3.9. Водойми

“Вода, - пише д-р Д.Г.Хессайон (2000), - володіє дивною притягальною силою… Не є дивне, що у крупних парках із самого початку їх історії вода відігравала важливу роль. Можливо, водойми прикрашали сади древніх інків або китайців 4,5 тис. років тому – точно ми цього не знаємо. Однак нам достеменно відомо, що в перших європейських парках вода була єдиним прикрашальним елементом. Стародавні перси будували викладені кахелем канали і дзюркотливі фонтани, іспанці успадкували від маврів їхній стиль і вміння влаштовувати комплекси садових водойм і передали це вміння у XVI ст. італійцям. У XVII ст. Ленотр влаштував у Версалі знамениті водойми строгої форми, а в Британії Л.Браун заповнив водою цілі алеї, створив стави вільних обрисів. Ці пишні споруди були побудовані з єдиною метою – продемонструвати красу води”.

Подібно каменю в альпінаріях, вода стає ще привабливішою у поєднанні з рослинністю. Масовий інтерес до водойм у саду виник у другій половині ХІХ ст., а з ним і підбір водяних рослин. Француз Дж.Б.Латур-Марліак у 1880 р. вивів перший красиво забарвлений гібрид латаття, а за наступні 30 років одержав численні гібридні сорти із яскравими квітами. З усього світу у Європу стали завозити водяні рослини, а зі Сходу були запозичені прийоми влаштування водойм.

Багаті землевласники, - відзначає д-р Д.Г.Хессайон, - використовуючи бетон і мяку глину, почали будувати водойми, обєднували їх у каскади, влаштовували фонтани і заселяли водойми різними видами рослин і екзотичних риб. Однак з вікторіанських часів і аж до 1960-х років влаштування водойм було практично недоступне звичайному садівнику. З появою гнучких ізолюючих матеріалів необхідність бетонувати дно і стінки водойми, в якій могли поселятися водні рослини і риби, відпала. Появилися також пластмасові форми для водойм найрізноманітніших розмірів, обрисів, а також різні аксесуари. Сьогодні можна придбати потужні насоси, готові форми для влаштування каскадів і автономні фонтани.

Проте декоративна водойма саду, про яку йдеться, і водойми, які створювалися Брауном, – це різні за масштабом компоненти ландшафту. Якщо в першому випадку доводиться дбати про забезпечення гармонійного звязку між невеликою водною поверхнею і невисокою водною та прибережно-водною рослинністю, то у випадку з великими водоймами необхідно вирішувати, яким чином краще “вписати” став чи озеро у навколишній ландшафт. Форма водойм у таких випадках визначається рельєфом місцевості, а контури водного плеса слідують рисунку горизонталі, на якій перебуває рівень води.

Форма водойми, за класифікацією З.А.Ніколаєвської (1963), може бути: а) компактною (наприклад, Велике озеро у Єкатерининському парку в Царському Селі; його приблизне співвідношення 250х600 м, або 1:2.4); б) вигнутою (Великий став у Тростянецькому парку, його співвідношення 100х1300 м, або 1:13); в) складною – із затоками, півостровами, мисами, островами або ж із системами взаємозвязаних водойм (парки Вертліц (Німеччина)), Гатчина (Росія)).

Компактні, вигнуті і витягнуті водойми можуть мати різну за обрисами лінію: просту, яка є типовою для долинних ставів, і більш складну із затоками та півостровами (подібно до водойм складної форми).

З.А.Ніколаєвська особливу увагу звертає на формування обрисів водойм, які мають гармонійно узгоджуватися із їхньою величиною. Не слід подрібнювати рисунок берегової лінії великої водойми, оскільки це може призвести до втрати масштабності. Контур водойми має бути таким, щоб його не можна було охопити одним поглядом. Таке рішення створює ілюзію безмежного водного простору. Півострови, миси і острови не лише урізноманітнюють пейзаж, але й посилюють глибину простору, створюють багатопланові картини.

