5. Педагогічна майстерність учителя в контексті організації самостійної пізнавальної діяльності

Учительська професія як одна з найдавніших і вічних, посідає особливе місце, адже вона – початок усіх професій. Змінюються економічні, політичні умови, з’являються нові держави, досліджуються і “завойовуються” навколоземні простори, та залишається головне завдання вчителя – навчити молоду людину бути Людиною, передати молодому поколінню за час навчання те найбільш цінне з величезного багатовікового досвіду людства, без знання якого не може бути подальшого руху вперед.

Незважаючи на те, що головні завдання вчителя – виховання і навчання – є незмінними протягом довгого часу, можна бачити, як ускладнюються його функції сьогодні. У нас “традиційно на перше місце висувалася навчальна (дидактична) функція вчителя. Вважалося, що вчитель як носій знань передає їх учням і, наскільки добре володіє ними сам учитель, настільки ж добре опанують науку діти. З часом, коли обсяг знань зріс до неможливості осягнути їх однією людиною, дидактична функція вчителя почала формуватися так: не передавати знання, а вчити, як їх здобувати. Діяльність учителя не стільки в тому, що він несе інформацію дітям, скільки в умінні бути організатором її засвоєння, проводирем у лабіринті знань” [І.А.Зязюн].

Пошук ефективних форм і методів організації навчально-виховного процесу, їх раціонального використання у процесі професійної підготовки майбутніх спеціалістів є однією з найактуальніших проблем вищої школи. Це стосується не лише вітчизняної системи освіти, вчені і практики всього світу здійснюють пошуки шляхів реформування системи професійної підготовки, при цьому особливу увагу приділяють педагогічній галузі освіти – навчальним закладам, що забезпечують підготовку майбутніх учителів. Адже сьогодні є аксіоматичною думка про те, що саме від діяльності учителя значною мірою залежить подальший розвиток суспільства.

Проголошений на державному рівні перехід системи освіти на особистісно-орієнтовану парадигму навчання і виховання, коли провідним суб’єктом навчальної діяльності і розвитку стає сама людина, визначає необхідність пошуку нових технологій, зміни форм і методів навчання як у загальноосвітній, так і у вищій школі.

Нова парадигма освіти особливої значущості надає особистості вчителя, розвиткові його педагогічної майстерності. Вчитель високого рівня педагогічної майстерності має змогу з методичних позицій вченого оцінити теоретичні здобутки педагогічної науки, з логічних позицій методиста перевести теоретичні положення в площину певної конкретної діяльності, з системних позицій технолога організаційно впорядкувати всі залежності процесу навчання, вибудувати його етапи, виділити умови їх реалізації, співвіднести з можливостями для досягнення мети – гарантії запланованого результату.

Завдяки діяльності педагога реалізується державна політика у створенні інтелектуального, духовного потенціалу нації, розвитку вітчизняної науки, техніки і культури, збереженні та примноженні матеріальної і культурної спадщини, утвердженні людини майбутнього. Виникає необхідність розвивати педагогічну майстерність вчителя в нових соціокультурних умовах.

У підготовці майбутніх вчителів педагогічна майстерність посідає особливе місце, оскільки майстерність – це вияв найвищої форми активності особистості вчителя в професійній діяльності, що базується на гуманізмі і розкривається в доцільному використанні методів, засобів і механізмів взаємодії педагога та учня у кожній конкретній ситуації навчально-виховного процесу. Педагогічна майстерність розглядається як вияв педагогом свого “Я”, як самореалізація особистості вчителя у педагогічній діяльності, що забезпечує його саморозвиток і розвиток особистості учня.

За останні 15-20 років, які відділяють нас від початку інтенсивного реформування загальноосвітньої та перебудови вищої школи, освіта поступово віддаляється від відомства, стає більш автономною. Відомство робить вигляд, що керує, а освітянські керівники роблять вигляд, що підпорядковуються системі. Виникло протиріччя між методами управління системою та змістом освіти. Воно полягає в тому, що дійсний зміст освіти сьогодні вже не задається формальними програмами, затвердженими адміністративно. Школа в тому вигляді, як її репрезентує відомство, перестала бути дійовим інститутом освіти дітей як складової системи неперервної освіти людини впродовж життя. В ній не може бути забезпеченим зміст освіти чітко за затвердженими та узагальненими нормами і правилами. Адже життєво потрібний, дійсний зміст освіти необхідний людині і для професійної діяльності, і для розуміння всього, що відбувається у світі, змінюється за іншим принципом – він самоорганізується і формується в неформальній взаємодії численних, іноді суперечливих інновацій. Головним тут є те, що природа, державний устрій, побудова системи освіти повинні відповідати природі, устрою, архітектоніці змісту освіти, який дає людині найкращий матеріал (інформацію) для організації у світі. А такий зміст – це вже не той, що заданий раз і назавжди, сьогодні – це динамічні інноваційні новоутворення, які знаходяться у процесі апробації та становлення. У кожному регіоні розробляються проекти, для яких реальна соціально-економічна, технічна ситуація становить свій зміст освіти. Для прикладу можна навести регіони України, які так несхожі один на одного: східні і західні області, Донбас, Кривбас, південні та північні області. Якщо поглянути на них через призму наявності значних народногосподарських проектів, народонаселення, екології, особливостей сільськогосподарського виробництва і т.д., то можна бачити, що вчителі та учні можуть бути свідками (і учасниками) численних реалій життєвого процесу.

