Історія нотаріату україни

Становлення й розвиток нотаріату в Україні мають довгу історію. Сама потреба в нотаріаті як особливої функції й нотаріусах як носіях цієї функції (незалежно від їхньої назви в конкретний історичний період) виникла й збільшувалася в міру розвитку торговельного обороту, необхідності посвідчення різних юридично значимих обставин у цій сфері. Так, вже в 12 столітті складанням приватно-правових юридичних актів і документів займалися дяки та піддячі. У XIII ст. дяків стали називати писарями. Спочатку це були особи вільної професії потім вони представляли первісний склад приказів, що виникли у XV ст.

Основна діяльність дяків так само, як їх найближчих помічників (піддячих), полягала в тому, що вони відали усією письмовою частиною тієї урядової установи, при якій перебували: складання грамот, їх редакція та викладання на письмі, підписання грамот, видача прохачам оригіналів, копій і довідок. Вони ж відали нотаріальними функціями приказів, переданими їм у XVI ст. Одночасно з приказними дяками в XVI ст. з’являється специфічна категорія майданних піддячих, в обов’язок яких входило складання письмових актів у містах на майданах. Саме із цієї групи переписувачів і розвився згодом нотаріат. У Москві в XVII ст. на Івановій площі в кремлі розташовувалася головна контора майданних під’ячні, де оформлялися різні письмові акти. Акти писалися завжди від першої особи, при цьому з XV в. В актах став указуватися його укладач – конкретний переписувач – і присутні при складанні письмового акту свідки. Майданні під’ячні поєднувалися в артілі із взаємною круговою порукою. Відповідно до Соборного укладення 1649 р. царя Олексія Михайловича Романова всяка «міцність» обов’язково повинна була закінчуватися підписом особи, її що дає. При цьому було розмежування повноважень між майданним під’ячними, складовими письмові акти, і наказами (державними установами), які фіксували в спеціальних книгах купчі фортеці. Тільки після цього міцності пред’являлися в Друкований наказ, де до них додавалася державна печатка.

Ряд певних змін у складанні письмових актів і порядку додання їм законної чинності був внесений при Петрі I і Катерині II.

Говорячи про історію розвитку нотаріату в нашій країні необхідно відзначити, що історія розвитку нотаріату в Російській Імперії багато в чому збігається з історією розвитку нотаріату в Україні тому що більша частина України протягом довгого періоду часу був складовою частиною Російської Імперії.

Уперше поняття властиво нотаріуса з’явилося в 1729 р., коли у вексельному уставі вперше була згадана посада публічного нотаріуса. В 1781 р. з’явилася по виданим у той період правовим актам нотаріуси для торговельних угод, а в 1831 р. – біржові нотаріуси. Радикальна реформа нотаріату в Російській Імперії була здійснена 14 квітня 1866 р., коли було прийнято «Положення про нотаріальну частину». Дане положення регламентувало порядок нотаріальної діяльності до жовтневих подій 1917 р. Дане положення регулювало питання дотичного порядку призначення на посаду нотаріуса, його компетенції, повноваження й відповідальність, порядок здійснення окремих нотаріальних дій і т.д.

Кількість нотаріусів визначало міністерство юстиції Росії за узгодженням з міністерствами фінансів і внутрішніх справ. Відповідно до положення про нотаріальну частину, нотаріуси значилися на державній службі без права займати яку-небудь іншу державну або суспільну посаду. Сфера юрисдикції нотаріуса поширювалася тільки на округ окружного суду, у відомстві якого він складався.

Акти, зроблені нотаріусами за межами округу, чинності нотаріального акту не мали. Нотаріуси були зобов’язані виконувати свої посадові обов’язки у відношенні всіх осіб, що звернулися до них, незалежно від місця їхнього проживання. По закінченню кожного року роботи нотаріуси здавали всі документи в місцевий нотаріальний архів, що вівся старшим нотаріусом.

Посада нотаріуса надавалася бажаючої після проходження ними співбесіди з комісією, що складалася з голови окружного суду, прокурора й старшого нотаріуса. Співбесіда укладалася в перевірці вміння правильно становити акти, знань нотаріального діловодства, знання законів, необхідних для роботи нотаріуса. Нотаріуси призначалися й звільнялися з посади старшим головою судової палати по поданню голови окружного суду. Крім того, кандидат повинен був внести певну заставу в окружний суд. Із цієї застави задовольнялися стягнення за посадою й частками борги нотаріуса.

Посада нотаріуса могли займати тільки російські піддані, повнолітні, не зганьблені судом або суспільним вироком, що не займають ні який інший посади.

Нотаріуси розглядалися як державні що служать, однак вони не одержували оплати від держави, а їхня діяльність забезпечувалася за рахунок стягнення плати з боку осіб, які звернулися за здійсненням нотаріальних дій. Плата стягувалася за добровільною згодою осіб, що звернулися за послугою, а якщо такої угоди не було, то по особливій таксі, що встановлювало міністерство юстиції за узгодженням з міністерствами фінансів і внутрішніх справ. Правда, вимога плати понад таксу вважалося вимаганням, тому угода повинне було бути обов’язково добровільним. Крім того, нотаріуси стягували казенні мита й збори з актів, які відразу зараховувалися в бюджет.

