3. Принцип поняттєво-концептуалізуючої та тлумачної діяльності

Щодо реалій розвитку знання, передусім наукового, то необхідно відзначити, – якою б значною не була роль передбачення нових фактів у теоретичному плані, – набагато важливішим є їх практичне спостереження [316]. Надзвичайно значущі нові наукові факти, іноді парадоксальні, завдяки яким відбувається потрясіння “храму науки”, завжди вносили свіжий потік не лише в пізнавальну, а й у практичну діяльність цілої епохи. Для прикладу можна назвати такі події, як відкриття електромагнітної індукції, розробка теорії відносності, досягнення сучасного матеріалознавства, розвиток електронної та космічної техніки останніх десятиріч тощо.

Але новий науковий факт не отримує “права голосу” відразу, звучання він набуває за умови адекватної його реєстрації і емпірично мислительним співвідношенням з тим знанням, яке йому передувало, тобто тим, що вже є на даний момент достатньо розкритим на рівні понять, щоб його парадоксальність сприймалася, а саме нове знання виявилося прийнятним.

Якщо новий науковий факт є занадто парадоксальним і виходить за рамки прийнятності в даному суспільстві з його пізнавальними парадигмами, то при цьому відбувається “витіснення” його за межі даної форми пізнання, зокрема, сфери науки. Нове знання або ж повністю ігнорується, або ж якщо і фіксується, то не завдяки, а всупереч пізнавальним канонам даної епохи як загальнокультурний факт, який ще не підлягає специфічній пізнавальній обробці [470]. Такими, наприклад, є факти, які виявляють вищі потенції духовності, моральності життя: відданість, вірність, співпереживання, - перед якими наукове пізнання (якщо воно не засліплене до рівня фанатизму від сцієнтичних крайнощів та ідеології сліпої наукової віри) скромно і збентежено відступає, “здогадуючись” про свою недосконалість. Отже, можна поставити питання про те, що будь-який достатньою мірою креативно значущий факт повинен бути не лише фактом для пізнання, а й фактом загальнокультурним.

Резонно поставити також і питання: від чого залежить сприйнятливість парадоксально незвичайних фактів, які зустрічаються в пізнанні нових явищ, і приховують у собі креативні можливості? Здатність спостерігати і реєструвати зростає і стає більш “відкритою” до факту спостереження завдяки виховному впливу загальної культури як цілого, особливо її ціннісних смислів. Учні та студенти повинні бути підготовленими до того, щоб розширити рамки пізнавальної прийнятності: вони повинні володіти певним мінімумом здатності бути у стані очікування нового і несподіваного (можливо, й незвичайного), зуміти “побачити” незвичне і нове значення та звучання факту, інформації, яка пізнається ними. Це, звичайно, вимагає методологічної підготовленості мислення, але на емпіричному рівні воно залежить від того, наскільки суб’єкт засвоїв дану проблему на пояснювально-концептуальному, теоретичному, а потім вже і на тлумачному рівнях [150].

Отже, питання про розвиток знання переростає в питання про розвиток його у процесі поняттєво-концептуалізуючої та тлумачної діяльності, яка здійснюється як усередині тих систем, де це знання раціонально організовується, так і в процесах, які перебігають між системами.

Найбільш жорстко-формальним способом організації знання є дедуктивний. На перший погляд здається, що цей спосіб виключає можливість одержання певного приросту знання. Але науково-практичний інтерес становить той факт, що є чимало різних доказів обов’язкового прирощення інформативності навіть при формально-логічних процедурах [70]. Досить симптоматичними свідченнями щодо цього можуть бути думки тих, хто належить до видатних творчих талантів, які виявлялися разом з тим і в пізнанні самих себе (А.Ейнштейн, М.Планк, Анрі Пуанкаре, Жак Адамар та ін.). У цьому зв’язку видатний математик А.Пуанкаре, котрий володів досить сильною методологічною рефлексією, писав: “навіть коли я повторюю засвоєне доведення… я щонайменше самостійно створюю його кожного разу, коли мені доводиться його повторювати” (Пуанкаре А. Математическое творчество // Пуанкаре А. О науке. М., 1983. С.311).