Отже, в освітніх закладах сьогодні є можливість внести соціальну реальність у зміст освіти. Освітні програми нового покоління можуть бути спільними учительсько-учнівськими проектами як зразки перетворення дійсності у програму з урахуванням тих змін, які постійно відбуваються в суспільстві. Важливо, що при засвоєнні таких освітніх програм класичний набір знань, той самий стандарт-мінімум, якого так часто не вдається досягти при “проходженні” програм з навчальних предметів, засвоюється як необхідний для вирішення головних задач. Адже це робиться вже не для оцінки з предмета, а для досягнення “значущої для учня цілі”.

Рух за оновлення загальноосвітньої школи, який розгорнувся в кінці 80-х років як рух за гуманізацію і демократизацію школи, привів до формування ідеї переходу до особистісно-розвивального навчання (С.Д.Максименко). Особистісно-орієнтовану освіту можна визначити як сукупність знань, умінь і навичок, способів творчої діяльності, ціннісних орієнтирів, необхідних для вирішення проблем, значущих для особистості і таких, що забезпечують можливість використання таких способів вирішення проблем, які будуть сприяти розвитку особистості, її інтелектуального і духовного потенціалу. Цю сукупність можна охарактеризувати як “живі знання”. Це поняття в 1947 р. введено вітчизняним вченим-психологом О.М.Леонтьєвим. Учений стверджував про те, що, недостатньо того, щоб дитина зрозуміла значення даного предмета, важливо, щоб вона відповідно ставилася до того, що вивчає, слід виховувати в ній потрібне ставлення. Лише за цих умов здобуті учнем знання будуть для нього живими знаннями, стануть справжніми “органами його індивідуальності” й, у свою чергу, визначать його відношення до світу.

Сьогодні вже зроблено певні кроки в напрямі переходу від технократичної до особистісно-орієнтованої освіти: формується варіативна система освіти, яка забезпечує можливість вибору освітніх закладів та навчальних програм. Така можливість створює передумови для підвищення рівня мотивації освітньої діяльності учнів та студентів, переходу від мотивів навчального обов’язку до ціннісних мотивів, які ґрунтуються на розумінні особистісної значущості освіти.

Одночасно можливість вибору у сфері освіти створює також передумови для суттєвих змін відносин між основними учасниками освітнього процесу – учнями і вчителями (студентами і викладачами ВНЗ), а в більш широкому плані – між сім’єю та навчальними закладами. В новій ситуації школа повинна гарантувати кожному учневі шанс на успіх, проте і відповідальність учня та його батьків за використання цього шансу повинна при цьому зростати.

Перехід до особистісно-розвивального навчання передбачає зміну поглядів на сутність освіти. Традиційно під освітою розуміли процес і результат засвоєння певних систематизованих знань, умінь та навичок. Основним шляхом отримання освіти вважається навчання в системі різних навчальних закладів. Пізніше зміст освіти стали розглядати ширше – як соціальний досвід, який включає в себе не лише знання, уміння, навички, а й досвід творчої діяльності і систему цінностей. Але й у цьому випадку під освітою розуміли процес і результат передачі тим, хто вчиться, певної інформації. Такий погляд на освіту приводить до того, що основним показником її результативності вважається обсяг засвоєної інформації. Іноді ще й до цього часу виходять з того, що головним результатом навчання повинні бути глибокі та міцні знання.

Все ж знання є не метою, а засобом, який використовується при вирішенні зазначених для особистості та суспільства проблем. Збереження орієнтації на кількість знань веде до посилення протиріччя між соціальними функціями школи і можливістю їх реалізації. Якщо виходити з того, що знання є засобом вирішення проблем, то освіту слід розглядати як спеціально організований процес розвитку здібностей особистості для вирішення нею соціальних і особистісних проблем на основі використання досягнень культури.

Німецький філософ М.Хайдегер (1889 – 1976 р.р.), визначив цю функцію таким чином: “Культура тепер – реалізація верховних цінностей шляхом культивування вищих людських достоїнств” [167, с.59]. Вияв та культивування людських сутнісних сил, їх соціальне і духовне піднесення, удосконалення складають основний зміст людинотворчої функції культури. Саме в період професійного навчання студентові доводиться вирішувати чимало складних пізнавальних задач щоб стати в майбутньому професіоналом у вибраній сфері діяльності. Саме особистість формує себе в процесі своєї діяльності як культуро-історичне створіння.

