ринкових відносин: перепрофільовуються виробництва, змінюються функції міжвідомчої взаємодії. У цьому зв’язку доводиться оволодівати новими видами діяльності (маркетинг, моніторинг і т.п.), а, отже, й адекватними формами, методами і засобами підготовки, підвищення кваліфікації, перепідготовки кадрів для народного господарства. Спроби створення концепції неперервної освіти для вирішення вищезгаданих задач не нові. Але поки що це – спроби. Жоден із варіантів, які в останні роки обговорювалися, так і не був реалізований. У цьому зв’язку необхідно відзначити, що напрацьовано в цьому напрямі вже чимало.

Між тим на Заході система неперервної освіти – це реальність у більшості розвинених країн. Там освіті дорослих приділяється уваги не менше, ніж школам, коледжам і ВНЗ. Чому ж таке становище? Цьому сприяли декілька чинників. Сутність одного з них полягає в тому, що концепція неперервної освіти повинна передбачати наявність внутрішніх механізмів, які б забезпечували саморозвиток системи. Інакше ця концепція перетвориться в набір гасел, яких протягом останніх десятиріч було вже чимало. Свідченням цьому може бути ціла низка постанов щодо вдосконалення освіти, про її реформи тощо. Проте всі вони не були підкріплені ні методично, ні фінансово, а, отже, залишались, як правило, лише “на папері”. Другим чинником може бути відірваність теорії від практики, а точніше “монопольне” становище вищих навчальних закладів; саме вони, як правило, вирішували, кого вчити, як вчити та чого вчити. Якщо замовник і ВНЗ знайдуть таку форму взаємодії, за якої останні будуть готувати саме такого фахівця, який потрібний замовнику (замовник платить за підготовку), то в цьому випадку можна вважати, що вже створені деякі передумови для реального існування системи неперервної освіти. Поки що є лише передумови. Шляхи ж розв’язання завдання зі створення дієвої системи неперервної освіти, на наш погляд, - це реальне забезпечення виконання тих умов, які зафіксовані в документах ЮНЕСКО, а саме: наявність об’єктивних можливостей навчання для всіх, його мотивація, володіння навичками навчання. Отже, для того, щоб у центр освітніх починань поставити людину, слід створити оптимальні умови для повного розвитку її здібностей. Зрозуміло, що у разі невиконання хоча б однієї з названих умов стане неможливим забезпечення неперервності освіти.

Наголосимо, що забезпечити неперервність освіти ми не зможемо простим уведенням у навчальні плани певних додаткових курсів. Справа не в цьому. Кожна школа повинна не лише давати знання, але й прищеплювати любов до них, потребу в нових знаннях, а цього у наших школах замало. Якщо нам не вдасться вирішити цю проблему, то з упевненістю можна прогнозувати зниження в майбутньому не лише темпів науково-технічного прогресу, а й розвиток суспільства в цілому. Враховуючи наведене вище,вважаємо, що найбільш істотною особливістю нового змісту освіти сьогодні для забезпечення неперервності в навчанні є установка на розвиток пізнавальних можливостей учня та студента, вироблення навичок та вмінь самостійно вчитися. Саме цей принцип, на наш погляд, є головним для всієї роботи з оновлення змісту та вдосконалення форм і методів професійної підготовки, подальшої роботи спеціаліста у справі постійного підвищення свого фахового рівня.

Проблема забезпечення неперервності освіти сьогодні є ще актуальнішою, ніж раніше. У попередні кілька десятиліть певний внесок у вирішення цієї проблеми частково робили численні інституції системи партійно-політичної освіти. Значною мірою ті заняття носили формальний характер, інформованість була однобокою, стимулів практично не існувало, головне ж – підвищення професійного рівня спеціаліста майже не відбувалось (за винятком, хіба що, працівників держапарату, для яких такі заняття носили професійний характер). В сучасних умовах неперервна освіта розглядається як діяльність індивідуума, спрямована на систематичне поновлення знань, пов’язана з розвитком науки, техніки, культури, вдосконаленням професійної підготовки спеціаліста, задоволенням зростаючих духовних потреб людини. Неперервність освіти забезпечується як у навчальних закладах, так і шляхом самоосвіти. В сучасних умовах особливо назріла необхідність приведення в єдину систему різних елементів, які є складовими неперервної освіти.

