3. Системні характеристики самостійної пізнавальної діяльності

Людина за своєю природою є самоорганізуючою системою, здатною до самоуправління своїм навчанням та розвитком. Отже, де б і в кого вона не вчилася, фактично вона завжди навчається сама. Звичайно, це так, якщо той, хто навчається, сам накреслює свою мету, вибирає шляхи та засоби її реалізації, сам організовує цей процес, здійснює самоконтроль виконання. Як правило, такий висновок не може відповідати реаліям навчальної діяльності учнів в цілому, якщо не брати до уваги окремі, унікальні випадки, коли навіть деякі учні молодших класів можуть самостійно, без допомоги дорослих оволодівати навчальною програмою. Але це, швидше, виняток з правила.

Стосовно студента, то його можна лише незначною мірою вважати об’єктом навчання і виховання, фактично він завжди постає як суб’єкт свого навчання і розвитку. Викладач, педагог може лише допомогти у процесі самоосвіти, скерувати її. І якщо суб’єкт навчання сам не докладе відповідних зусиль, то його праця не принесе бажаних результатів. Аксіоматичним є також факт, що жоден учитель не зможе навчити того, хто не хоче навчатися. І надзвичайно багато залежатиме від того, яку установку дає собі учень (студент).

Отже, навчити можна лише того, хто хоче навчатися. Виникають питання: як навчитися вчитися та як навчити вчитися? Ці питання мають свою давню історію. Як навчитися самостійно оволодівати таємницями навколишнього світу – це питання постійно хвилювало людство на всіх етапах розвитку цивілізації. Про ставлення до цієї проблеми свідчать висловлювання відомих педагогів, філософів, письменників, учених. Достатньо, на нашу думку, назвати лише такі прізвища, як М.Монтень, Я.Коменський, Ф.-А.-В.Дистервег, К.Д.Ушинський, П.Ф.Каптерєв, С.Френе, А.С. Макаренко, В.О.Сухомлинський, і стане ясно, що питання самостійної пізнавальної діяльності хвилювало людство вже кілька століть. Незважаючи на це, означене питання залишається надзвичайно актуальним і сьогодні, адже сутність і природа пізнання носить соціальний характер і, по-справжньому, не можуть бути зрозумілими у відриві від предметно-практичної діяльності. Адже знання про світ даються людині завдяки почуттєвому пізнанню – відчуттями, уявленнями. Виступаючи як вихідні, дані почуттєвого досвіду не є чимось пасивним у відбитті дії чинників та явищ дійсності, вони активно проявляють себе в усій практично-перетворювальній діяльності людей [239].

Пізнавальний процес є не просто “власністю”певного індивідуума, він здійснюється у зв'язку з усім соціально-історичним процесом розвитку знань та органічно вплітається в нього, додаючи нові крупинки до раніше не пізнаного. Саме тому пізнання реальної дійсності окремою людиною завжди опосередковане рівнем всесвітньо-історичного розвитку знань. Обгрунтовуючи вчення про діалектику абсолютної та відносної істини, слід звернути увагу на наявність в людських знаннях об'єктивної істини, яка не залежить ні від примх людської особистості, ні від бажань навіть всього людства. Суспільно-історична практика людства виступає не лише як основна мета пізнання й перетворення дійсності людиною, але й як головний критерій істинності того, що робить людина, що вона формулює у вигляді нових знань, понять, теорій. Крок за кроком, відкидаючи хибно зрозуміле, людство накопичує нові знання, які, будучи перевірені історичним досвідом, стають безцінною скарбницею знань людства, допомагаючи йому йти далі у пізнання світу.

Зрозуміло, що знання, як такі, мають різні рівні. По відношенню до реального світу, самого суспільного життя вони мають суперечливий, опосередкований характер, виступаючи протягом всієї історії людства складною ареною боротьби знань з невіглаством, людською обмеженістю, хибністю поглядів і тлумачень. Про самі рівні знань можна зауважити, що їх існує декілька. Перш за все, це так звані елементарні знання, які зумовленні звичайним біологічним існуванням людини та законами самої біології. Вони є умовою нормальної фізичної життєдіяльності, до деякої міри визначають щоденну поведінку людини. Більш високим рівнем є так зване житєйське знання, яке формується на повсякденній життєвій практиці, диктується здоровим глуздом, черпається з власного життєвого досвіду та досвіду оточуючих людей. Житейські знання стають іноді основою мудрості людей похилого віку, які власною працею, діяльністю, єдністю з природою, спостережливістю приходять до осягнення багатьох практичних життєвих істин. Цей рівень знань так чи інакше наповнюється існуючими в суспільстві науковими знаннями, які, в свою чергу, беруть чимало з життєвої мудрості народу.

