Підходи до вирішення екологічної кризи

Екологічна загроза, яка забовваніла на горизонті майбутнього людства, є загрозою не особистості, а всьому людському роду, тобто загрозою, досі невідомою для гуманітаристики. Духовність класичної античності сприймала індивідуальну конечність людини як природний факт, який немає сенсу додатково осмислювати й витлумачувати. Природним же фактом вона вважала й безсмертя людського роду. В християнстві, в додаток до безсмертя роду людського, з’явилося й індивідуальне, вже заслужене, а не стихійне – безсмертя. Атеїстичний матеріалізм, знову відмовивши людині в індивідуальному безсмерті, безсмертність роду людського по суті залишив: час, коли Земля внаслідок закономірних фізико-хімічних процесів стане непридатною для життя, дуже далекий, а до тієї пори люди щось придумають для свого порятунку — освоять інші планети Сонячної системи, знайдуть притулок у відкритому космосі чи скористаються іншими можливостями, про які сьогодні ніхто й не здогадується. Сучасна екологічна ситуація зіштовхує нас із новою для традиційної гуманітаристики проблемою: безсмертність роду людського опинилася під сумнівом задовго до того, як для цього виникли загрози стихійно-фізичного характеру (наприклад, спалах поблизу Сонячної системи наднової, падіння велетенського метеорита на нашу планету, раптове зменшення з якихось причин сонячної радіації чи якийсь загальнопланетарний несподіваний катаклізм). Вирішення екологічної кризи можна пов’язувати з встановленням на планеті одного з станів, коли: відвернено екологічну кризу і припинено дальшу деградацію природного довкілля; здійснено трансформацію нинішнього способу буття людей і домінантних форм природокористування є екологічно безпечні; земна цивілізація вийшла на рубежі усталеного, тобто убезпеченого від екологічних загроз, стабільного, поступального й незворотного росту; знайдено альтернативу неминучому вичерпанню ресурсів, яке тягне за собою гуманітарну катастрофу й необхідність встановлення меж дозволеного росту. Комплексність екологічної кризи вимагає певної синтетичності підходу та узгодженості колективних дій, спрямованих на її розв’язання. Що стосується підходу, то він значною мірою зумовлюється тим, як визначаться з суттю проблеми та причинами й факторами, що зумовили її виникнення й загострення. Сучасна екологічна криза зріє вже понад століття й не обіцяє ніякого спаду напруженості на ближчі десятиріччя навіть у тому разі, якби від сьогодні людство, раптом об’єднавшись, почало цілеспрямовано діяти, щоб змінити стан справ. Хоча з проблемами, подібними сьогоднішній екологічній кризі, людство в минулому ще не стикалося, йому доводилося вирішувати найрізноманітніші за складністю, масштабністю й характером проблеми. Так, зокрема, давно відомо, що вже саме формулювання проблеми зумовлює шляхи, на яких будуть шукати її розв’язок. Наприклад, ми матимемо різні шляхи розв’язання екологічної проблеми залежно від того, в чому її вбачатимемо. Якщо, наприклад, коріння екологічної проблеми вбачають у промисловому забрудненні довкілля, то розв’язання її шукають у запровадженні більш досконалих систем очищення відходів, у зміні виробничих технологій. Якщо система виробництва розцінюється як така, що не сумісна зі збереженням довкілля чи з екологічною безпекою, тоді розв’язок її шукають у трансформації наявних способів життя й форм природокористування в екологічно безпечні способи й форми. Відомо також, що соціально-гуманітарні проблеми важко вирішувати в межах світогляду, культури, системи наукового й техніко-технологічного знання, в добу панування яких вони виникли й визріли. Це означає, що, вдаючись до розв’язання великомасштабних фундаментальних гуманітарних проблем, доводиться розбиратися також у тому, в яких частинах наявні світогляд, культура й система знання є достатніми й недостатніми, щоб їх можна було використовувати як ідейно-теоретичну та світоглядно-методологічну базу для відвернення загроз, які несе невирішеність проблеми.