Базовою ланкою тут повинна бути наша школа – і не лише вища, а більшою мірою початкова і середня школи. Саме там повинен виникати й зміцнюватися інтерес до пізнання, закладений у самій сутності людини. Неперервна освіта відіграє стимулюючу роль у розвитку світогляду кожної людини, тому що останній формується протягом усього свідомого життя людини – у процесі навчання, виробничої та громадської діяльності. У той же час освіта завжди ґрунтується на певному світогляді. Такий взаємозв’язок розвивається на основі соціальних функцій освіти і виховання. Суспільство передає своїм членам необхідні для організації виробництва та культурного розвитку знання, вміння, способи поведінки. Постійне примноження своїх знань про закономірності розвитку природи й суспільства, вивчення об’єктивних законів їх розвитку на основі самостійного осмислення та особистого життєвого досвіду у процесі неперервної освіти сприяє виробленню у людини внутрішніх переконань, позицій, способу мислення і поведінки. Неперервну освіту можна розглядати як принцип системи і методів задоволення інтелектуальних, громадсько-політичних, професійних і естетичних потреб людини, як принцип, який пронизує і об’єднує всю систему освіти, всі канали виховного впливу. В умовах науково-технічного і соціального прогресу, значної розгалуженості системи освіти роль загальноосвітньої школи у становленні неперервності освіти ще більше зростає. Адже саме в школі повинні сформуватися і перші вміння, і перші бажання, і смак до знань. Наступні ж інституції (вищі заклади освіти, курси підвищення кваліфікації, набуття другої професії, самоосвіта і т.п.) мають функціонувати на базі знань, умінь та навичок, які сформовані на попередніх етапах (звичайно, з постійним розвитком останніх).

Сьогодні не менш актуальним завданням є формування потреби у знаннях. Якщо в учня не сформовано потребу в самоосвіті, то ідея неперервності освіти не може бути реалізованою. Надати право та створити відповідні умови для саморозвитку – головна мета сучасного суспільства. Необхідно створити такі умови, коли в людини постійно будуть бажання і потреба вчитися, підвищувати рівень своїх знань. Без цього ідея неперервної освіти буде лише зовнішньою необхідністю, а не внутрішнім чинником. Розвиток позашкільної освіти, підвищення культури батьків й усього населення загалом, значною мірою впливають на загальну професійну підготовку молодого покоління, допомагають їм швидше входити в життя, розвивати різні сторони особистості, що сприяє вдосконаленню функціональної освіти. Поняття функціональності має носити більш загальний характер, тобто крім професійної сфери воно повинно розповсюджуватися також на всі сфери духовного життя людини.

Основою всіх форм організації неперервної освіти є вільна і творча праця. Формування потреб і вміння постійно підвищувати свій рівень освіти – одне з найбільш важливих завдань сучасної школи. В учнів необхідно виробити навички самостійної творчої роботи як умови продовження освіти, поєднання трудової діяльності із самоосвітою і самовихованням.

Проблема неперервності освіти, як гостра необхідність, в педагогічній літературі досліджується вже давно. Адже ясно, що “закінченої освіти” не буває (хіба що формально – після отримання відповідного документа про закінчення навчального закладу). При швидкому ж розвиткові науки, техніки, культури, як це й має місце сьогодні, людина розвивається все життя. Розвивається наука, а людина поступово й систематично опановує її основи.

Вищі заклади освіти є органічною частиною системи неперервної освіти. Вони мають не лише готувати висококваліфіковані кадри для народного господарства, а й формувати особистість, здатну до творчого пошуку, до вирішення практичних завдань, удосконалення набутих знань. Існують деякі загальні для всіх умови, що передбачають вживання певних заходів щодо організації неперервної освіти. Це, насамперед, розвиток науково-технічної революції, швидке накопичення нових і старіння раніше набутих знань, швидкий розвиток виробництва, зміна технологій та організації виробництва, необхідність удосконалення знань в галузі освіти людей, зайнятих наукою, у сфері управління.

Нещодавно неперервну освіту тлумачили як освіту дорослих, тобто як навчання, метою якого була компенсація упущень шкільної освіти, поповнення знань у зв’язку з вимогами життя. Пізніше увага зосередилася на проблемі підвищення кваліфікації, де розроблялися питання функціональної освіти, організації різних форм підвищення кваліфікації – для того, щоб досягти більш ефективної участі спеціаліста у своїй сфері. Тому в 70-ті роки обговорювалося питання про розвиток неперервної освіти з метою надання освіти, яка б допомагала пристосовуватися до життя в сучасному суспільстві. В основу даної концепції було покладено ідею поєднання в тій чи іншій формі професійної освіти або підвищення кваліфікації із загальною освітою на різних рівнях [Гражина Коптаж, ВВШ, 1991, №6].

Для того, щоб мати більш-менш повне уявлення, з чого ж складається концепція неперервної освіти, були здійснені спроби дати добірку основних її характеристик. Їх нарахувалося понад 20. За однією з них, освіта є процесом, який продовжується протягом усього життя людини (тобто концепція її стосується не лише освіти дорослих). Відповідно до цього повинна повністю перебудовуватися вся діяльність системи освіти, починаючи з дошкільного виховання, початкової школи та інших наступних інституцій.

