2.4.2. Навчально-пізнавальна діяльність і дослідно-пошукова робота студентів.

Коли здійснюється аналіз фундаментальності сучасної професійної освіти, то завжди береться до уваги, що студент при цьому повинен якісно опанувати наперед визначену навчальною програмою та викладачами певну кількість навчального матеріалу. Навряд чи тут можливий діалектичний перехід кількості в якість. У навчальному пізнанні студентами цілеспрямовано й системно не осмислюються його фундаментальні філософські, ціннісно-світоглядні та культурологічні основи. На жаль, в умовах все ще домінуючого у ВНЗ інформаційно-репродуктивного навчання мислення майбутнього спеціаліста лінійне, стереотипне, причинно-наслідкове. Тому він оволодіває не наукою і професією в їх тісному взаємозв’язку та зумовленості, а, швидше, певним “ремеслом”.

З цієї причини, на наш погляд, процес пізнання повинен бути спрямований, насамперед, на розвиток у студентів здатності до багатовимірного моделювання навчально-пізнавальної та навчально-дослідної діяльності, до їх творчої самореалізації і саморозвитку. Студент повинен виступати як дослідник свого процесу навчально-пізнавальної та навчально-дослідної діяльності. Особливе місце тут повинна зайняти рефлексія як здатність проаналізувати, осмислити протиріччя та проблеми, які виникли у процесі цієї діяльності, мисленні, визначити шляхи вирішення поставленої задачі. Відомо, що чим вищий рівень усвідомлення студентом особистої відповідальності за якість навчально-пізнавальної діяльності, тим розвиненішою є його ціннісна орієнтація на творчу самореалізацію і саморозвиток у ній та в майбутній професійній діяльності.

Особистісно значущим для студентів стає оволодіння у процесі навчання фундаментальними цінностями пізнання, науки, культури, творчості, професії, розуміння ціннісності, системності не лише тих процесів, явищ та об’єктів, які вивчаються, а й власне навчально-пізнавальної діяльності, усвідомлення власної особи в цій діяльності. Останнє є надзвичайно важливим для спеціалістів усіх галузей народного господарства. Адже недарма, наприклад, академік Е.А.Сатель, звертаючись до випускників вищої школи, наголошував, що “ми не зробили з вас інженерів, ми лише навчили вас учитися” [543]. Це було сказано понад 30 років тому, а з того часу темп життя і швидкість старіння знань зросли неймовірно. Як свідчення того, що навчально-пізнавальний процес (а особливо навчально-дослідний!) є багатомірним і складним, може бути аналіз проблеми підвищення теоретичного рівня освіти, проведений С.У.Гончаренком і Н.В.Пастернаком [105]. За їх визначенням процес наукового пізнання – це специфічна форма цілеспрямованої активної діяльності людства, скерованої на ідеальне відображення реальних процесів, явищ і властивостей об’єктів для їх опанування. Універсальними рисами цього процесу є:

• існування об’єктивного критерію істинності результатів наукового пізнання у вигляді наукових чинників;

• застосування двох рівнів наукового пізнання – емпіричного й теоретичного у їх нерозривному зв’язку;

• комплексне застосування універсальних елементів наукового пізнання: порівнянь, аналогій, аналізу, синтезу, узагальнень, систематизації, індукції, дедукції, абстрагування, ідеалізації, гіпотези, моделювання тощо;

• суто схематичний характер наукового пізнання; складний характер теоретичних моделей; застосування різних типів моделей (знакових, графічних, наочних, мисленнєвих, математичних, матеріальних тощо) до однієї й тієї самої предметної сфери; вимога відповідності певної грані моделі реальному прототипу (оригіналу); абстрагування та ідеалізація як засіб моделювання;

• застосування специфічної системи наукових понять як мови відповідної галузі; існування різних типів наукових понять (про реальні об’єкти, властивості, явища, процеси; абстрактні поняття й моделі; характеристики об’єктів, властивостей, явищ, процесів;

• складна структура наукових понять, їх розвиток, об’єктивна основа і якісна визначеність;

• розвиток моделей, теорій через розв’язання суперечностей між результатами експериментальних і теоретичних досліджень.

Уміння орієнтуватися сучасній людині в навколишньому світі в умовах науково-технічного прогресу та високого рівня інформатизації суспільства вимагає відповідного бачення себе в цих умовах для вирішення питань, що пов’язані з процесами пізнання та творчого професійного зростання.

Не вдаючись до глибокого розгляду поняття “мислення”, механізмів мислення (вивченням цього явища займались філософи, психологи в різні часи, починаючи від Декарта, Спінози і т.д.) відзначимо лише аспекти, тісно пов’язані, на наш погляд, з навчально-пізнавальною діяльністю.

Як процес, що спрямований на пізнання, відкриття для себе нового, іноді життєво необхідного, мислення є завжди процесом творчим і складним. У процесі мислення об’єкт, який пізнається, включається в нові зв’язки, внаслідок цього потім виступає у новій якості, що приводить до появи нових понять та відповідних характеристик. Отже, мислення можна вважати психічним процесом самостійного пошуку і відкриття суттєво нового, тобто процесом опосередкованого та узагальненого відображення дійсності при аналізі й синтезі, що виникає на основі практичної діяльності та досвіду.

