2.6. Насадження обмеженого користування

2.6.1. Насадження житлових районів і мікрорайонів

Житловий район сучасного міста являє собою комплекс житлових кварталів або мікрорайонів, в склад якого входять споруди адміністративного, культурно-просвітницького і побутового характеру, а також транспортні магістралі. Відповідно до уявлень сучасної урбаністики, яка перебуває під благотворним впливом ідей Корбюзьє, архітектурно-будівельний комплекс житлового району мав би “вирости” з оточуючої зелені. Таким, наприклад, є лісовий житловий район м. Брно (Чехія), побудований на неугіддях і добре заліснений. Немов би із зелені і води піднімається район висотної забудови в Торонто (Канада). А в Генті (Бельгія) до нового житлового району з багатоповерховими будинками, що стоять серед невеличких гаїв, підведений гребний канал, де можна навіть половити рибу. В колишньому Радянському Союзі такий експериментальний житловий район був збудований на околиці Вільнюса (Литва), за що тоді група архітекторів і будівельників була відзначена Ленінською премією. На практиці це означає, що всі елементи житлового комплексу включають зелені насадження (рис. 2.29).

Озелененість нових житлових районів у містах України сягає 50-55%, мікрорайонів - 59-69%, тоді як в середньому озелененість міських територій становить близько 40%. Для чіткого функціонування зелених насаджень житлового району необхідне його зонування: виділення насаджень у зони тихого відпочинку, прогулянок і спорту, а також насаджень житлової зони, які б забезпечували строгий протишумовий режим і виконували інші санітарно-гігієнічні функції.

Найпоширенішим типом насаджень обмеженого користування житлового району є двори-сади або двори-сквери, які за плануванням фактично мало чим відрізняються від внутріквартальних скверів старої забудови. Наприклад, старовинний сквер на вул. Дарвіна у Львові, розташований посеред щільної забудови XIX ст., має зони активного (майданчик для дітей шкільного і позашкільного віку) і тихого відпочинку (майданчики з парковими лавами, прогулянковими маршрутами в глибину скверу). Проте різниця між ними суттєва: якщо раніше сквери створювалися на вільних від забудови ділянках (як це починалося в англійських скверах), то нинішні сади житлових районів плануються як єдине ціле архітектурно-планувального комплексу.

Розташовані посередині житлового утворення, поблизу житла, двори-сади мають велику соціальну значущість. В.Л.Машинський і Є.Г.Залогіна (1978) наводять дані дослідження відвідуваності садів житлових районів різними групами населення, які, виходячи з бюджету часу, висувають специфічні вимоги до складу і змісту окремих елементів озеленення і благоустрою. Дошкільники і молодші школярі, маючи різну рухливість, проводять майже весь час на території мікрорайону. Їх ігрові майданчики відокремлені один від одного і від площадок відпочинку зеленими смугами, знаходяться, як правило, поблизу групи будинків. Для школярів середнього і старшого віку, які проводять більшу частину дня в школі і витрачають багато часу на приготування домашніх завдань, у віддаленій ізольованій частині саду влаштовують спортивні майданчики.

Значну частину часу в мікрорайоні проводять пенсіонери: приблизно 20% супроводжують дітей, головним чином дошкільнят, а близько 60% відпочиває без дітей. Для них у садах спеціально влаштовують майданчики відпочинку.

Доросле населення і молодь в робочий час перебувають в середньому 10-11 год. поза мікрорайоном, а у вихідні дні відвідують видовищні установи, парки і стадіони, заміські рекреаційні зони, тому вони мінімально використовують мікрорайонні сади і для них спеціальних зон відпочинку не виділяють.

Дитячі ігрові майданчики влаштовують із розрахунку 0,8-1,0 м² на одного мешканця мікрорайону. Для дітей від 6 до 12-14 років створюють більші комплексні ігрові майданчики з плескальними басейнами та іншим складним обладнанням. Розміри комплексних площадок коливаються в межах від 600-800 до 1600-1800 м². Створення плескальних басейнів у Львові з його часто дощовим і прохолодним літом не виправдало себе. Краще зарекомендували себе невеликі декоративні водойми, влаштовані в місцях виходу підземних вод.

