6. Принцип взаємодії суб’єкта та об’єкта пізнання

Щоб суб’єкт учіння міг легко, повно і зрозуміло засвоїти потрібну йому інформацію, необхідно подбати про вдосконалення форм її пред’явлення. Адже інформація потрібна не сама по собі; вона – не самоціль, а є лише засобом досягнення мети, і в більшості випадків знаходиться за її межами. Інформація завжди адресується людині, яка має її сприйняти, зрозуміти, осмислити, зробити висновки й отримані знання впровадити у практику, або ж, ґрунтуючись на них, продовжити процес вироблення нових знань. Це викликає специфічно “людські” вимоги щодо забезпечення оптимальних умов сприйняття і розуміння інформації – тобто вимоги, забезпечення яких передбачає вивчення психологічних особливостей та можливостей суб’єкта пізнавальної діяльності щодо прийому, зберігання, переробки і вироблення нової інформації.

Аналіз пізнання включає дослідження відносин суб’єкта і об’єкта, того, хто пізнає, і того, на кого (що) спрямоване пізнання. Якщо, скажімо, я стверджую, що знаю щось про той чи інший предмет моїх спостережень, то цим самим передбачається одночасне усвідомлення мною таких моментів: по-перше, того, що моє знання свідчить про існування деякого об’єкта, який не співпадає з цим знанням, тобто знаходиться поза ним; по-друге, що це знання належить мені, що процес пізнання я здійснюю як суб’єкт; по-третє, що я претендую на відображенні у знанні дійсного, реального стану справ і можу підтвердити цю претензію шляхом тієї чи іншої процедури обґрунтування знання.

Констатація цих моментів викликає низку питань, які були предметом гострих дискусій в історії філософії. Одним з них є питання про єдність і відмінність суб’єкта і об’єкта. Якщо об’єкт принципово відрізняється від суб’єкта, який його пізнає, то як же знання може відтворити недоступну йому реальність? Якщо суб’єкт тотожний об’єкту, то взагалі губиться смисл розмови про пізнання, адже останнє обов’язково передбачає співвіднесену реальність. Принципове вирішення цих питань пов’язано із введенням принципу предметної практичної діяльності. Діяльність поєднує й одночасно роз’єднує суб’єкт і об’єкт. У процесі діяльності суб’єкт перетворює в реальний предмет те, що спочатку було чисто суб’єктивною метою, знанням, планом. Створюваний ним предмет у процесі пізнання набуває людського смислу, функціонує в рамках системи людської діяльності, тобто в певному розумінні виступає як “функціональний орган” суб’єкта. Разом з тим діяльність передбачає неспівпадіння суб’єкта і предмета діяльності.

Пізнання як взаємодія суб’єкта і об’єкта ґрунтується на їх предметно-практичній взаємодії. Здійснення пізнання як специфічно людського відображення, відтворення сутнісних характеристик об’єкта передбачає не лише активну діяльність суб’єкта, але й створення людиною – не як природним індивідом, а як суспільною істотою, тобто в кооперації з іншими людьми, – певної системи „штучних” предметів, які опосередковують процес відображення і несуть у собі пізнавальні норми, еталони [470]. Ці предмети-посередники, виступаючи як засоби пізнання, мають специфічну особливість. Перш за все, вони дають об’єкту можливість пізнавального відображення характеристик тих об’єктів, які існують незалежно від них. З іншого боку, самі “посередники” є характерними об’єктами, яким притаманна певна особливість, вони мають внутрішні зв’язки, передбачають способи оперування ними та існують як першооснова в зовнішній опредмеченій формі і лише потім засвоюються індивідом, стають його внутрішнім надбанням. Це означає, що здійснення пізнавального акту передбачає вміння суб’єкта не лише співвідносити предмети-посередники з пізнавальним об’єктом, але й володіти способами оперування тією реальністю, якою є самі соціально-функціонуючі штучні предмети.