Ніж інтенсивніше працював нотаріус, тим більше доходу він одержував. Однак навіть при особистій зацікавленості в збільшенні числа угод нотаріус не міг собі дозволити робити будь-які нотаріальні дії, оскільки будь-яка угода забезпечувалася його заставою. Якщо на покриття стягнення застава була витрачена повністю або частково, нотаріус тимчасово відсторонявся від посади до поповнення застави. У випадку ж не заповнення застави протягом шести місяців нотаріус звільнявся з посади. Скарги на нотаріусів подавалися у двох тижневий строк окружному суду й самому нотаріусові. Останній зобов’язаний був протягом тижня представити в суд свої пояснення. Нагляд за діяльністю нотаріусів і стягнення з них за недогляд і зловживання в роботі здійснювався окружними судами.

Слід зазначити, що нотаріальна система Росії до 1917 р. практично нічим не відрізнялася від нотаріату більшості європейських держав. Нотаріальні документи, складені російськими нотаріусами, приймалися у всіх закордонних країнах.

У радянський період вільний нотаріат докорінно змінив свій правовий статус. Його роль стала незначної. Скасування приватної власності на землю, на засоби виробництва на житло прищепили до того, що нотаріат у цей період історії нашої країни виявився на задвірках юриспруденції. Це в першу чергу пов’язане з тим, що цивільний оборот у той час був не розвинений, економіка регулювалася переважно адміністративно-командними методами, не існувало приватної власності, у чинність чого компетенція нотаріату була досить вузькою. Основний обсяг роботи містив у собі посвідчення копій, доручень, оформлення спадкоємних прав. Угоди між громадянами укладалися вкрай рідко, в основному тільки по купівлі-продажу й іншим формам відчуження житлових будинків. Все вищесказане приводило до того, що нотаріус не був зацікавлений у кінцевих результатах своєї роботи, що приводило часом до порушення прав громадян і інших недоліків. Однак необхідно відзначити й той факт, що в цілому нотаріат радянського періоду виконував поставлені перед ним завдання того часу, функціонував як цілком керована частина державного апарата в рамках сформованої адміністративної системи. Крім того, необхідно підкреслити, що колишні державні нотаріуси того періоду склали кістяк сучасного позабюджетного нотаріату.

Після знаходження Україною незалежності, у результаті переходу до ринкових відносин стало цілком очевидно, що державний нотаріат не готовий до роботи в нових умовах він цілком відповідав вимогам радянського періоду, і зовсім не відповідав вимогам ринкових відносин – захисту прав на володіння майном, гарантії їхнього відновлення у випадку заподіяння збитку. І стало ясно, що в нових соціально-економічних умовах просто необхідне реформування, як законодавчої бази, так і інституту нотаріату.

В Україні, чия правова система заснована на кодифікованому законодавстві, нотаріат є основним із правових інститутів, що фундаментально забезпечує баланс публічних і приватних інтересів на правовому рівні, єдність і адекватність правового змісту і юридичної форми договору або іншого юридично значимої дії.

Нотаріат, що функціонує на границі приватної й публічної сфер, будучи власне кажучи похідним перш і другого, має унікальну дуалістичну природу, у чинність якої нотаріус виступає з одного боку, як уповноважений представник держави, а з іншого боку, як представник вільної професії (незалежний юридичний консультант клієнтів). Дана особливість дає оптимальну правову можливість сполучати публічний і приватний інтерес у правозастосовному процесі.

У європейській правовій доктрині нотаріат розглядається як інститут так називаного «попереджувального» (превентивного) правосуддя по цивільних справах у межах безперечної цивільної юрисдикції, що надає нотаріальному акту або іншому чиненому нотаріусом дії особливу доказову чинність, а в окремих випадках – чинність виконавчого документа.

Нотаріат є одним з ефективніших способів здійснення з боку держави необхідного контролю й адекватного реагування на реальний розвиток цивільно-правових відносин, нотаріат є одним із провідних правових інститутів у правових системах більшості демократичних держав і України зокрема.

Унікальність інституту вільного нотаріату (нотаріат латинського типу), його корисність, а також економічність для суспільства укладається в тім, що нотаріат дозволяє забезпечувати правоохоронні функції, законність і правомірність юридичних дій учасників цивільного обороту за рахунок їх самих, без яких-небудь витрат з боку держави. Мало того вільний нотаріат дозволяє державі успішне здійснювати не тільки правоохоронні, але також і судово-юрисдикційні, фіскальні функції.

Викладені основні факти переконливо доводять, що присутність інституту нотаріату в правовій системі України носить не суб’єктивний, а об’єктивний характер. Нотаріат у незалежній Україні зайняв гідне місце в системі правоохоронних органів держави. І надалі процесі розвитку нашої державності, ринкових відносин, поява нових форм власності безпосередньо зростає й роль, значення інституту нотаріату в Україні, тому що від якості роботи нотаріату залежить правильне функціонування цивільного обороту в господарюванні, ефективність захисту прав і законних інтересів громадян України, організацій, юридичних осіб, а також іноземців і осіб без громадянства.⁵