Розділ 3 белз-центр хасидизму

Вході досліджень виявилося, що Белз певний час був центром хасидизму. Серед частини євреїв побутує повір'я, що другий прихід Ягве почнеться саме з белзької синагоги.

Євреї-хасиди з усього світу раз на два роки приїжджають в Белз, де наприкінці XIV ст. зародився белзький напрямок у хасидизмі - містичне відгалуження юдаїзму. Прикордонники Львівського загону, відділу прикордонної служби оформили 15 квітня шість чартерних літаків з Будапешта, Брюсселя, Лондона, Тель-Авіва, і Москви ,якими прибули 1000 євреїв.

Белз - місто районного значення в Сокальському районі Львівської області. Тут зародився напрямок у хасидизмі-містичне відгалуження юдаїзму. До Великої Вітчизняної війни в Белзі існував потужний рух хасидів.

Сьогодні і місті є багато могил рабинів, що стали місцем паломництва хасидів з усього світу. Белз об’єднував три культури:українську,польську, єврейську. Тут у хасидів залишилися свої пам’ятки:кладовища,на якому поховані хасидські праведники, Міква (джерело з цілющою водою),колись була єврейська синагога. Від синагоги залишилися тільки залишки фундаменту. Але всі ці місця – святині для хасидів. Після того ,як у Белзі оселився рабян, чудотворний хасидський цадик Шолом Роках

(1779-1855), місто стало одним з центрів хасидизму і життя рабинів цадиків. Тут було створено великий релігійно-освітній центр із синагогою, бем-мідрашем і талмуд торою. Звання цадиків передавалося сім’ї роками від батька до сина,а в місто з’їжджалися хасиди.

Паломництво до рабинів-цадиків проходить не щороку. Євреї-хасиди моляться на місці зруйнованої синагоги, а також на європейському кладовищі де похований чудотворний хасидський цадик і його сім’я. На місці колишньої синагоги ,де проводяться археологічні роботи, близько двох тисяч віруючих молилися за душі своїх праведників. Молитву очолив рабин з Єрусалиму, який напередодні свого весілля вирішив помолитися на кладовищі за свого дідуся.

Наступного року масово хасиди приїдуть в Белз через два роки.

Розділ 4 Історія Ікони Матері Божої Ченстоховської

В одному з джерел XVIII століття йдеться: "Образ Пресвятої Діви Марії в Ялівці, де він був до 1672 р., походить з Белзького замку". Намалював його Лука, за професією ветеринарний лікар, пізніше відомий як євангеліст Лука. Він був художником-любителем, портретистом, мав великий талант до малювання.

Якось Лука був присутній на зборах апостольських євангелістів в Єрусалимі. Після відвідин зборів, художникові, за легендою, явилася Пресвята Діва Марія. Він вирішив намалювати її. Малюнок був зроблений на полотні фарбами. Дошка була покрита звичайною крейдою, яка служила за канву, і виготовлена з кипарисового дерева. На малюнку Діва Марія тримає на лівій руці малого Ісуса, права рука Дитятка піднята в жесті благословення. Це підкреслює задум: Христос Спаситель благословляє всіх

людей, а Мати Божа опікується ним. Одягнена вона в плащ темно-синього кольору і зелену сукню, плащ прикрашений білими ліліями і облямований золотистим бордюром. Голову Марії прикриває каптур плаща, який відтіняє її обличчя. Над чолом сіяє зоря. У її погляді - лагідний смуток у передчутті трагічного кінця свого Сина, якому Діва Марія не може запобігти і змушена покірно прийняти для спасіння людей. Малий Ісус одягнений у червону сорочку, в лівій руці тримає Євангеліє.

Картина намальована способом інкауст: образ виконаний восковими фарбами на крейдяній канві. Такат фарба не приймає інших фарб, але не боїться води, олійних розчинів.

Коли на Іудею напали римляни, цариця Єлена, яка відкупила ікону, вивезла її до Константинополя, бо римляни переслідували перших християн. Образ зцілював людей і ходив по церквах Константинополя, а наостанку був залишений у церкві св. Софії до 986 р. Отже, 656 років (від 330-986 р.) образ був в Константинополі. Коли київський князь Володимир Великий одружувався з візантійською царівною Анною, два брати її, Василь і Константин Порфірородні, подарували їй корону для чоловіка, скіпетр, королівський одяг, гроші в золоті та ікону Пресвятої Богородиці, яку тут називали Одигітрія, що означає Ліворучниця.

Одружившись, Володимир та Анна виїхали в Київ, взявши із собою ікону, її поставили в Десятинній церкві і вона рахувалася приватною власністю руських князів. Образ знаходився на престолі і Царгородський патріарх дозволив відправити Службу Божу в її присутності. Це було старе приміщення церкви. За Ярослава Мудрого було добудоване нове приміщення і в 1039 р. образ перенесли в новозбудовану Десятинну церкву. Там вона пробула 254 роки.