Нарешті, науковий рівень знань, який характеризується узагальненням достовірних фактів, дозволяє розрізняти суттєве та випадкове, загальне у поодинокому та частковому. Не випадково геніальний фізіолог І.П.Павлов неодноразово повторював, що факти – це повітря вченого, хоча самі факти ще не є науковим знанням. З фактів потрібно уміти вилучати правду дійсності. На основі наукових знань може здійснюватися прогнозування, виникати гіпотези, висуватися певні передбачення (більш детально про це йдеться в розділах 2.4.1.та 2.4.4.).

Освіту ми здобуваємо переважно в системі різних навчальних закладів. Вона є процесом і результатом засвоєння систематизованих знань, формування умінь і навичок. І, як на наш погляд, найважливішу роль у цьому відіграє самоосвіта. Самоосвіта починається з розуміння самого себе, своїх вчинків, прагнень, здібностей та можливостей розвитку. Відповідно до цього людина визначає свій життєвий статус.

Сутність самоосвіти полягає у свідомій самоорганізації процесу засвоєння знань і набуття необхідних навичок. Вона сприяє розвитку і вдосконаленню якостей, здібностей, вмінь особистості користуватися методами самовиховання, самонавчання та саморозвитку. Слід зауважити, що навіть добре знаючи способи і методи самонавчання, прийоми роботи з книгою, неможливо досягти серйозних результатів, якщо у людини немає достатньої сили волі, щоб працювати з навчальною книгою. Отже, необхідно зайнятися самовихованням. Або, працюючи з підручником чи науковими повідомленнями, людина не завжди може зосередитися на прочитаному й запам’ятати потрібну інформацію; тут можуть допомогти прийоми саморозвитку, зокрема, розвитку пам’яті, уваги тощо.

Ефективність самоосвіти залежить від багатьох умов, головною серед яких є стійка мотивація, тобто система мотивів, які визначають конкретні форми діяльності й поведінки людини. У психології мотив – це спонукальна причина дій і вчинків людини, внутрішні стимули до дії, завжди пов’язані з певною метою, оскільки вони спрямовані на її досягнення.

Її формування здійснюється через суспільні інституції, сім’ю, школу, оточення тощо. Мотиви, які активізують пізнавальну діяльність, є досить різноманітними. За своїми якісними особливостями, за відношенням до мети мотиви поділяються [298] на три основні групи:

• Перша група – мотиви, засадовими стосовно яких є широкі суспільні цілі, які дають можливість зрозуміти суспільну значущість власної діяльності, мотиви обов’язку;

• Друга група – мотиви, які ґрунтуються на прагненні власного успіху; на першому плані тут особистісний зміст і значення. Засадовими стосовно мотивів власного успіху можуть бути як бажання отримати похвалу від певної особи, так і бажання утвердитися в почутті власної переваги над іншими, втішити своє честолюбство або відчути радість успіху від завершення справи;

• Третя група – мотиви, які випливають з пізнання потреби, з прагнення людини до нового та невідомого. Головним джерелом пізнавальних мотивів є сам процес навчання як різновид діяльності людини.

Слід зазначити, що самовиховання, самонавчання та саморозвиток тісно пов’язані між собою й жодна з цих складових не є головною.

Вони знаходяться немов у кутах рівно-стороннього трикутника: який з них буде превалювати, залежатиме від тієї позиції, з якої ми будемо розглядати цей трикутник. Самовиховання неможливе без самонав-чання й саморозвитку, оскільки не можна ви-ховувати певну рису характеру, не розвиваючи

розвиваючи при цьому певні особистісні якості й не вивчаючи методики їх розвитку. Для саморозвитку треба знати методи розвитку відповідних якостей, а також докладати певних вольових зусиль [там само, с. 8].

Сьогодні в усьому світі відбувається зміна підходів до освіти, що пов’язана з переорієнтацією на розвиток людини, її особистісних та культурних якостей. Посилення уваги до кожного індивіда зумовлюється зростанням значущості людського чинника в суспільному розвитку, відповідальності кожного за розвиток цивілізації, розуміння ваги гуманітарної сфери в житті суспільства. Поява багатьох проблем, з якими сьогодні не завжди може впоратися людство, свідчить про таку особливість сучасності, як неможливість сформувати новий тип світогляду, адекватний реаліям, у рамках традиційної системи освіти та виховання. Криза освіти, що про неї останнім часом говорять як науковці, так і педагоги-практики, виявляється у невідповідності рівня підготовки спеціалістів зростаючим вимогам суспільства, вимогам життя, яке дедалі все більше ускладнюється, у протиріччі між новими цілями та завданнями вищої школи й існуючою організаційною структурою, застарілими формами управління навчально-виховним процесом, у розходженні інтересів і можливостей суб’єктів освітнього процесу.

