За факторами, що їх викликають фінансові ризики бувають:

а) зовнішні (непередбачувані та передбачувані):

- Зовнішні непередбачувані ризики зумовлені:

• зміною політичної ситуації та непередбачуваними державними заходами регулювання у сферах землекористування, оподаткування, ціноутворення, експорту-імпорту, охорони довкілля тощо;

• природними катастрофами (повенями, землетрусами, кліматичними змінами і т. п.);

• злочинами та несподіваним зовнішнім екологічним і соціальним впливом;

• зривами у створенні необхідної інфраструктури, банкрутствами, затримками у фінансуванні, помилками у визначенні цілей проекту.

- До зовнішніх передбачуваних ризиків належать:

• ринковий ризик через погіршання можливостей одержання сировини, підвищення на неї цін, зміну вимог споживачів продукції, посилення конкуренції тощо;

• операційний ризик, пов’язаний з відхиленням від цілей проекту та неможливістю підтримання управління проектом;

• ризик шкідливого екологічного впливу;

• ризик негативних соціальних наслідків;

• ризик зміни валютних курсів;

• ризик непрогнозованої інфляції;

• ризик податкового тиску.

б) внутрішні, що поділяються на:

• планово-фінансові, пов’язані зі зривом планів робіт і перевитратою коштів;

• технічні, пов’язані зі зміною технології.

У процесі аналізу ризиків важливо виділити групу ризиків, які можуть бути застраховані. Коли відбувається певна ризикова подія, інвестор має підстави сподіватися на відшкодування втрат, викликаних цим ризиком.

Зазначені види ризиків зустрічаються в будь-якому інвестиційному проекті. Для їх зниження застосовують різні методи управління ризиками.

3. Методи оцінювання вірогідності настання ризикової події.

Основним у оцінюванні ризику є обчислення певних числових характеристик і в результаті – кількісна оцінка ризику. Однією з таких числових характеристик є показник середнього очікуваного доходу від інвестицій (прямих чи портфельних), який розраховується за формулою:

,

де – ймовірність того, що доход від інвестицій буде дорівнювати .

Якщо під прямими інвестиціями розуміти інвестиції коштів у певний інвестиційний проект, а під портфельними – у портфель фінансових активів, то вище наведена формула дасть змогу при визначених певним способом імовірностях обчислити середній очікуваний доход як по портфелю фінансових активів, так і по інвестиційному проекту.

Далі можна визначити ризик отримати доход менший від очікуваного. Ступінь ризику доцільно вимірювати такою імовірнісною характеристикою, як стандартне відхилення, яке визначають формулою:

.

Чим більша величина у кожному конкретному випадку, тим більший інтервал невизначеності і ризик.

Стандартне відхилення є абсолютним показником мінливості очікуваного доходу. Відносним показником мінливості очікуваного доходу є коефіцієнт варіації, який визначають за формулою:

%.

Цей показник також відображає ризик і вимірюється у відсотках до величини очікуваного доходу. Значення показника менше 10 % відображає слабку мінливість, значення показника в межах 10 – 25 % відображає середню мінливість і значення його більше 25 % відображає високу мінливість.

Для визначення систематичного ризику окремого цінного паперу чи портфеля по відношенню до рівня ризику в цілому на фінансовому ринку використовують бета–коефіцієнт. Як правило, цей показник на практиці найчастіше застосовують для оцінки ризиків інвестування в окремі цінні папери. Розрахунок його здійснюється за формулою:

,

де – бета-коефіцієнт;

K – ступінь кореляції між рівнем доходності даного фінансового інструмента та середнім рівнем доходності даної групи фондових інструментів по ринку в цілому;

– стандартне відхилення доходності по даному фондовому інструменту;

– стандартне відхилення доходності по фондовому ринку в цілому.

Рівень фінансового ризику окремих цінних паперів визначається на основі таких значень бета-коефіцієнта:

= 1 – середній рівень ризику;

> 1 – високий рівень ризику;

< 1 – низький рівень ризику.

Для визначення рівня надлишкової доходності (премії за ризик) усього портфеля цінних паперів, що припадає на одиницю його ризику, використовується «коефіцієнт Шарпа», який визначається за формулою:

,

де – коефіцієнт Шарпа;

– загальний рівень доходності портфеля;

– середньоквадратичне відхилення надлишкової доходності;

– норма доходності по безризиковому фінансовому інструменту.

