Межі й перспективи регулюючої діяльності держави

Сучасна економіка - це система, що складається з економіки підприємств (мікроекономіки), національної (макроекономіки) та світової економіки. На сучасній стадії усуспільнення виробництва й обміну в більшості країн визначальною є національна економіка, а інші - похідними від неї. Тому ще довгий час актуальними залишатимуться розглянуті раніше функції з регулювання національної економіки - розробка і реалізація фінансової, кредитної, інвестиційної, грошової, податкової політики, соціальне регулювання суспільства, а держава певний час буде незамінним суб'єктом для здійснення цих функцій.

Однак, коли йдеться про перспективи регулюючої діяльності держави, треба враховувати таку обставину. Ця діяльність значною мірою забезпечується коштами державного бюджету. Проте вже тривалий час у розвинених країнах видатки бюджетів перевищують їх доходи" що свідчить про неефективність державного регулювання. До того ж зростаючий дефіцит покривається за рахунок збільшення державного боргу.

Справді, як розв'язати реальну суперечність? З одного боку, в розвинених країнах держава в основному справляється з функцією економічного і соціального регулювання, а з іншого - водночас зростають дефіцит державного бюджету і державний борг. Розв'язання цієї суперечності спробуємо знайти в єдності цих протилежностей, а саме: розглянемо зростання державного боргу як умову й засіб нормального здійснення державного регулювання.

Як вже зазначалося, держава за своєю сутністю не є власником засобів виробництва і її регулююча діяльність не є госпрозрахунковою. Перевищення видатків держави над її доходами в демократичному суспільстві означає одне: з дефіцитом живе не держава, а суспільство. За стабільність економічних і соціальних умов, яка досягається завдяки державному регулюванню, суспільство має платити. Воно погоджується (мириться) з тим, що старий державний борг практично не повертається (він може розглядатися як плата за стабільність у попередній період), і сплачує знову за теперішній спокій, що й знаходить прояв у зростанні державного боргу. Звичайно, плата кожного члена суспільства фіксується, зокрема, в накопичених облігаціях державної позики. І насправді держава сплачує старі позики, проте це відбуваєтеся за рахунок випуску все нових позик у більших розмірах, ніж раніше. Купуючи нові облігації, населення таким чином підтримує державу в її діяльності. Воно не може відмовитись від купівлі облігацій нових позик, через те, що держава збанкрутувала б, порушилася б економічна і соціальна стабільність суспільства, в результаті чого власники облігацій нічого за них не отримали б. Отже, держава і населення в цій ситуації щільно пов'язані, причому цей взаємозв'язок і взаємозалежність постійно посилюються, про що свідчить зростання державного боргу.

Якщо в країні тривалий час державний бюджет є бездефіцитним, можна зробити висновок, що в ній цілі економічного розвитку переважають над соціальними. Якщо ж дефіцит державного бюджету і відповідно державний борг зростають, то країна знаходиться на більш високому рівні розвитку, і пріоритет мають соціальні цілі. У цьому виявляється єдність економічного і соціального регулювання в діяльності сучасної держави, причому економічний розвиток все більше спрямовується на вирішення соціальних завдань, "запліднюється" соціальним, все більше перетворюється на соціальний.

Люди бачать безперервне зростання державного боргу, і у них виникають питання: які критерії його величини і межі? І критерії, і межі досить розмиті, оскільки, якщо величина витрат на управління приватними та акціонерними фірмами корегується конкуренцією на ринку, який визнає лише суспільно необхідні витрати, то у випадку з державою ринковий механізм не може бути застосованим. Адже державу нема з чим порівнювати, вона - монополіст. Тому зовнішні критерії оцінки витрат на її діяльність не працюють тривалий час, і критерії ці залежать від внутрішніх тенденцій розвитку самої держави, її саморозвитку. А справа тут полягає в тому, що державні функції мають тенденцію до безперервного розширення, державне регулювання охоплює все нові сфери і відносини. Державний апарат, що виконує ці функції, також має тенденцію до безперервного розширення, експансії. Відповідно збільшуються витрати суспільства на утримання державних чиновників.