Самостійна навчальна робота повинна дати учням та студентам не лише міцні і свідомо засвоєні знання, а й розвивати в них здатність до творчого осмислення навчального матеріалу, застосування його в повсякденній практиці, формувати самосвідомість, розвивати інтерес до науки і на цій основі формувати самоосвітні якості, що необхідні для кожного спеціаліста.

Особливістю самостійної навчально-пізнавальної діяльності студентів є її багатоцільовий характер – пізнання тут виступає лише як одне із завдань, які при цьому виконуються. Незважаючи на це, в різних організаційних формах самостійної пізнавальної діяльності можуть бути виділені її основні і допоміжні форми. Головна мета будь-якого виду самостійної пізнавальної діяльності майбутнього фахівця полягає в центральному напрямі всієї підготовки в навчальному закладі – формуванні і розвитку творчої особистості. При цьому в тому чи іншому вигляді СПД основними можуть бути й інші цілі, а особистісна спрямованість виражається опосередковано.

Унаслідок досягнення інших цілей здійснюється формування особистості. Наприклад, збільшення запасу знань людини призводить, з одного боку, до вдосконалення її особистості, тому що знання репрезентують один із компонентів структури особистості. З іншого боку, сам процес оволодіння знаннями може впливати на розвиток інших компонентів – переборювання труднощів на шляху пізнання загартовує волю, формує міцний характер, формує наполегливість. Іноді спостерігаються випадки, коли розвиток одних позитивних якостей особистості здійснюється за рахунок інших, навіть може стимулювати індивідуалізм, оволодіння великою кількістю знань – снобізм, непрактичність або замкнутість, втрату комунікативних здібностей.

На нашу думку, головним принципом організації СПД повинен бути принцип гармонійного й цілеспрямованого розвитку особистості учня та студента, який знаходить вираження в тих якостях, які позитивно впливають на майбутню професійну діяльність. При цьому необхідно пам’ятати, що розвиваючи одне, треба не забути інше. Так, якщо людині доводиться багато заучувати напам’ять, то в неї може розвинутися пам’ять, проте, не виключено, що при цьому можуть згасати здібності до творчого, самостійного мислення.

У досвіді вищої школи виправдали себе такі принципи: принцип виховуючого навчання; принцип єдності теорії і практики; принцип оптимізації обсягу навчальної інформації; принцип системності освіти з урахуванням внутрішньопредметних та міжпредметних логічних зв’язків, забезпечення монолітності педагогічного процесу. На наш погляд, характерним для вищої школи є ще й принцип індивідуалізації навчання, практична реалізація якого забезпечується шляхом самостійної навчально-пізнавальної діяльності. Виходячи з цього, важливим також є і принцип оптимальності управління самостійною пізнавальною діяльністю, який потребує керівництва і контролю за СПД з боку викладачів.

Серед важливих принципів організації самостійної роботи можна назвати також принцип відповідності пізнавальної самостійності студентів (учнів) змісту і структурі навчальної програми. Відомо, що навчальна програма у ВНЗ має власну структуру, зміст і мету. Отже, самостійна навчальна робота студентів має бути відповідною як до структури, змісту, так і до цілей навчання, а за своїм навантаженням розподілятися рівноцінно як на предмети навчання, так і на засоби діяльності.

Слід також виділити принципи цілісності пізнавальної діяльності за змістом і структурою. Чому ми вважаємо цей принцип важливим? Раніше вже відзначалося, що СПД має бути спрямованою не лише на здобуття знань, а й на розвиток здібних, ініціативних, з відповідними вольовими якостями особистостей.

Процес управління самостійною пізнавальною діяльністю повинен передбачати не лише етапи планування щодо виконання завдань та контролю, а й певну систему регулюючих дій (корекції) в процесі виконання студентами та учнями навчальних завдань. В усіх випадках система організації самостійної пізнавальної діяльності повинна допомагати суб’єктам учіння досягати більш високих результатів. При цьому керівництво і контроль не повинні ставати на перешкоді в навчальній діяльності студентів та учнів, вияву їх творчих здібностей.

Принциповим, на наш погляд, і дуже важливим є той факт, що СПД повинна органічно входити як невід’ємна складова у структуру професійної діяльності вчителя. Таку діяльність не можна зводити лише до виконання функцій з навчання і виховання школярів, її слід розуміти досить широко, включаючи в неї самоосвіту та підвищення власного культурного і політичного рівня.