Дитячі ігрові майданчики озеленюють так, щоб ізолювати їх від господарських будівель, проїздів і автостоянок зеленими смугами із стрижених чагарникових бордюрів і рядової посадки густокронних деревних порід. Для рухливих ігор створюють ділянки газонів з окремо стоячими невисокими розложистими деревами, призначеними для лазання, а також для створення затінку в парку в сонячну погоду.

Спортивні майданчики (баскетбольні, волейбольні, тенісні, гімнастичні) обєднують з таким розрахунком, щоб зимою їх можна було перетворити в хокейне поле (63х36 м). Розташовують їх на віддалі від будинків (не ближче 25 м), оточують щільним високим живоплотом.

Майданчики для відпочинку дорослих створюють із розрахунку 0,1 м² на одного мешканця, більшу частину з них пристосовують для індивідуального відпочинку однієї-трьох осіб. Розташовують їх у найбільш віддалених від спортивних та ігрових майданчиків ділянках саду з мальовничим пейзажем. Пейзажні картини формують з чагарникових груп і солітерів, квітників, вільно розташованих на тлі газонів.

У сучасному озелененні дворів-садів переважає ландшафтне планування. Планувальна організація житлової території за принципом мікрорайонування, яка почала здійснюватися в колишньому СРСР, дала змогу перейти в 50-60-х роках до пейзажних прийомів озеленення. За даними управління зеленої зони Києва, поступовий перехід на ландшафтні прийоми озеленення вже в середині 50-х років дав можливість скоротити витрати на утримання 9 га зелених насаджень (порівняно з 1957 р.): в 1958 – на 0,6%, у 1959 – на 3,0, у 1960 – на 12.6% (Северна, 1962). Водночас периметральна забудова кварталів, на думку автора, стимулювала повсюдне використання прямолінійних алей і майданчиків з квітковими клумбами.

Висотна (9-12 і більше поверхів) забудова 60-70-х років ще більше ускладнила процес формування сприятливого природного довкілля нових житлових районів. За площею і масою урбанізованої підстеляючої поверхні вона мало чим відрізняється від щільної, слабо озелененої забудови старих дільниць, де великі ділянки внутрі кварталів і ділянки невисокої зелені здаються карликовими порівняно з громаддям висотних будинків. Вони не можуть протистояти виникненню своєрідних ущелинних міждомових просторів з так званими гірсько-долинними вітрами і створювати затишок, комфортні умови для відпочинку.

В пошуках нової архітектури житлових утворень виникли сучасні прийоми вільного розташування будинків на території мікрорайону замість дрібних кварталів, які забудовувалися периметрально. Концепція вільної забудови, яка сьогодні знайшла своє використання у світовій практиці містобудування, передбачає розвиток такої просторової орієнтації, яка б обєднувала всі основні компоненти природного ландшафту – рельєф, рослинність і водні поверхні та штучні елементи – будинки, споруди, мощення.

Виходячи із структури зонування житлового району, до насаджень обмеженого користування належать прибудинкові смуги і насадження довкола господарських площадок (сміттєзбиральних, бойлерних, для висушування білизні тощо), які відіграють важливу санітарно-гігієнічну роль, ізолюючи житло від проїздів, пішохідних шляхів і господарських будівель. Це своєрідні зелені коридори, які обєднують в єдине ціле двори-сади, насадження шкіл і дошкільних установ, обєктів культурно-побутового і комунального призначення.

За функціональним призначенням і структурою складових елементів насадження обмеженого користування мікрорайонів і кварталів поділяють на:

декоративні;

захисні;

розмежувальні;

маскувальні;

палісадів.

При їх створенні використовують практично всі елементи садово-паркового будівництва: куртини, групи, солітери, алеї, нестрижені живоплоти, стрижені бордюри, вертикальне озеленення, газони і квітники, скельні влаштування, сади на дахах.

Основою підвищення якості благоустрою створених міських дільниць є їх мікрорайонування, розущільнення та реконструкція житлового фонду. Закривають проїзди окремими вулицями та площами, створюючи можливості для їх озеленення. Яскравим прикладом такого підходу є Краків (Польща), де центральна площа і підходи до неї віддані пішоходам. Підступаючи до цього насадження першого зеленого кільця (“плинти”), створили цільний рекреаційно-архітектурний комплекс. Подібні кроки робляться й в окремих містах України - Харкові, Івано-Франківську. У Львові намагання здійснювати ці заходи лише у вихідні дні не дає належного ефекту.