Інший підхід: неперервна освіта включає формальні, неформальні та різні інші види освіти – інститути, освітні школи, університети, різні центри з підготовки та перепідготовки спеціалістів. Неперервна освіта передбачає, образно кажучи, вертикальну і горизонтальну мобільність у системі освіти [353]. Тут слід відзначити необхідність демократизації освіти, гнучкості її змісту, засобів, технологій, часу навчання і т.п. У неперервній освіті на всіх її етапах необхідним є поєднання професійних і соціально-необхідних знань, тому розробка проблеми змісту та структурування завжди є досить гострим питанням і вимагає постійної та серйозної роботи науковців та органів управління освітою. Відзначимо, що неперервність освіти обов’язково проявляється у постійному оновленні її змісту, наступності та структурі знань [327].

Надзвичайно актуальним є педагогічне завдання щодо формування потреби в засвоєнні знань і доповненні їх шляхом самоосвіти. Якщо в особи не сформовано потребу в самоосвіті, то ідея неперервної освіти не може бути зреалізованою навіть за умови, що всі інші необхідні для цього складові будуть наявні. Отже, слід не лише надати право, а й створити відповідні умови для самоосвіти, які повинні об’єктивно забезпечуватися суспільством. Стосовно суб’єкта навчання, то необхідно створити умови та забезпечити його готовність до реалізації цього права так, щоб у нього була постійна потреба вчитися, збагачувати власні знання.

Неперервна освіта, на відміну від традиційної, не пов’язана з якимось чітко обмеженим відрізком часу, а є довічним процесом. У світовій літературі є тенденція розуміти цей процес як сукупність дій та впливів на людину навколишнього середовища. У цьому випадку поняття “освіта” розширюється настільки, що губиться його зміст у плані особливого соціального явища. “Відкритий” характер школи, відсутність організованого впливу на особистість, необмежена тривалість у часі, органічна залежність від умов життя та виробництва – характерні риси неперервної освіти. Завдяки цьому різко зростає значення освіти як чинника зміни особистості й навколишнього середовища. Освіта в цьому випадку губить свій попередній “просвітницький” характер і стає формою практичної діяльності тих, хто вчиться.

Вважаємо за доцільне окремо виділити питання про освіту дорослих в рамках забезпечення її неперервності та місце в цьому процесі самоосвітньої діяльності.

Відомий психолог Б.Г. Ананьєв, аналізуючи дані різних дослідників стосовно того, якого віку людину можна вважати дорослою, зазначає, що в силу розбіжності цих даних можна, усереднивши їх, вважати, що нижня межа становить 17-22 роки [17].

У зв’язку з цим, на наш погляд, до категорії дорослих сьогодні можна зарахувати практично всіх студентів ВНЗ різних рівнів акредитації, а, можливо, й учнів старших класів, беручи до уваги їх поінформованість та можливість доступу до інформації і т. д.

Отже, проблема самостійного здобуття знань носить більш широкий характер, ніж тоді, коли розглядається в рамках вузької вікової категорії населення, тим більше, коли мова йде про забезпечення неперервності освіти.

Сьогодні освіта не уявляється більше, як відносно коротким і закінченим процесом. З огляду на це основним завданням освіти стало створення умов для навчання людини протягом всього життя. При цьому необхідно враховувати індивідуальні освітні потреби, суспільні умови і цілі. На перший погляд, у дорослої людини повинна бути сформованою стійка мотивація навчання – це те, чим відрізняється доросла людина від дітей. Проте, деякі фізіологічні функції людського організму, що пов’язані з пізнавальним процесом, з віком дещо послаблюються: знижується зір, слух, погіршується пам’ять, швидкість і гнучкість мислення, уповільнюється реакція. Ці проблеми виникають у кожного дорослого, який навчається, впливаючи на його можливості вчитися. Головні труднощі дорослої людини носять психологічний характер. Американський психолог А.Маслоу відзначав, що дорослий у процесі отримання знань відчуває страх, тривогу, потребу в безпеці та впевненості. Швидше за все, страх виникає в результаті взятої на себе відповідальності за навчання. Крім того, в частини дорослих необхідність бути в ролі учня викликає почуття дискомфорту.

На наш погляд, наявність частини з перелічених проблем частково є результатом несформованих раніше (в школі, ВНЗ) умінь вчитися та мотивації до самоосвітньої діяльності дорослої людини.