Понад 100 років тому існувала думка, що вчинки людей визначаються лише зовнішніми обставинами. З цього приводу цікаву думку висловив К.Д.Кавелін: “Якщо світу судилося бути оновленим, то це може відбутися всередині нас” [167, с.48]. Він вважав, що лише перебудова душі може зробити більш досконалими і людину, і суспільство. Для цього недостатньо простої поінформованості, отриманої іззовні, про різноманітність духовних цінностей та знань попередніх поколінь. Необхідно, щоб кожна людина мала можливість усвідомити свої ідеали, зробити власний моральний вибір, виконавши напружену внутрішню , духовну роботу. Лише в цьому випадку духовні цінності суспільства стануть особисто значимими цінностями .І справа тут не в простому відтворенні знань, а в здобуванні їх власними силами в процесі напруженої розумової праці.

Вирішення проблеми духовного наповнення особистості в процесі професійної підготовки полягає не в спробах викладача замінити одні цінності та уявлення студента на інші, “більш правильні”, особливо при авторитарному способі їх утвердження, а у вільному рухові інформації, в свободі особистості розпорядитися своїми розумовими здібностями і завдяки цьому набуттю знань шляхом пошукової діяльності. Процес засвоєння і застосування знань, виступаючи як процес особистого відкриття для себе нових знань, розвиває здатність суб”єкта пізнання до самоосвіти. Ця думка належить відомому захиснику і покровителю наукових знань письменнику М.А.Рубакіну: ”Самому добиваться образования – это и значит заниматься самообразованием. Этим делом надо заниматься каждому человеку, без всякого исключения. Будь он в школе или вне школы, будь он старым или молодым, мужчиной или женщиной. Всякое настоящее образование добывается путем самообразования… Все, что делаешь и чего добиваешься самолично, по своей воле и желанию – это залезет в голову всего крепче…” [167, с.49].

Найбільш інтелектуальні люди різних епох приходять до висновку, що ніякий зовнішній вплив, ніяке управління шляхом настанов, переконань, контролю та покарань не замінить за якістю ефективності результатів самоосвітньої діяльності, яка спрямована на досягнення самостійно поставленої мети засобами, які теж обрані самостійно.[Там само, с.52]

Розглядаючи формування “образу власного Я” в контексті створення основ позитивного мислення автор роботи “Мислення і здоров’я людини” (В.І.Бобрицька, Постметодика, 2002.- № 4 ) відзначає, що “саме з роботи над створенням образу власного “Я” (“Я-концепції”) й починається справжнє пізнання себе. Дослідницею з метою визначення складових “Я-концепцій” майбутнім вчителям (студентам Полтавського педагогічного університету) було запропоновано оцінити себе реального (“Я-реальне”) і себе бажаного (“Я-ідеальне”) за низкою ознак.

Науково-практичний інтерес у цьому зв’язку становить виявлення розбіжностей в такому оцінюванні, як: “реалізуватись у професійній кар’єрі, бізнесі”, “бути духовно розвиненим”, “подобатися навколишнім манерами поведінки, вмінням розв’язувати питання, спілкуватися” тощо. Тобто, ціла низка професійно значущих рис майбутнього спеціаліста вимагає великої, насамперед самостійної роботи щодо внесення у систему своїх поглядів, ідей у свій образ власного “Я”, щоб виробити позитивну установку на формування себе як професіонала та, звичайно ж, ціннісне ставлення до себе.

Наведені вище якісні своєрідності пізнавальної діяльності не можуть не позначитися і на свідомості, яка в житті людини формується паралельно з процесом вирішення проблемних ситуацій. Внаслідок цього люди виявляються носіями різної свідомості, і міра цієї відмінності різна. Якщо так, то свідомість буде принципово відмінною у людей, які належать до різних історичних епох (О.Долженко). Різним буде і їх мислення, та й самі по собі структури мисленнєвої діяльності з позиції змісту не будуть співпадати.

У середні віки система знань лише незначною мірою охоплювала природу як об’єкт, який підлягає перетворенню, вона переважно була пов’язана з самою людиною. Інша картина спостерігається сьогодні, адже вона більшою мірою спрямована у світ і переважно пов’язана з розглядом природи як об’єкта перетворення, чисто ж людський компонент в ній представлено значно менше. Стосовно цього можна відзначити, що в останні десятиріччя наші навчальні заклади досить швидко та ефективно налагодили підготовку “технологічно” зорієнтованих спеціалістів (військова, космічна, електронна техніка, наприклад, та ін.) і так само швидко втратили зв’язок з духовністю, культурою. Весь цикл соціально-гуманітарних дисциплін був орієнтованим на те, щоб приєднати людину до ідеологічної культури, а не на те, щоб розвивати саму людину, в даному випадку майбутнього спеціаліста.