Формуючи пейзаж з участю води, слід памятати про ефект відображення водним дзеркалом оточуючих компонентів ландшафту – гір, лісу, а також неба, досвітнього і надвечірнього сонця. Цей ефект, як відомо, був вперше використаний А.Ленотром як математично розрахований прийом. Явище віддзеркалення повязане із закономірністю сприйняття, згідно з якою кут падіння променя зору на поверхню води дорівнює куту віддзеркалення. Згодом цей прийом поширився у садово-парковому мистецтві багатьох країн.

Ефект віддзеркалення, - пишуть І.О.Богова і Л.М.Фурсова, - повязаний із закономірностям сприйняття розмірів водойм. Наприклад, галявини поряд з водоймою візуально розширюють її площу, в дзеркалі води відбивається небо, вона одержує багато світла і здається просторішою. І навпаки, високі відкоси, урвища і прибережні насадження, які близько підступають до води, відбиваючись у водному дзеркалі, затіняють водойму, часто створюючи так званий ефект “чорної (темної) води”, або “чорного (темного) дзеркала”, і візуально скорочують простір.

Щодо насаджень поблизу водойм, то особливе місце тут займають питання екологічного і композиційного характеру. Передусім часто береги водойм є заболоченими або ж періодично затоплюються. Тому важливо правильно підібрати рослини, які витримують затоплення (за Колесниковим): шелюга червона і жовта, верба тритичинкова (тривалість затоплення 80 і більше днів); верба біла, вільха чорна (60 і більше днів); тополя чорна і біла, черемха звичайна (40 днів); осика, вяз (30 днів); дуб звичайний і болотний (20 днів); клен гостролистий, липа дрібнолиста, ялина звичайна (15 днів).

Формуючи прибережну рослинність водойм, використовують три основні принципи:

створення суцільних берегових масивів;

створення куліс;

створення галявин.

Часто всі ці три принципи використовують одночасно. Наприклад, масиви, розташовані обабіч берегів витягнутої зі сходу на захід водойми, замикають ландшафт. Завдяки витягнутості віддзеркалення плеса води, ці масиви роблять береги ще вищими, а водойма здається дуже глибокою. В окремих місцях масив розривається просторими галявинами, розчленованими куртинами і групами дерев, які утворюють багатопланові пейзажні картини. Глибина простору посилюється островами. В українських старовинних парках – “Софіївці”, Сокиринцях, Веселих Боковеньках та Тростянці – з великою майстерністю використані ці композиційні принципи (за Боговою, Фурсовою, 1988).

Особливий настрій у парках створюють текучі води – ріки, потоки, водоспади. Дамби, мости, водозливи у парках – це не лише гідротехнічні, але й архітектурні споруди.

Ріки і потоки, як і садово-паркові дороги та доріжки, належать до лінійних планувальних елементів. До цієї категорії належать також канали. Правда, канали – важливі композиційні елементи регулярного парку. Однак їх можна побачити і в сучасних пейзажних парках, де вони як спортивні споруди (гребні канали) мають ту саму, що і при регулярному плануванні, прямокутну форму.

Водоспади і каскади. Згадаймо терасові віллові сади італійського Відродження (вілли Капрарола і Ланте), почуємо таємниче-заспокійливий шум води, уявимо блакитну прохолоду спекотливого дня. Цю неповторну атмосферу творили водоспади і каскади, які вдало “вмонтовували” у яскраво виражені перепади рельєфу. Потім ці водні споруди повторяться у багатьох європейських садах і парках. Створення і розміщення таких споруд визначається технічною доцільністю.

Фонтани вілли дЕсте, Версалю і Петергофа були передані нащадкам як зразки високого неперевершеного мистецтва. Вони завжди виконували роль композиційних акцентів, розташовуючись на алеях, перехрестях і в центрі майданчиків. Традиція створювати фонтани продовжувалась і в ХХ ст. (фонтани паркових комплексів, виставок і олімпіад).

Зразком талановитого використання стоячих і текучих вод є парк “Софіївка”, де на невеличкій річці Камянці створена унікальна водна система із ставками, річковою долиною, підземною рікою, водоспадами і фонтанами. Як вже згадувалося, перепад рельєфу, який становить 22 м, створив усі передумови успішного функціонування складних гідротехнічних споруд.