Рівень його культури є результатом засвоєння ним мови, прилучення до існуючих у суспільстві цінностей, звичаїв, традицій, оволодіння притаманним даній культурі прийомами і навичками поведінки та діяльності. Тому культура представляє собою міру людського в людині, характеристику розвитку людини як суспільного створіння. Отже, культура існує в постійній взаємодії свого зовнішнього виявлення з самою людиною, суб'єктом пізнавальних дій. Ця взаємодія полягає в тому, що суб'єкт пізнання засвоює сформовану раніше культуру, розпредмечує її, роблячи її тим самим передумовою своєї діяльності, і розвиває культуру, створюючи нове, опредмечуючи свої знання, навички, уміння, цінності та здібності.

Можна, отже, відзначити, що особистість майбутнього фахівця залежить: по-перше, від ступення прилучення особистості до культури – тобто до середовища, в якому зростає і розвивається особистість; по-друге, в системі професійної освіти вирішальним фактором формування культури особистості студента є свідомий, цілеспрямований, систематичний процес, який стимулює максимально можливе засвоєння знань, оволодіння навичками і вмінніми мислення, розвитком практичних умінь; по-третє, від психофізіологічної організації особистості, активності студента, його цілеспрямування до сприйняття культурних цінностей, розвитку установки на присвоєння нових для нього професійних якостей.

Індивідуально-особистісним результатом освіти є освіченість особистості, тобто така її якість, яка полягає у здатності особистості вирішувати проблеми в різних сферах і видах діяльності, спираючись на досягнуте нею. Відзначимо, що в процесі шкільної освіти можуть бути досягнуті певні рівні елементарної грамотності, функціональної грамотності та компетентності.

Навіть першу складову неможливо недооцінювати, адже елементарна грамотність характеризується засвоєнням елементарних засобів навчально-пізнавальної діяльності та можливості їх використання для вирішення пізнавальних, комунікативних і практичних проблем. Функціональність передбачає засвоєння знань, які лежать в основі правил, норм, способів діяльності, розуміння цих правил, готовності щодо їх додержання.

Надзвичайно важливе значення для процесу професійної підготовки (а потім і діяльності) має компетентність, яка характеризується здатністю вирішувати задачі в різних сферах діяльності на основі теоретичних знань. До цих задач відносять аксіологічні проблеми, проблеми орієнтації у світі культури, професій, системі професійної освіти, ситуації на ринку праці, формування знань та умінь, які є базовими для професійної освіти (допрофесійна компетентність), дослідницькі, світоглядні, творчі задачі (методична компетентність). Отже, лише орієнтація на підготовку до самостійної пізнавальної діяльності, вирішенню широкої гами пізнавальних та ціннісно-орієнтованих і практичних проблем у контексті неперервності освіти зможе, на нашу думку, забезпечити потрібний рівень компетентності спеціаліста.

Виходячи з наведеного вище, цілі реалізації освітньої програми повинні передбачати досягнення низки результатів. По-перше, це досягнення певного рівня освіченості; по-друге – реальна можливість продовження освіти, в тому числі вступу до професійного навчального закладу на конкурсній основі; по-третє, це досягнення певного рівня соціалізації особистості, здатності до самостійного вирішення різних життєвих проблем; по-четверте, вияв індивідуальних особливостей особистості (інтересів, здібностей, творчих можливостей і т.п.); по-п’яте, формування особистісної самооцінки, яка сприяє подальшому саморозвитку особистості.

В останні роки діяльність багатьох навчальних закладів спрямована на пошуки шляхів удосконалення професійної підготовки. Часто ці пошуки обмежуються окремими елементами – апробацією нових технологій навчання, вивченням окремих нетрадиційних курсів, тощо.

Такі пошуки важливі, їх сукупність може стати чинником підвищення результативності навчально-виховного процесу. Водночас при створенні програм особистісно-розвивального навчання особливого значення набувають ті інноваційні підходи, які спрямовані на вияв шляхів досягнення особистісних результатів в освітньому процесі (способів формування певного типу мислення, умов для самопізнання і самовизначення особистості і т. п.).

Сьогодні глобальною метою кожної школи є формування особистості учня, який би володів творчим потенціалом і був спроможним реалізувати його повною мірою, був би адаптованим до швидких змін у світі та усвідомлював своє місце в ньому. Звідси випливають найважливіші завдання: вияв природних особливостей, творчих здібностей учнів та створення всіх умов для їх реалізації й постійного розвитку.