Даний методичний інструментарій формування необхідного рівня доходності інвестиційних операцій з урахуванням фактора ризику побудовано на основі «Сучасної портфельної теорії» Г. Марковіца. За теорією Марковіца, портфель – це набір різних цінних паперів і рішення інвестора про вкладення грошових коштів у конкретні цінні папери еквівалентно до вибору оптимального портфеля з набору можливих портфелів.

Ухвалюючи рішення про інвестування і цінні папери в певний початковий період, інвестор має на увазі, що прибутковість цінних паперів і відтак прибутковість портфеля в майбутні періоди невідомі.

Ширше застосування у фінансових менеджерів знайшов альтернативний підхід під назвою: модель оцінки капітальних активів – МОКА. Модель використовує лінійну кореляцію між прибутками за ринковими активами і ринковим індексом прибутковості.

3. Політика управління фінансовими ризиками.

Теорія управління ризиками ґрунтується на таких принципах:

• У ринковій економіці, з огляду на спільність інтересів учасників ринку, межа між макро- і мікрорівнями стирається.

• Усі ризики справляють вплив на всіх учасників ринку одночасно на всіх рівнях економіки, але неоднаковою мірою та з різною залежністю.

• Зі збільшенням ризику дохідність зменшується у процентному відношенні до ризику.

• Сферою допустимих значень дохідності є довірчий інтервал ризику з певними граничними значеннями.

• За оцінювання ефективності проекту ставка дисконту та внутрішня норма рентабельності, мають ураховувати крім складових реальної дохідності, темпів інфляції та їх добутку й ступінь ризику проекту.

• Зміни основних показників дохідності залежать від можливості фірми управляти ризиком.

Для ефективного управління ризиками застосовуються методи диверсифікації, страхування та хеджирування.

Під диверсифікацією розуміється інвестування фінансових ресурсів у більш як один вид активів, тобто процес розподілу інвестицій між різними об’єктами вкладення, безпосередньо не пов’язаними між собою.

Диверсифікація передбачає два основних способи управління ризиками — активний і пасивний.

Активне управління являє собою прогнозування розміру можливих доходів від реалізації кількох інвестиційних проектів.

Пасивне управління передбачає створення незмінного ринку зі заздалегідь визначеним рівнем ризику і стабільне утримування своїх позицій на ринку. Пасивне управління характеризується низьким оборотом і мінімальним рівнем концентрації обсягів продукції. Диверсифікація з пасивним управлінням застосовується здебільшого для зниження ризиків інвестиційних проектів.

Страхування ризиків — це передання певних ризиків страховій компанії. Застосовуються три основних способи страхування: майнове, страхування від нещасних випадків і страхування втрати прибутку.

Майнове страхування може мати такі форми: страхування ризику підрядного будівництва, страхування вантажів, страхування обладнання.

Страхування ризику підрядного будівництва має на меті страхування незавершеного будівництва від ризику матеріальних збитків чи пошкодження. Залежно від страхових випадків договори страхування ризику підрядного будівництва можуть мати форму стандартного чи розширеного договору страхування від пожежі або договору страхування від усіх ризиків. Договір страхування від усіх ризиків забезпечує страхування від будь-яких ризиків матеріальних збитків чи пошкодження застрахованого майна, за винятком тих ризиків, які окремо обумовлені в договорі як такі, що не підлягають страхуванню.

Страхування вантажів передбачає захист від матеріальних збитків чи пошкоджень будь-яких транспортованих вантажів. Страхування охоплює всі ризики, включаючи форс-мажорні обставини, і поширюється на переміщення товарів зі складу вантажовідправника до складу вантажоодержувача.

Страхування обладнання використовується у разі поставок чи оренди великої кількості дорогого обладнання.

Страхування від нещасних випадків включає страхування загальної громадянської та професійної відповідальності.

Страхування загальної громадянської відповідальності є формою страхування від нещасних випадків з метою захисту учасників проекту від тілесних ушкоджень, особистих збитків чи пошкодження майна.

Страхування професійної відповідальності здійснюється лише в тому разі, коли організація відповідає за підготовку проекту, управління проектом або надання інших професійних послуг щодо проекту.

За страхування втрати прибутку за об’єктом страхування є прибуток, який одержав би страхувальник, якби страхова подія не призвела до зриву чи зупинення проекту. Об’єктом страхування може бути виручка від реалізації або чистий прибуток.

Хеджування — це процес страхування ризику від можливих збитків шляхом перенесення ризику зміни ціни з однієї особи на іншу.