Відомо, що забезпечення неперервності освіти можливе лише за наявності вміння вчитися. Ми вважаємо, що формування цього вміння у шкільні та студентські роки є базовим для забезпечення подальшої самоосвітньої діяльності дорослих. Це вміння ми розглядаємо як певний місток, який з’єднує окремі, такі не схожі одна на одну, складові системи неперервної освіти, починаючи з ДДЗ і завершуючи навчанням дорослих, тобто навчанням впродовж всього життя. В умовах реалізації нової парадигми освіти пріоритетне місце займають процеси розвитку особистості, орієнтація та формування у спеціаліста таких професійних якостей, які допомогли б йому в майбутньому все життя бути професіоналом своєї справи [169; 315]. Це можливо лише за умови самовдосконалення, коли людина постійно вчиться, самостійно здобуває нові знання відповідно до зростаючих вимог часу і нових умов діяльності.

Щоб зрозуміти гігантські масштаби змін щодо кількості інформації в сучасному суспільстві, наведемо такі дані. Якщо кількість інформаційних матеріалів, виданих в 1965 р., прийняти за одиницю, то в 2000 році їх кількість становила близько 15, а кількість інформації, яка передається лише через формальні канали наукової інформації становить 57,5 млн. документів за рік [204].

Коли мова йде про інформаційну взаємодію, то слід встановити не лише феномен інформації, а й показати сторони, які взаємодіють – того, хто інформацію передає (суб’єкт процесу), і хто її отримує (об’єкт процесу). Тут природно виникає багато питань, зокрема чи можна, живучи в людському суспільстві, обійтись без інформації? Навіщо суб’єкт передає, а об’єкт її отримує? Хто виробляє інформацію і як? Хто передає? Які засоби обробки та переробки інформації? Як здійснюється взаємодія суб’єкта та об’єкта процесу передачі інформації? А також у зв’язку з цим – чим цінна, чим корисна інформація для одного та другого. Який період життя цієї цінності? Яка різниця між передачею інформації в одночасних рамках та від покоління до покоління?

Уперше в історії людства настав такий період, коли покоління речей та ідей змінюються швидше, ніж покоління людей. Це створює складні проблеми в життєдіяльності людини, якій доводиться протягом свого життя неодноразово змінювати професійну діяльність. З цієї причини виникає ціла низка психологічних проблем, пов’язаних з віком та можливостями людини. Отже, однією з важливих проблем людства в майбутньому є нові підходи в системі освіти, які могли б стати вагомими чинниками розвитку людини. При цьому повинен здійснюватися перехід від принципу “освіта на все життя” до принципу “освіта протягом всього життя” (І.А.Зязюн).

На таку необхідність вказував ще великий педагог К.Д. Ушинський, рекомендуючи учителю постійно пам’ятати, що повинен передати учневі не тільки те чи інше знання, а й розвинути в нього бажання і здатність самостійно, без учителя, здобувати нові знання.

Як показало дослідження, численні соціологічні та педагогічні результати свідчать про різке падіння інтересу до читання, що певною мірою впливає на розвиток (у наш час!) такого феномена, як функціональна неграмотність.

Якщо у ХХ ст. неграмотність тлумачилась як невміння поєднати мистецтво письма і читання, то сьогодні вона набула нових форм. Зокрема, сьогодні значна кількість людей відчувають труднощі в читанні, письмі, передачі суті прочитаного, описуванні того, про що вони дізнались, з чим познайомились у процесі навчання. Саме ця малограмотність не дозволяє даній категорії людей претендувати на підвищення свого соціального статусу, зміну соціального стану, певний соціальний престиж.

Функціональна неграмотність – це не тільки відсутність загальноосвітньої підготовки; така неграмотність буває і у власників дипломів про вищу освіту. Вона виявляється в тому, що ці люди “не вміють спілкуватися з навколишнім світом шляхом писемної, а іноді й усної мови, висловлювати свої думки та ідеї, наприклад, у статті” [474], ці люди мало уваги приділяють проблемам розуміння. Тут йдеться вже про здатність розвитку творчого, практичного відношення до засвоєної інформації (або ж тої, яка опановується).

Можна вказати ще на один аспект функціональної неграмотності, яка пов’язана з нездатністю людини висловити свою позицію співбесіднику, що в принципі сприяє розвитку професійної некомпетентності.

Безумовно, що самоосвіта потрібна всім, та необхідно всіх навчити вчитися. Проте, щоб навчити дітей вчитися, треба вміти це робити не лише вчителям та викладачам, а, звичайно, й батькам. Адже пізнання в дитини починається з раннього віку (Р.С.Нємов ), саме в цей період важливо формувати потяг до знань, щоб його не “загубити”. Останнє є не простою методологічною та організаційно-педагогічною проблемою й вимагає практичного вирішення. Особливо важливим є його вирішення сьогодні у зв’язку з тим, що, навіть, у дошкільному віці діти мають доступ до великої кількості інформації завдяки комп’ютеризації суспільства.