Декоративні насадження. Створюють для декорування придомових смуг, підходів до будинків, виходів на вулицю, заповнення невеликих міждомових просторів. Оформляють їх, як правило, за допомогою регулярних прийомів, рідше пейзажних. Внутрідворові доріжки, підходи до підїздів часто влаштовують у вигляді алей, які створюють із дерев з формованою кроною та чагарників. Довкола майданчиків висаджують дерева з розложистою кроною і низьким штамбом. Перед вікнами житлових будинків закладають газони і квітники, висаджують низькорослі чагарники та стрижені бордюри. Ці смуги називають “зонами спокою”.

У благоустрої внутріквартальних просторів останнім часом широко використовують вертикальне озеленення. При цьому пристінне формування ліан є раціональним, оскільки посадка дерев уздовж фасаду перешкоджає інсоляції житлових приміщень, розташованих на нижніх поверхах.

Захисні насадження створюють для охорони території кварталу або мікрорайону від шуму, вітру, пилу, загазованості і снігу у вигляді високих живоплотів, ущільненої рядової посадки дерев або ж перегородок із вюнких рослин. Мінімальна ширина смуги – 2-2,5 м (ряд дерев і ряд живоплоту). Захисну смугу, яка прилягає до вулиці або дороги, роблять ширшою - 4-5 м (з двох рядів дерев і одного ряду живоплоту). Ширина смуги і щільність посадки залежать від сили і напряму панівних вітрів, віддаленості і потужності джерела шуму і забруднювачів повітря.

Розмежувальні насадження використовують для розмежування територій відкритих кварталів і мікрорайонів. Як і захисні насадження, вони відіграють важливу шумозахисну і пилепоглинальну ролі. Влаштовують їх у вигляді живоплотів і бордюрів, перегородок (пергол, трельяжів і огорож) із вюнких рослин, рядових посадок з дерев і чагарників, а також деревно-чагарникових груп.

Маскувальні насадження створюють довкола господарських будівель і споруд, санітарних обєктів, уздовж глухих стін і парканів. Ними служать високі зелені стіни із дерев і високих чагарників, а також вюнкі ліани.

Палісади є теж своєрідними зонами спокою, але їх створюють, як правило, перед малоповерховими будинками. Формують їх між житловим будинком і тротуаром. Вони захищають помешкання від шуму та пилу, а також прикрашають фасад. На Заході це дуже декоративні так звані “front garden” (передні сади), які часто зовсім відкриті до вулиці. В наших умовах, особливо в місцях старої забудови, палісадники огороджені металевими чи деревяними парканами і часто їхні дуже мальовничі експозиції працюють в основному на власників помешкання. В окремих палісадниках висаджують фруктові дерева і овочі. Безумовно, що еволюція наших палісадників йтиме шляхом їх “відкривання” глядачеві – перехожим. Це, в свою чергу, приведе до змагання між мешканцями за краще художнє оформлення “саду перед будинком “. Вершину такого змагання можна спостерігати у місті Генті (Бельгія), де прийоми оформлення садів практично не повторюються, а міський недільний квітковий ринок пропонує мешканцям повний набір рослинного матеріалу: красивоквітучих чагарників, готових стрижених і культивованих форм із тису, самшиту, бірючини, різноманітних ліан, квітів і грунтопокривних рослин.

Основний вид озеленення відкритих палісадників – газони, на яких висаджують однорічні і багаторічні квіти, створюють групи із красивоквітучих і вічнозелених чагарників. Часто від тротуару по периметру палісадника створюють бордюри із чагарників, які добре піддаються стрижці. Практика свідчить, що дерева і чагарники слід висаджувати з урахуванням розташування ліній підземних комунікацій - на віддалі не менше 1 м, оскільки їх часто відкопують для проведення ремонтних робіт, пошкоджуючи кореневі системи висаджених на близькій відстані рослин.

Дерева, висаджені вздовж стін будинків на віддалі менше 6 м, різко зменшують природне освітлення, змушуючи мешканців користуватися штучним. Тому на прибудинкових смугах до 6 м завширки краще всього створювати газони і квітники, висаджувати низькорослі і стланкі чагарники, а стіни, особливо південної орієнтації, декорувати ліанами, зокрема такими, як гліцинія, партеноцісус, виноградовник.