Хеджування здійснюється через укладення контракту, який призначений для страхування ризиків зміни цін (хеджа) між стороною, що страхує ризик (хеджером), і стороною, що перебирає ризик на себе (спекулянтом). Предметом контракту можуть бути різні активи — товари, валюта, акції, облігації тощо.

Хеджування може здійснюватися на підвищення або зниження цін. Хеджер прагне знизити ризик, спричинений невизначеністю цін на ринку, продаючи форвардні, ф’ючерсні чи опційні контракти. Це дає змогу спрогнозувати доходи чи витрати, хоча ризик не зникає. Його перебирає на себе спекулянт, який іде на одержання прибутку, граючи на різниці цін.

Фінансовий ризик – це ризик не отримати задовільний фінансовий результат, його можна трактувати як невизначеність в отриманні майбутніх прибутків. Це також ризик не використати сприятливу ситуацію на ринку, тобто ризик упущених можливостей.

Непередбачуваність відсоткових ставок і валютних курсів впливає як на вартість фінансування, так і на доходність інвестицій. І якщо для суб’єктів господарювання інвестування коштів пов’язане зі створенням більш-менш стабільного за структурою портфеля цінних паперів, для фінансових посередників залучені на ринку кошти використовуються як для здійснення торгівлі фінансовими ресурсами, так і для надання іншими суб’єктами ринку фінансових послуг, а також для проведення різноманітних фінансових операцій.

Запитання для самоконтролю

1. Що таке фінансовий ризик?

2. Як класифікуються фінансові ризики?

3. Які фактори впливають на виникнення внутрішніх та зовнішніх фінансових ризиків?

4. Які є методи кількісної оцінки фінансових ризиків?

5. Що таке бета-коефіцієнт і для оцінки яких ризиків він застосовується?

6. Як за допомогою коефіцієнта варіації можна оцінити фінансовий ризик?

7. У чому полягають завдання управління фінансовими ризиками?

8. Які є основні методи управління фінансовим ризиком?

9. Що таке диверсифікація та хеджування ризику?

Тема 10. Аналіз фінансових звітів

1. Склад, характеристика та зміст фінансової звітності підприємства.

2. Зміст і завдання аналізу фінансових звітів.

3. Система показників фінансового стану підприємства та їх оцінка.

1.Склад, характеристика та зміст фінансової звітності підприємства.

Зміст системи інформаційного забезпечення фінансового менеджменту, її обсяг визначаються галузевими особливостями діяльності підприємства, його організаційно-правовою формою господарювання, обсягом і отупінню фінансової діяльності та рядом інших умов. Незалежно від різноманітності цих особливостей при формуванні фінансової звітності необхідно дотримуватись єдиних принципів. Згідно П(С)БО № 1 «Загальні вимоги до фінансової звітності» (затверджені Наказом Мінфіну від 07.02.2013 року № 73) — це правила, якими слід керуватися при вимірюванні, оцінці та реєстрації господарських операцій, а також при відображенні їх результатів у фінансовій звітності.

Основою інформаційного забезпечення фінансових менеджерів є фінансова звітність. Це сукупність форм звітності, складених на підставі даних фінансового обліку з метою надання користувачам інформації про фінансовий стан і фінансові результати діяльності підприємства.

Відповідно до Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» фінансова звітність не є комерційною таємницею підприємств. Всі суб'єкти господарювання зобов'язані надавати річну фінансову звітність для публікації в пресі.

Крім відкритої звітності існує і закрита. її призначення — забезпечити ефективне управління підприємством і його структурними підрозділами. Це досягається шляхом створення системи внутрішньогосподарського обліку. Тому в ст. 14 зазначеного Закону визначені суб'єкти, що зобов'язані подавати фінансову звітність відповідним органам, яким вони підпорядковуються, а також власникам (засновникам) та трудовим колективам на їх вимогу тощо.

Фінансова звітність подається органам виконавчої влади та іншим користувачам відповідно до чинного законодавства .у визначені терміни.

Відповідно до ст. 6 Закону фінансова звітність забезпечує інформаційні потреби користувачів щодо:

• придбання, продажу та володіння цінними паперами; —участі в капіталі підприємства; оцінки якості управління;

• оцінки здатності підприємства своєчасно виконувати свої зобов'язання;

• забезпеченості зобов'язань підприємства;

• визначення суми дивідендів, що підлягають розподілу;

• регулювання діяльності підприємства;

• інших рішень.