Створення сприятливих умов для розвитку і самореалізації особистості дитини, наприклад, демонструє середня загальноосвітня школа “Лінгва – ХХІ століття”. (Самойлова О.І., Проектування особистості // Педагогічна скарбниця Донеччини, 2002, №1). Для початківців у школі існує базовий рівень: тих, хто зарахований пізніше, навчають за перехідною програмою, ліквідуючи тим самим прогалини у знаннях, що заважають учневі встигати разом з іншими. Школа забезпечує можливість індивідуального навчання за межами класу впродовж першої чи другої чвертей (ліквідуючого, компенсуючого чи “продвинутого”). У школі є учні, які переходять через клас завдяки навчанню екстерном. Розробляється технологія дистанційного навчання для тих, хто живе за межами м. Маріуполя, але хоче отримати освіту в “Лінгві”. У початковій школі здійснюється розвиваюче навчання за програмою Ельконіна-Давидова-Занкова; на уроках широко застосовуються ігрові форми навчання, екскурсії, ситуації вільного вибору, імпровізації, творчий пошук, уроки-казки та ін. Для підлітків дуже цікавими за формою і змістом є інтегровані уроки, які тут широко практикуються. У старшій школі акцентується увага на самостійній дослідницькій діяльності з використанням інформаційних та телекомунікативних технологій, посилюється диференціація навчання та його індивідуалізація.

На наш погляд, в цій школі, реалізуються всі сучасні форми навчання, які розширюють можливості вибору для учнів найбільш преферентної форми, забезпечують активізацію їх пізнавальної діяльності, широке використання комп’ютерних технологій, наукове консультування, теоретичні і практичні семінари, проведення олімпіад тощо.

Допомогти особистості виявити й реалізувати закладені в ній природою здібності – є одним з найважливіших завдань у роботі органів народної освіти, всього суспільства. Проблема, яку сьогодні досить активно намагаються вирішити в навчальних закладах різних типів (ліцеях, гімназіях, загальноосвітніх школах, навчально-виховних комплексах типу: дитсадок – початкова школа – гімназія і т.п.) полягає в особистісно орієнтованому підході до учнів у процесі їх виховання і навчання, тобто в орієнтації на особистість учня в роботі всього педагогічного колективу навчального закладу.

Такий підхід є оптимальним варіантом для самореалізації особистості. Щоб забезпечити розвиток особистісних якостей учня, збагатити його досвід, підвищити його природний потенціал, навчально-виховний процес необхідно будувати на діагностичній основі. При цьому часто бувають заперечення, що діагностика – це справа психолога. Проте, вчитель у своїй роботі може використати свої спостереження за учнями, результати соціометрії і відповідним способом підготувати завдання навчально-діагностичного характеру. Даючи, наприклад, зорієнтовані завдання з проханням виконати одне з них, учитель визначає потім, у кого з учнів краще розвинені той чи інший тип мислення, пам’яті.

Наприклад, при вивченні теми “Складні речовини. Основні класи неорганічних з’єднань” (хімія, 8-й клас) учням пропонується картка [В.М.Бондар, С.39-40] – див. нижче.

У цьому випадку, якщо учень обрав перше завдання, то, зрозуміло, що в нього краще розвинені абстрактне мислення (домінує ліва частина кори головного мозку) та слухова пам’ять. Якщо ж обрано друге завдання, то для такого учня характерним є розвиток образного мислення та переважання зорової пам’яті. Це важливо знати вчителеві при проектуванні навчального процесу, в якому можна буде врахувати індивідуальні особливості своїх вихованців й відповідно до яких може здійснюватися диференційований підхід та забезпечення розвивального навчання, активізація самостійної навчальної діяльності при розробці відповідної системи різнорівневих пізнавальних завдань.

Виконайте одне з завдань: З наведеного переліку випишіть окремо формули основних оксидів: SO2, HNO3, BaO, KOH, NH3, Na2O, ZnSO4, MnO, Mn2O7. Поясніть свій вибір. Перевірте, чи правильно складено схему: Оксиди Основні Кислотні NO2, K2O, CaO, KOH P2O5, CO2, MgO, H2 SO3

Важливим параметром проектування навчального процесу завжди залишається створення психологічного комфорту, поваги до особистості учня з боку вчителя. Вчитися легше і приємніше, коли відчуваєш певні успіхи. Тому слід завжди, на кожному занятті створювати ситуацію успіху, підтримки, доброзичливості. Позитивна Я-концепція, свобода вибору, принцип діяльності та інтерактивності – форми і методи навчання відносяться саме до тих умов, які забезпечують успішний розвиток особистості учня. Самостійний вибір, який може з успіхом забезпечити вчитель-майстер, крім того, дає ще й додаткову можливість самореалізації. Виконання ж різнорівневих завдань уможливлює самостійне відслідковування учнем рівня своєї компетенції, визначення саме того обсягу знань, якого він може досягти у процесі самостійної навчально-пізнавальної діяльності.