Розділ 3. Основи ландшафтної архітектури

3.1. Поняття про ландшафт

Озеленюючи певну ділянку земної поверхні, проектант і садівник передусім мають задати собі таке питання: в якому ландшафтному районі та конкретному ландшафті створюється їхній садово-парковий обєкт. Не поставивши цього питання і не давши на нього відповідь, навряд чи можна очікувати успішного вирішення цього відповідального (адже наше творіння розраховане на віки) завдання.

Розглядаючи поняття ландшафту, слід звернути увагу на те, що цей термін у минулому і сьогодні несе різне смислове навантаження. Термін “ландшафт” (нім. Landshaft) у старонімецькій мові вживали вже у VIII ст. Він відповідає латинським термінам “regio” i “provincia” або ж “terra”. Латинське тлумачення означає простір – політичний, природно-географічний або ж демографічний. У Німеччині у XVIII ст. цей термін часто вживали як економічно-фінансову одиницю – “ландшафт шльонський”, ландшафт східно-пруський.

У побутовій мові слово “ландшафт” (краєвид)мало широке значення, головним чином як носій естетичної цінності якоїсь ділянки землі (ландшафт Полісся чи ландшафт Покуття). Це поняття розповсюдилося на твори живопису (франц. – paysage), вперше з’явилося у цьому розумінні у 1518 р. і використовується дотепер.

Наприкінці XVIII ст. термін “ландшафт” стає широко вживаним у географічних науках, а в ХХ ст. його використовують у різних понятійних забарвленнях. Щоб окреслити береги цього термінологічного потоку, німецькі вчені І.Бобек і Я.Шмітьзен (1941) “розклали” географічну субстанцію на три шари:

1. Абіотичний шар обіймає явища неживої природи Землі.

2. Вітальний, або життєвий, шар обіймає явища живої природи Землі.

3. Інтелектуальний шар, який тією чи іншою мірою (залежно від культури) впливає на шари живої і неживої природи.

Отже, там, де інтелектуальний рівень народу високий, формується культурний ландшафт. Цей підхід відомий ще з 20-х років XX ст., його розвивав В.І.Вернадський у своїх працях про біосферу, а в 40-х роках – про ноосферу. Отже, в даному випадку ландшафт розглядається з двох позицій – фізгеографічної і ландшафтно-архітектурної.

Для фізгеографа географічний ландшафт – це однорідна за умовами розвитку природна система, основна категорія територіального поділу географічної оболонки (в широкому розумінні природно-територіальний комплекс будь-якого рангу), що складається з морфологічних частин, або елементів (місцевостей, урочищ, фацій) і компонентів (рельєф, гірська порода, грунтовий шар, гідрологія, клімат, рослинний і тваринний світ тощо). Між компонентами ландшафту відбувається постійний речовинно-енергетичний обмін, який і визначає його структуру. Ландшафти піддаються постійним і незворотним змінам, які зумовлені діяльністю людини.

Для ландшафтного архітектора (гр. архітектор-будівничий) ландшафт - обєкт гармонійного поєднання природного і антропогенного начал з метою створення культурного ландшафту та догляду за ним.

3.2. Елементи ландшафту

Місцевість – найкрупніша морфологічна частина географічного ландшафту. Це природно-територіальний комплекс, який складається із генетично і динамічно тісно пов΄язаних між собою урочищ, які суміщаються з комплексом мезоформ рельєфу в межах крупних форм – заплави крупних і середніх рік, днища долин малих рік, відокремлені ділянки крупних річкових терас, стародавні долини стоку, великі гірські плато тощо. Прикладом видів місцевостей моренно-зандрової рівнини Київського Полісся можуть бути слабо підняті плоскі рівнини з блюдцеподібними западинами, суборами і борами, заболоченими днищами потоків. У Грядовому Побужжі, яке підступає до Львова своїми сімома грядами, місцевостями можна назвати пасма гряд і долини між ними.

Глибоке знання топографічних і екологічних особливостей місцевості дасть можливість проектанту і садівнику добре вписати задумані пейзажні картини в довкілля, не порушити природної рівноваги характерного для даної місцевості краєвиду.

Урочище – природно-територіальний комплекс, який складається із закономірного просторового поєднання (системи фацій). Урочища найчастіше формуються на основі певних форм рельєфу – випуклої чи ввігнутої, але єдиної за генезисом і віком і розташоване на одному рівному субстраті. Прикладом урочища може служити моренний горб або верховий болотний масив. Це може бути будь-яка частина місцевості, не подібна на іншу, наприклад, ліс серед поля.

Урочища мають свою неповторну зовнішність, а тому завжди мають якусь народну назву, яка передається з покоління в покоління. Український історик І.Крип΄якевич називає ряд урочищ, знаних з давніх часів, наприклад, Опалянка (колишнє згарище), “Крива липа” тощо. Плануючи парк чи лісопарк, слід включати цей елемент ландшафту як характерну пейзажну картину, яка несе в собі історико-пізнавальну інформацію.

Фація – елементарний природно-територіальний комплекс, в межах якого зберігається практично однорідний екологічний режим (рельєф, зволоження, мікроклімат, грунт) та функціонує характерний для цих умов біоценоз. Таким чином, кожній фації відповідає біогеоценоз, представлений конкретним фітоценозом (асоціацією). В ландшафтній архітектурі детальне проектування здійснюється, як правило, на рівні фації, або, точніше, на рівні паркових асоціацій і мікроасоціацій. Адже, якщо говорити про відкритий простір галявин, то рослинний покрив представлений конкретними асоціаціями злакових рослин, а паркові масиви, гаї, куртини, групи – асоціаціями, де домінантами є дерева-едифікатори (будівельники), які утворюють там відповідні асоціації – соснові, березові, кленово-яворові, дубово-ільмові, акацієві тощо.

Використовувати в садово-парковому будівництві такі територіальні одиниці, як ландшафт чи місцевість, не доводиться. Такий рівень територіального планування властивий хіба що великим національним паркам і лісопарковим господарським частинам зелених зон крупних міст. У лісопарках можливе використання в якості територіальних одиниць урочищ і фацій

(М 1:25000, 1:10000, зрідка 1:5000).