У 1240 році на Київ напали монголо-татари. У Галицько-Волинській землі князював тоді Данило Галицький,в Белзі — його мати, цариця Анна. її другий син жив у Володимирі- Волинському (Василько). Коли монголо- татари напали на Київ, то Данило поїхав за допомогою до угрів, а обороною Києва керував воєвода Дмитро. І бачачи, як монголо-татари рвуться в місто, наказав вивезти ікону з міста до Володимира-Волинського, щоб сховати. Ікону везли через Житомир, Новоград- Волинський, але по дорозі стало відомо, що князь Василько втік до поляків, щоб перечекати навалу і тому відіслав образ до матері, яка жила в Белзі. Белз тоді славився своєю неприступністю. Дорога до Белза з Володимира йшла через села Чорника, Вгаганка, тоді переправа через Західний Буг. Далі дорога йшла на села: Слипчів, Часів, Крилів (це тепер Польща). А звідти у село Варяж і з Варяжа у Белз.

Спочатку ікона була на престолі у дерев"яній церкві св. Духа, пізніше, поляки збудували вже на «Замочку» дерев'яний костел (XIV ст.) Пресвятої Діви Марії і її було перенесено туди. Отже, в Белзі ікона пробула 137 років.

Митрополит Іван Огієнко, який вивчав це питання, стверджує, що ікона була подарована в Царгороді галицькому князеві Льву Романовичу, а він її віддав на збереження в белзький замок. Далі Іван Огієнко говорить, що після-того, як Белз з 1377 року перейшов під владу Угорщини і тут управляв польський намісник Володислав Опольський, на місто зі сходу напали татари. За тодішнім звичаєм чудотворну ікону поставили на мури фортеці, щоб вона боронила белзян, а татари пускали стріли на неї і трапилося чудо: від ікони на татар падала смертоносна мла, і вони поспішили втекти з Белза. Сліди від татарських стріл залишились на іконі й до сьогодні.

Далі митрополит Огієнко стверджує: «Пізніше, коли татари вже повтікали, то князь Володислав мав у сні чудне видіння: голос звелів йому, щоб він переніс цю ікону із Белзького замку на Ясну Гору. Тут, на Ясній Горі, князь Володислав Опольський побудував монастир і в 1382 році переніс Белзьку чудотворну ікону туди. А коли вивозив її, то на камені залишився слід від ноги Богоматері. Цей камінь довго зберігався. Люди з навколишніх сіл показували його своїм дітям і внукам, але комусь це не сподобалося і камінь пропав". Є легенди, у яких розповідається про те, як і через які населені пункти перевозили ікону, про те, як чотири воли не могли рушити з місця, запрягали ще двох, щоб рушити в дорогу. А шлях пролягав через села: Стаї, Ліски, Турковичі, м. Ярослав (це тепер Холмщина, Грубешівський повіт). Від Туркович шлях, яким везли ікону, пролягав до Опісля. Там вона пробула 6 років. Але за цей час, за переказами, в Опольського дуже вмирали його діти і внуки, навіть немовлята, не велася худоба. І він думав, що то кара Божа за крадіжку русинської ікони, тому віддав її римо-католицькому чоловічому монастирю 0.0. Павлинів (Раулінів). А вже ті, в свою чергу, в 1383 р. відвезли до Ченстохови.

Монахи хотіли ікону реставрувати, бо монголо-татарські обстріли із лук ще в Белзі дуже понищили ікону. На правій щоці ікони є 4 рани. Це показали мікроскопія і рентгеноскопія. Кожен удар стріли з лука дав рикошет два рази. Монахи почали реставрувати ікону новими фарбами по старих, але ікона наче плакала, фарба спливала «плачем». Це було в 1430 р. Налякані монахи доручили цю справу реставраторам з Німеччини. Спочатку ті пробували реставрувати ікону емульсійними фарбами, але це не вдалося, вони спливали. Треба відзначити, що на той час спосіб інкауст був вже призабутий. Тому художники здерли зображення, чим на 90% знищили оригінал.

Ікона була реставрована олійними фарбами, кипарисова дошка була замінена на липову ще в Белзі після монголо-татарської навали на місто. В зіниці ікони були вставлені блиски і погляд Матері Божої набув виразнішого ефекту. Саме так малювали у ранні християнські часи, у І ст. н.е. І хоч важко довести авторство євангеліста Луки, але такі деталі, як: інкауст, кипарис, крейдяна основа дошки дозволяє стверджувати, що не все в цій історії є легендою.

З нагоди 600-річчя м. Ченстохови на честь цієї події образ почали називати Матір Божа Ченстоховська.

Підсумовуючи, можна сказати, що сучасна ікона «Одигітрія» є лише відбитком древньої ікони, яка була намальована незабаром по смерті Ісуса Христа, а її празразок, тобто, первісне зображення, на жаль, не існує, воно знищене під час реставрації у 1430 р.