Виконати ці вимоги можливо за допомогою аналізу фінансових звітів, на підставі чого оцінюють:

• загальний фінансовий стан підприємства;

• кредитоспроможність підприємства та ліквідність його балансу;

• платоспроможність та фінансову стійкість підприємства;

• фінансові результати підприємства;

• обіг оборотних коштів;

• потенційне банкрутство; (

• дохідність (рентабельність) підприємства;

• використання капіталу;

• рівень самофінансування;

• валютна самоокупність.

• регулювання діяльності підприємства;

• інших рішень.

Виконати ці вимоги можливо за допомогою аналізу фінансових звітів, на підставі чого оцінюють:

• загальний фінансовий стан підприємства;

• кредитоспроможність підприємства та ліквідність його балансу;

• платоспроможність та фінансову стійкість підприємства;

• фінансові результати підприємства;

• обіг оборотних коштів;

• потенційне банкрутство; (

• дохідність (рентабельність) підприємства;

• використання капіталу;

• рівень самофінансування;

• валютна самоокупність.

Основними джерелами внутрішньої інформації для фінансового менеджменту є стандартні форми річної фінансової звітності, до яких належать:

• форма 1 «Звіт про фінансовий стан»;

• форма 2 «Звіт про сукупний доход»;

• форма 3 «Звіт про рух грошових коштів»;

• форма 4 «Звіт про власний капітал»;

• форма 5 «Примітки до фінансової звітності».

Основним джерелом інформації для оцінки фінансового стану підприємства є Звіт про фінансовий стан (баланс), який дає змогу оцінити найсуттєвіші ознаки фірми на звітну дату.

Активи — це ресурси, що контролюються підприємством внаслідок минулих подій та використання яких, як очікується, забезпечить збільшення економічних вигод у майбутньому.

Зобов'язання — це теперішня заборгованість підприємства іншим юридичним або фізичним особам, що виникла внаслідок здійснення у минулому господарських операцій чи інших подій, пога­шення якої призведе до економічних вигод в майбутньому.

Власний капітал — це вартість чистих активів, яка розраховується як різниця між вартістю майна підприємства та його зобов'язаннями.

Активи. У розділі І «Необоротні активи» наведена інформація про іммобілізовані активи. До них входять:-нематеріальні активи, основні засоби, незавершене будівництво, довгострокові фінансові інвестиції, довгострокова дебіторська заборгованість та інші необоротні активи.

У розділі II «Оборотні активи» відображена інформація про поточні активи. До них входять: запаси (виробничі, незавершене виробництво, готова продукція); векселі одержані; дебіторська заборгованість за товари, роботи, послуги; дебіторська заборгованість за розрахунками; поточні фінансові інвестиції; грошові кошти і їх еквіваленти та інші оборотні активи, про витрати, що мали місце протягом попередніх звітних періодів, але належать до наступних періодів

У розділі ІП «Необоротні активи, утримувані для продажу, та групи вибуття» подано інформацію про необоротні активи, утримувані для продажу.

Пасив. Розділ І «Власний капітал» дає інформацію про зареєстрований, пайовий, резервний та додатковий вкладений капітал, а також нерозподілений прибуток тощо. Його обсяг визначається як різниця між загальними активами і зобов'язаннями підприємства. Визначається доля впливу кожної складової на динаміку власного капіталу.

У розділі II «Довгострокові зобов'язання і забезпечення» вміщено інформацію про довгострокові кредити банків (більше ніж на 1 рік) та довгострокові фінансові зобов'язання підприємства, а також подано інформацію про нараховані у звітному періоді майбутні витрати і платежі.

У розділі III «Поточні зобов'язання і забезпечення» дано інформацію про короткострокові кредити банків; векселі видані; кредиторську заборгованість за товари, роботи, послуги; поточні зобов'язання за рахунками та ін.

У розділі IV «Зобов’язання, пов’язані з необоротними активами, утримувані для продажу та групи вибуття.» подано інформацію про зобов’язання, пов’язані з необоротними активами.

Дані балансу дають можливість визначити склад та структуру майна підприємства, ефективність використання оборотних активів, наявність власного та позикового капіталу, зміну дебіторської та кредиторської заборгованості, платоспроможність та інших показників.

Отримання такої інформації є необхідною умовою для прийняття обґрунтованих управлінських рішень, а також оцінки ефектив­ності майбутніх вкладень капіталу та ступеня фінансових ризиків. •

Звіт про сукупний доход (форма № 2) стосується звітів про фінансові результати підприємств, організацій та інших юридичних осіб всіх форм власності (крім банків та бюджетних установ).