Отже, нижня межа “дорослості” реально знижується, “тягнучи” за собою нові невідкладні щодо вирішення психолого-педагогічні й соціальні проблеми. Серед них можна означити хоча б таку гостру проблему, як уміння правильно користуватися отриманою інформацією, - це стосується насамперед дітей дошкільного віку, молодших школярів та підлітків. Адже сьогодні, наприклад, нам багато вже відомо не просто негативного, а й трагічного при неправильному використанні комп’ютера як джерела інформаційних впливів на цих дітей [детальніше про це йдеться в .§1.1]

Вцілому зрозуміло, що в кожного дорослого освітні потреби досить індивідуальні. Частіше всього вони пов’язані із професійними потребами, рідше – з бажанням змінити особистісну сферу: навчитися більше, кваліфіковано займатися навчанням та вихованням дітей, розширивши свій кругозір, навчитися спілкуватися з іншими людьми, позбавитися нерішучості та набути впевненості в собі тощо. Наведене вище свідчить про те, що для кожного дорослого в системі неперервної освіти слід вибудовувати певну адаптивну систему процесу навчання. Важливим критерієм тут є створення сприятливої психологічної атмосфери. При цьому можуть використовуватися різні форми навчання:

• дослідні, практичні дії;

• “круглі столи”, дискусії, обговорення;

• самостійні форми науково-дослідницької чи проектної роботи;

• колективні форми роботи (робота в групах, проектних колективах і т.п.).

При цьому важливо, щоб кожний слухач мав можливість розробки і реалізації індивідуальної програми підвищення своєї кваліфікації, самоосвітнього процесу, оцінки та уточнення відповідного змісту, засобів, форм і методів навчально-пізнавального процесу. В результаті участі в організації свого навчання, здобуваються не лише нові знання та вміння, а й з’являється впевненість у своїх силах, розвиваються творчі здібності, організаційні навички.

Узагальнюючи, відзначимо, що неперервну освіту можна розглядати як довічний процес набуття знань; постійне оновлення її змісту; єдність підготовки до життя й самого життя; перманентний характер змін в освіті; неперервний процес перетворення освіти в самоосвіту.

Відповідно до цього можна визначити й основні її складові: 1) сімейне виховання, заклади дошкільного виховання; 2) середні та вищі професійні заклади освіти з відривом від виробництва; 3) середні та вищі професійні заклади освіти без відриву від виробництва; 4) університети, інститути професійної підготовки та перепідготовки; 5) клубні організації, які займаються освітньою підготовкою; 6) засоби масових комунікацій, які використовуються з освітньою метою; 7) самоосвіта.

Для нашого дослідження важливо також з’ясувати, чи складають вказані компоненти систему. Короткою відповіддю на це запитання може бути думка, що все залежить від рівня та характеру взаємозв’язку компонентів.

Зокрема дошкільні навчальні заклади в Україні не охоплюють усіх дітей дошкільного віку й недостатньо взаємопов’язані зі школою; учителі початкової школи змушені орієнтуватися на найменш підготовлених до навчання дітей. Середні і вищі навчальні заклади не враховують достатньою мірою практичний досвід і знання учнів. Навчання на стаціонарних відділеннях вищих закладів освіти недостатньою мірою пов’язані з виробництвом, а виробнича діяльність студентів вечірніх і заочних відділень не завжди відповідає профілю їх навчання.

Радіо, кіно, телебачення, незважаючи на успіхи і можливість завоювати більш прогресивні позиції серед різних загальноосвітніх засобів, все ж не стали органічною частиною навчально-виховного процесу й не забезпечують достатню педагогічну ефективність навчання. У той же час названі засоби мають надзвичайно великі потенційні можливості для розвитку заочної освіти, самоосвіти, експерименту.

Недостатня увага приділяється й ролі сім’ї як важливій складовій неперервної освіти. Очевидно, що вона повинна знайти своє місце серед різних виховних і навчальних інституцій з відповідними функціями, взаємодією і т. п. Можна стверджувати, що без сім’ї, яка навчається, не може бути й суспільства, яке вчиться. Для того, щоб сім’я, яка є для дитини першим освітнім і виховним осередком, зуміла реалізувати відповідні позиції навчально-виховного процесу, необхідно розвивати та постійно здійснювати педагогізацію батьків. У залученні дітей до постійного навчання деякі дослідники особливу роль відводять матері, відзначаючи, що від неї залежить формування у дітей мотивації і потреби вчитися протягом всього життя. При цьому наголошується, що жінок необхідно, по можливості, краще готувати до ролі матері і дружини [Гражина Коптаж, ВВШ, 1991, № 6].