У певний момент витрати на збільшення державного апарату починають перевищувати доходи, що надходять у бюджет внаслідок нормальної діяльності з регулювання народного господарства. Однак державний апарат продовжує розширюватись, що супроводжується зростанням державного боргу. Межі цього зростання також важко окреслити.

Крім монопольного характеру регулюючої діяльності держави, оцінка її ефективності утруднюється ще однією обставиною. До останнього часу витрати підприємств на управління матеріалізувалися в товарах (послугах) як продукції цих підприємств. Ринок оцінював величину цих витрат безпосередньо при реалізації товарів (послуг). Держава як економічний суб'єкт, на відміну від усіх інших економічних суб'єктів, завжди надавала послуги щодо регулювання економічного і соціального життя. Якість цієї послуги, як і будь-якої іншої, оцінюється не безпосередньо при її наданні, а, як правило, значно пізніше. Тут з'являється можливість відносити недоліки регулювання на рахунок попередніх урядів, не припускаючи сумнівів щодо ефективності сьогоднішньої системи державного регулювання.

В умовах складності зовнішньої оцінки чисельності та ефективності роботи державного апарату межі його зростання зумовлюються природою його саморозвитку. На певному етапі державний апарат надто "розбухає", а система державного управління обюрокрачується.

Це сталося і з системою державного управління в західноєвропейських країнах в 70-х роках XX ст. Обсяг державних законодавчих актів, розпоряджень і постанов, що регулюють економічне життя, почав вимірюватися тисячами томів. Наслідком цього стало уповільнення прийняття економічних рішень, обмеження підприємницької ініціативи, підрив конкуренції. Бюрократизація управління зумовила, як уже зазначалося, надмірні видатки держави з бюджету на утримання державного апарату. Це спричинило значне збільшення податків і державного боргу, тому позиковий капітал у значних розмірах замість виробничої сфери спрямовувався у сферу державних фінансів, а це обмежувало виробничу активність, темпи економічного зростання. У зв'язку з уповільненням розвитку виробництва збільшилося безробіття. Високими були темпи інфляції - до 15 відсотків на рік у Великобританії, США, Італії. Зрештою, стало очевидним, що домінування державного регулювання соціально-економічного розвитку вичерпало себе.

У західноєвропейських країнах відбувся перехід до нової системи управління економікою. В її основу покладено економічну доктрину, яка отримала назву "неоконсерватизм" (неолібералізм). Вона виходила з класичного уявлення про капіталізм як систему, яка самонастроюється, регулятором якої є ринок. Неоконсерватизм проголосив значне згортання державного регулювання, посилення ролі ринку та стимулювання приватного сектору. На відміну від консерватизму початку XX століття, що виходив з принципу невтручання держави в економічне життя, неоконсерватизм допускає певну участь держави в регулюванні економіки, проте суттєво обмежує безпосередню активну виробничу діяльність держави. У нових умовах ринок і держава почали відігравати важливу роль у регулюванні сучасної економіки, доповнюючи одна одну. На співвідношення цих функцій звернув увагу П. Самуельсон, підкреслюючи, що ринковий механізм визначає ціни й виробництво у багатьох сферах, у той час як держава регулює ринок через оподаткування, витрати, регулювання. Обидві сторони - ринок і держава - суттєві. Управляти економікою за відсутності того чи іншого - все одно, що намагатися аплодувати однією рукою.

З переходом до нової системи управління, відомої під назвами "рейганоміка", "тетчеризм" тощо, було знижено податки, зменшено соціальні витрати держави, запроваджено обмеження щодо державної власності та модернізовано її. Проте функції фінансового, кредитного, грошового регулювання в національній економіці залишилися в компетенції держави. Практика підтвердила висновок, що ці макроекономічні функції є специфічною сферою суспільних відносин і вимагають саме державного регулювання.

Конкретною ознакою надмірного поширення регулюючої діяльності держави є зниження показників соціально-економічного розвитку суспільства. Негативні наслідки має й надмірне згортання регулюючої ролі держави в економічній та соціальній сферах. При цьому посилюється стихійне ринкове регулювання економіки, виявляються ознаки економічної кризи. Отже, метою державного регулювання економіки є забезпечення гармонійного, оптимального соціально-економічного розвитку суспільства.