4. Принцип взаємозв’язку пізнавальної діяльності і творчого процесу

Наведений вище аналіз підтверджує, що тут має місце не лише прирощення нового знання, а й певні творчі дії [225]. Якщо ж говорити про зв’язки між суто пізнавальною діяльністю і творчим процесом, то слід згадати, що доктор філософських наук Г.С.Батищев, аналізуючи метод сходження від абстрактного до конкретного та основи пізнання у кризово-критичні періоди (коли ставляться під сумнів прийняті раніше парадигми), робить такі висновки з дослідження: „Важливо не те, що творча дія є частковим випадком предметної діяльності взагалі, а зовсім інше: не з діяльності і не з її загальної природи випливає можливість творчої дії, а, навпаки, саме завдяки до-діяльнісному і над-діяльнісному креативному відношенню стає можливим похідна від нього – творча дія, а тому й діяльність узагалі в усіх її особливих формах і проявах. Не діяльність породжує зі своєї сфери творчість, а, навпаки, власне креативність як наддіяльнісне відношення, в якому беруть участь запороговий зміст і самого суб’єкта, і надлюдського світу, породжує все нову діяльність, розкриваючи суб’єкту раніше недосяжні йому рівні буття, зміщуючи крок за кроком межу розпредмечуваності. Вся без винятку допорогова сфера утворилась історично лише завдяки такій провідній або ж первинній ролі креативності” [316].

У тій мірі, в якій учений, (учень чи студент) є включеним у процес „виробництва” наукового знання, він одночасно представляє собою і частковий суб’єкт науки, культури, виробництва. Оскільки індивід за допомогою власних пізнавальних засобів отримує нове знання, тобто деякі відомості про об’єкт, які ще не мають загальновизнаної раціональної форми, то ми цілком можемо тлумачити його діяльність як індивідуальну, особистісну компоненту пізнавальної діяльності соціального суб’єкта, а отримані ним результати як особисте знання [150]. Ця компонента значною мірою забезпечує і приріст, і ефективне використання знання. При цьому не можна не рахуватися з тим приростом соціалізованого знання, яке вже існує як науковий здобуток у даний момент. Можливо, що частина такого (наявного вже) знання є „прихованою” в певних теоретичних конструкціях і його слід лише „виявити”. У цьому випадку новизна такого нового знання є дещо відносною.

Щодо згаданої вище соціальної компоненти, то вона забезпечує його інтерсуб’єктивне існування як науки та відповідне використання у плані техніки. У науці, яка розвивається, обов’язково присутні ці обидва моменти. Оскільки в науці вони використовують різні функції, то перед вченим, який виконує ці обидві функції, ставлять протилежні за характером вимоги: оригінальність думки і загальну зрозумілість і ясність результатів; здатність створювати “безумные идеи” та бездоганно й раціонально представляти їх, сміливо відходити від традицій, “не піддаючись” догматизму, і зберігати наступність з минулими досягненнями науки.

5. Принцип переходу особистого знання в соціальне

Наукове знання успішно розвивається лише такою мірою, якою вчений задовольняє обидві наведені вище вимоги. При цьому дослідник репрезентується як “єдність протилежностей” – індивідуального й соціального, одиничного й загального. Саме тому раціональне та інтуїтивне репрезентують не дві принципово різні сфери знання і форми пізнання, а два етапи єдиного пізнавального процесу. Відносна ж межа переходу особистого знання в соціальне є лабільною, оскільки і засоби трансляції знання, і форми його соціального буття постійно збагачуються у практиці спілкування людей, забезпечуються розширенням загального інформаційного поля, галузі культури.

Можна відзначити, що інформаційне поле сьогодні надзвичайно широке. Наприклад, Інтернет щодня поповнюється сотнями тисяч сторінок інформації з усього світу, тисячами відкрить, нових явищ, технічних новинок тощо. Останнє не може не позначитися на характері та особливостях пізнавальної діяльності, - це стосується, звичайно, як навчального, так і наукового пізнання.

Зазначимо, що незнання не лише передує знанню, а й містить можливість переходу до нього, представляючи собою певну фазу в його розвитку. Усвідомлення суті незнання означає виникнення питання (постановка задачі), що сприяє становленню нового елемента знання. Отже, питання – це вияв певної активності суб’єкта, яка має місце в цілеспрямованому переборюванні труднощів [536]. Ці питання виникають у зв’язку з протиріччями руху думки, джерело численних запитань знаходиться в переході від знання закону до його використання, від науки і техніки до практичної діяльності.

Суперечлива сутність самих об’єктів пізнання є причиною того, що за цих умов виникає ціла низка питань, а, отже, приводить до великої кількості шляхів вирішення проблеми, задач, серед яких один – найбільш оптимальний.Отже, рух думки від менш повного й точного знання до більш повного демонструє процес розв’язання суперечності в пізнавальній діяльності.

Отже, психіка людини, яка живе у світі інформації, і сама її сутність, є не що інше, як надзвичайно складна інформаційна система, яка приймає інформацію із зовнішнього світу, переробляючи й накопичуючи її у своїй пам’яті у вигляді знань [22]. При цьому в людини ґенерується нова інформація, яка виступає як регулятивний чинник у різних видах її діяльності і життєвої активності. Зокрема, за допомогою певних засобів ця інформація екстеріоризується, об’єктивується і стає доступною для сприйняття тими суб’єктами чи аудиторією, для яких вона передбачалася.

Що ж до об’єктивації знань, то в цьому процесі універсальним засобом виступають різного роду знакові системи, наприклад, писемна мова. Читаючи, наприклад, ці рядки, ми фактично сприймаємо закодовану нечисленними алфавітними знаками мову, лексичні засоби природної мови, слова, які, у свою чергу, є знаками деякої нелінгвістичної реальності. У кінці довгого і складного ланцюга психічних перетворень у нашому мозку виникає деяке когнітивне утворення, яке ми називаємо знаннями. Людські знання можуть бути інструментом перетворення світу й водночас певним щаблем для досягнення нового, більш глибокого знання. Це є необхідною умовою формування “знання про незнання”, на подолання якого, фактично, спрямована пізнавальна діяльність.

Виходячи з цього, повинна бути зрозумілою та винятково важливою роль знань у прогресі людства, а також повинно стати зрозумілим прагнення до вдосконалення пізнавальної діяльності та форми фіксації отриманого знання [292]. Про значущість цих процесів свідчить серйозна увага, яка їм приділялася протягом кількох тисячоліть; не є винятком, звичайно, й сьогодення, коли відбувається надзвичайно активне вдосконалення як пізнавальної діяльності, так і винайдення принципово нових форм фіксації здобутих знань. Про це свідчить стрімкий розвиток інформаційних та навчальних технологій, їх проникнення в усі сфери життя сучасного суспільства, що стало глобальною тенденцією світового розвитку в останні десятиліття.

На відміну від інформації, яка відображає зміст гуманітарних видів знань, (наприклад, філософського, лінгвістичного, історичного, педагогічного і т.д.), де вербальні знакові системи, текст є домінуючими й адекватно фіксують цей зміст у відповідній формі, у випадку науково-технічного знання текст, незважаючи на його важливість, має чимало конкурентів, які „спеціалізуються” на передачі саме цього знання. У випадку фіксації науково-технічного знання часто найбільш суттєва інформація передається позатекстовими формами (креслення, схема, технічний рисунок, технічна фотографія, формула, таблиця, графіки, діаграми та ін.); текст при цьому виконує з′єднувальну функцію, доповнюючи, інтерпретуючи або здійснюючи підготовку розуміння цих позатекстових форм подання інформації [22].