Апріорі зрозуміло, що до школи дітей необхідно психологічно готувати, проводячи з ними репетиції тих ситуацій, з якими вони зустрінуться і на уроках, і поза ними. Йдеться не лише про процес адаптації дітей до нових умов, вимог і т.п. У цьому зв’язку не менш важливою є готовність до такої роботи батьків. Чи володіють вони відповідними знаннями та методиками і де про це можна дізнатися? Якщо, навіть, і навести той невеликий перелік педагогічних видань, де є такі відомості, то знову ж виникає запитання: а хто з батьків про це читає!? Та чи й ставиться це питання в рамках інституціональності?

З огляду на це варто навести роздуми визначного педагога і психолога П.Каптерева. Незважаючи на ту значну відстань між сьогоденням та періодом його життя (1849-1922), питання, порушені в його хрестоматії з сімейного виховання [182], залишаються надзвичайно актуальними й на сьогодні. Обмежуючись лише розглядом питання про пізнавальну діяльність, відзначимо, що відомий педагог приділяв цьому питанню надзвичайну увагу: “життя за самою своєю суттю є діяльністю, напруженням, енергією… тому, хто хоче належно готуватися до життя, той повинен якомога раніше розвивати в собі здатність до напруженої різнобічної діяльності… на першому місці повинні бути поставлені розвиток волі, зміцнення самодіяльності, а не здобуття знань”. І далі: “Знання можна набувати, можна й губити; навичка до самодіяльності, схильність до стійкості, до досягнення наміченої мети, відома манера працювати і використовувати матеріал, раніше набуті, не загубляться” [там само, с.12]. Проте батьків мало турбує розвиток цих суттєвих, фундаментальних рис особистості, а пізніше вони сумують, що внаслідок цього виросла “безпомічна особистість, яка не може стояти одна, без підтримки”. Висновок тут може бути один – розвивати духовну енергію і самодіяльність слід у період дошкільного виховання, і, звичайно, про це, насамперед, слід подбати потім і в школі. “На жаль, недолік, який роз’їдає наші школи, - це той, що вони суть навчальні заклади, а не виховні” [182, с.12].

Отже, компоненти неперервної освіти поки що слабко пов’язані між собою, тому говорити про сформованість системи цієї освіти ще завчасно. Але вже є певні надії щодо розвитку цих складових, зростання взаємозалежності та оформлення їх в певну систему, виходячи із завдань, поставлених у державних та цільових комплексних програмах, які стосуються освіти. Особливу увагу, на нашу думку, слід приділити сімейному і дошкільному вихованню з метою надання кожній дитині дошкільного віку, крім фізичного, естетичного, інтелектуального розвитку, бажання пізнання і певних навичок творчої, пошукової діяльності.

Якщо проаналізувати дві останні структурні складові неперервної освіти (навчання у ВНЗ та період післядипломної освіти), то можна встановити, що вони дуже відрізняються між собою. Так, навчання в загальноосвітній школі є періодом акумуляції знань, вироблення певних умінь та навичок. Але у зв’язку з тим, що знання в нашому суспільстві поки що не мають вартісного вираження, то масовою свідомістю не сприймаються як цінності, за які потрібно боротися, здобуваючи їх. Про це свідчить зменшення конкурсів в останні роки. Винятком сьогодні може бути підготовка менеджерів, юристів, практичних психологів, працівників митної і податкової служб тощо.

Період післядипломної освіти характеризується насамперед працею, використанням здобутих раніше знань на практиці; щодо навчання, то воно тут на другому плані. Форми і методи здобуття знань у цей час здебільшого відрізняються від попереднього етапу, а ще більше – від періоду шкільного навчання. Після ВНЗ спеціаліст має акцентувати свої зусилля на пізнавальній діяльності, яка ґрунтується на індивідуальних методах здобуття та поновлення знань. Різні види курсової підготовки та перепідготовки відіграють не головну роль, а допоміжну. Основне в цей період – самостійна пізнавальна діяльність людини.

Раніше наша система освіти приймала те, що їй пропонували вищепоставлені інституції, що зумовлювало панування примусового усереднення, внаслідок цього ми прийшли до спаду духовності, моральності, падіння престижу носіїв знань, культури. Вся історія нашої школи – це підготовка виконавців, і у ВНЗ вступали не за покликанням, не за знаннями, а за дипломами. Ось деякі дані анкетування, проведеного серед студентів та викладачів педагогічних навчальних закладів, які характеризують мотивацію навчання. У більшості студентів (50-60 %) на першому місці мотив отримання диплома, неодержання низької педагогічної оцінки (втрата стипендії), а не мотиви пізнання. Слід зазначити, що результати перших двох видів мотивації практично співпадають як в самооцінці студентами, так і в оцінці їх викладачами. Щодо останнього показника, то у студентів він завищений у 3-4 рази порівняно з експертними даними.

Ті зміни, які відбуваються в нашому суспільстві, вимагають іншої школи, яка здатна швидко саморегулюватися, обновлюватися й регулювати підготовку спеціаліста відповідно до змін у суспільстві. Нині необхідно переглянути всю структуру освіти України, створивши таку систему, яка б забезпечувала неперервне поглиблення підготовки залежно від умов та здібностей особи, яка навчається. Вища школа сьогодні повинна орієнтуватися на людину, на злиття її інтересів з інтересами виробництва й суспільства в цілому. Поки що у нас не створена така система освіти, яка була б адекватною до нових потреб суспільства. І якщо наше суспільство має наміри вийти в майбутньому на нову якість, повинен бути запит на інтелект, повинна бути високоякісна освіта.

Зазначимо, що систему неперервної освіти за рішенням ЮНЕСКО визнано як “основний принцип реформи освіти”. Вона розвивалася, з одного боку, як педагогічна концепція, – а з іншого, – як феномен практики. Все більша кількість людей включається в її орбіту, саме в цій галузі сьогодні здійснюються найбільш значні теоретичні дослідження і досягаються значні практичні результати. Не випадково, на V Міжнародній конференції з освіти дорослих в липні 1997 р. у Гамбурзі освіта дорослих (як складова системи неперервної освіти) була названа ключем до XXI століття. Освіта, яка є не тільки засобом, а й метою розвитку людини, повинна пронизувати все її життя, охопити собою суспільство.

Відзначимо, що останнім часом завдання “Вчити вчитися” розширює свою географію: крім ВНЗ, цією важливою проблемою вже опікуються школи, ліцеї, гімназії, дитячі дошкільні заклади. У дитячому садку дошкільники почувають себе впевнено і природно, адже пізнання відбувається у процесі гри. Тут дитина звикає задавати безліч питань, але якщо відповідь дорослих не задовольнила її допитливості, то вона відразу ж намагається знайти потрібну відповідь самостійно. Задля цього діти і дорогу іграшку зламають, батькову бритву чи якийсь інший технічний пристрій розберуть, щоб дізнатися, як все там влаштовано, як воно працює…

Тому найбільш важливим у роботі з молодшими школярами (коли в останніх порівняно з дошкільнятами з’явилися нові турботи, новий вид діяльності – навчання) є проблема збереження такої надзвичайно важливої риси, як допитливість, без якої неможливо підтримати інтерес до навчання, і бажання вчитися. По-друге, як зберегти прагнення до співробітництва і змістовного спілкування між учнями? Ці питання повинен сьогодні задавати собі кожний учитель, який має вести першокласників у країну знань. Ігровий момент, на відміну від дитсадка, на уроках вже не є провідним, тому доводиться працювати в системі розвивального навчання, в якому учень є суб’єктом навчальної діяльності, спрямованої на формування в нього уміння вчитися.

Щоб першокласник досягав уміння вчитися з бажанням, навчальну діяльність необхідно побудувати на уроці так, щоб учні ставили і вирішували навчальні завдання, а вчитель лише спрямовував їх у потрібне русло, і був диригентом уроку. Тут важливо створити “ситуацію успіху” та інтелектуальної насолоди від процесу засвоєння знань.

Звичайно, не менш важливим є в цій ситуації зміст та структура навчального матеріалу, його доступність. Завдання добираються такими, які б розв’язувалися відомими учневі способами й були б новим кроком у подальшому пізнанні й розвитку дитини. Щоб учень з бажанням вчився вчитися, йому необхідно надати право вибору завдань для самостійного виконання. Мова тут може іти не про “легкі” і “важкі” завдання, а про рівень їх виконання. Наприклад, на уроці математики дається одна задача для всіх і пропонуються різні завдання [32], коли: одному учневі пропонують вибрати одне з двох рішень, другому розв’язати задачу, спираючись на правильну відповідь (відповідь додається), третьому – вирішити й перевірити правильність рішення, четвертому – скласти аналогічну задачу.

Пошуки нових педагогічних технологій здійснюються сьогодні як в системі вищої освіти, так і в різних програмах розвитку дітей.

Звичайно, якісні зміни в системі освіти (і це підтверджують експериментальні матеріали програми “Росток” (Суми), експериментальні розробки змісту освіти “Довкілля” (Полтава) – під керівництвом академіка В.Р.Ільченко та ін.) починаються з формування нового погляду вчителя на своє місце і роль у навчально-виховному процесі, нового ставлення до учня. “Емоційний комфорт, набуття нового особистісного досвіду людських стосунків, що ґрунтуються на само – і взаємоприйнятті та підтримці, цінність розвитку й саморозвитку – всі ці завдання освіти стосуються не тільки учнів, а й усіх учасників навчального процесу” [192].

Професійні завдання педагога, котрий опановує нову технологію освіти, потребують від нього, як свідчить практика, нового ставлення до самого себе, проникнення у свій внутрішній світ, професійного самовдосконалення, відмови від авторитарного стилю спілкування. Невирішені психологічні проблеми вчителя несприятливо впливають на мікроклімат у класі і розвиток дітей. Отже, ці та чимало інших чинників необхідно завжди враховувати вчителю при організації навчально-пізнавальної діяльності учнів.

Про мотивацію навчання мова частково вже йшла вище. Щодо володіння навичками навчання, то і це питання потребує серйозної уваги: лише близько 40 відсотків випускників відповідають “так” на запитання “Чи поглибило навчання в інституті Ваше вміння самостійно вчитися?”. Слід врахувати і те, що самостійно здобувати знання (до вступу у ВНЗ) не вчилося більше половини абітурієнтів. Саме з цієї причини так важко відбувається процес адаптації першокурсників в умовах вищого навчального закладу.

У вищій школі, у тому числі й педагогічній, існує орієнтація всього навчання на іспит як оцінку кінцевого результату. Отже, створилася ситуація, за якої перевіряються лише знання майбутнього спеціаліста, а іноді навіть не знання, а пам’ять та винахідливість при підготовці та складанні іспиту. При цьому зовсім відсутня потреба у визначенні та оцінці рис особистості, рівня її розвитку.

Зазначимо, що вдосконалення системи вищої освіти можливе лише при органічному поєднанні автономного функціонування вищих навчальних закладів та певної свободи в організації навчального процесу. Перше дає можливість здійснити відбір найбільш достойних суб’єктів процесу навчання, друге ж створює для них реальні можливості творчої діяльності. “Вільна” організація навчального процесу передбачає подолання вершин наук найбільш зручним для кожного студента способом. Саме в ситуації, коли студент одержує право самостійно (за допомогою викладача-консультанта) розробляти власний індивідуальний план, він стає реальним суб’єктом навчального процесу. Такий підхід створює умови для саморозвитку особистості; в цьому випадку освіта формує не спеціаліста, а сприяє розвитку в ньому того найбільш цінного, що буде необхідним у майбутньому. Перетворення студента і викладача в суб’єктів процесу навчання приводить до зміни суті їх діяльності: виникають передумови для саморозвитку особистості.

Така організація навчання дає студенту можливість вибору не лише вищого навчального закладу, факультету, а й спеціалізації та викладача, який відповідає його особистим запитам. Тут важливо, щоб вибір був виваженим і вмотивованим, а, отже, здійснювався не відразу після вступу до навчального закладу, а пізніше, коли студент здійснить певну пропедевтичну підготовку. Та для цього необхідно вдосконалювати не лише зміст та структуру навчання, а й організацію навчально-виховного процесу.

На деяких питаннях цієї досить складної проблеми вважаємо за необхідне коротко зупинитися. Структурно кожна із згаданих вище підсистем неперервної освіти є досить автономною, що не дає змоги організаційно забезпечити необхідні дидактичні умови (наступність у навчанні, послідовність, структура і зміст навчання і т.д.). Необхідно врахувати і специфіку навчання дорослих. Наприклад, навчальні технології, які використовуються, ґрунтуються здебільшого на основі досвіду роботи з дітьми, спеціальної ж навчально-методичної літератури ще недостатньо або й зовсім немає. Стосовно контингента цієї підсистеми, то він є надзвичайно неоднорідним, адже тут навчаються і ті, хто нещодавно закінчив навчальний заклад, і ті, які здобули професію 10-20 років тому. Це здебільшого особи, які підвищують свою кваліфікацію чи здійснюють перекваліфікацію з певних причин (демобілізовані офіцери, державні службовці, особи, які здобувають іншу професію з особистих мотивів тощо). Надалі (і це вже сьогодні досить помітно) кількісно категорія тих, хто здобуває нову професію, невпинно збільшується відповідно до нових соціально-економічних умов, що пов’язані з переходом до ринкових відносин та реструктуризації виробництва. У майбутньому цей контингент буде поповнюватися за рахунок осіб з високим соціальним та освітнім статусом, чому сприятиме ідея постійного самовдосконалення особистості. Це змусить керівників системи неперервної освіти постійно вносити корективи у зміст, структуру, контроль, навчання та науково-методичне забезпечення навчально-виховного процесу.

Є невирішені питання і у професорсько-викладацького складу системи неперервної освіти. Частина викладачів (а в підсистемі освіти дорослих – значна частина) не мають спеціальної андрагогічної підготовки, у кращому випадку – це працівники вищих закладів освіти, яким для ефективної реалізації навчальних технологій у системі післядипломної освіти необхідна як спеціальна, так і психолого-педагогічна підготовка з урахуванням специфіки та реальних потреб підприємств, населення, особистих інтересів та розвитку економіки.