Метою складання звіту є надання користувачам правдивої та неупередженої інформації про доходи, витрати, прибутки та збитки від господарської діяльності підприємства за звітній період.

Призначення звіту про фінансові результати полягає у визначенні чистого прибутку (збитку) звітного періоду. З цією метою у формі звіту передбачено послідовне зіставлення його статей. Розрахунок формування чистого прибутку проводиться у наступній послідовності:

• визначення чистого доходу (виручки) від реалізації продукції;

• розрахунок валового прибутку;

• визначення фінансового результату — прибутку (збитку) від операційної діяльності;

• визначення прибутку (збитку) до оподаткування;

• визначення чистого прибутку (збитку) звітного періоду.

Звіт про сукупний доход складається із 4-х розділів і містить інформацію за попередній і звітний періоди.

Розділ І — «Фінансові результати» — представлена інформація про фінансові результати від інвестиційної та фінансової діяльності, надзвичайний прибуток (збиток), чистий прибуток (збиток).

Розділ II - «Сукупний дохід» - містить інформацію про дооцінку (уцінку) необоротних активів та фінансових інструментів, накопичені курсові різниці тощо.

Розділ III — «Елементи операційних витрат» — містить інформацію по п'яти основних елементах витрат: матеріальні, на оплату праці, відрахування на соціальні заходи, амортизація, інші витрати.

Розділ IV — для акціонерних товариств визначається середньорічна кількість простих акцій; розподілений чистий прибуток, що припадає на одну просту акцію; дивіденди на одну просту акцію. Ці показники використовуються для оцінки минулих результатів господарської діяльності підприємства з метою формування висновку щодо його потенціалу та прийняття рішень про інвестиції. Його економічний зміст полягає в оцінці ефективності використання підприємством ресурсів, наданих власниками звичайних акцій.

Звіт про рух грошових коштів (форма № 3 та 3-п) містить інформацію про грошові потоки підприємства за звітній період.

Метою складання звіту є надання користавачам фінансової звітності повної, правдивої та неупередженої інформації про зміни, що відбулися у грошових коштах підприємства та їх еквівалентах за звітний період.

Грошові потоки — це надходження та вибуття грошових коштів і їх еквівалентів. Грошові кошти включають кошти у касі підприємства та на рахунках банку, які мають бути використані для поточних операцій.

Еквіваленти грошових потоків є короткострокові фінансові інвестиції які можуть бути вільно конвертовані у грошові кошти. У звіті про рух грошових коштів наведена інформація про рух грошових коштів протягом звітного періоду у розрізі трьох видів діяльності: операційної, інвестиційної та фінансової діяльності.

Операційна діяльність — це основна діяльність підприємства. Рух грошових коштів визначається прямим і непрямим методом.

При прямому методі враховується:

• надходження коштів від реалізації продукції (товарів, послуг);

• одержані аванси;

• надходження коштів за надання права користуватися актива­ми (оренда основних засобів, ліцензії);

• платежі постачальникам товарно-матеріальних цінностей;

• виплати працівникам;

• податкові платежі;

• інші витрати операційної діяльності.

При непрямому методі рух грошових коштів від операційної діяльності визначається шляхом корегування чистого прибутку на суму зміни дебіторської заборгованості; у запасах товарно-матеріальних цінностей; кредиторської заборгованості; зміни суми майбутніх доходів (витрат); зміни суми одержаних і виданих авансів. Результатом корегування є перетворення чистого прибутку у величину чистого грошового потоку.

Інвестиційна діяльність — це сукупність операцій з придбання та продажу довгострокових (необоротних) активів, а також короткострокових (поточних) фінансових інвестицій, які не є еквівалентами грошових потоків. До них належать:

• платежі, пов'язані з придбанням основних засобів і нематеріальних активів;

• надходження коштів від продажу необоротних активів;

• надання позик іншим підприємствам;

• надходження коштів від фінансових інвестицій (дивіденди, відсотки).

Фінансова діяльність — це сукупність операцій, які призво­дять до змін величини та складу власного та запозиченого капіталу. До них входять:

• викуп власного капіталу (акцій);

• отримання позик та їх погашення;

• викуп акцій власної емісії;

• виплата дивідендів.

Рух грошових коштів у результаті фінансової діяльності визначається на основі змін у статтях балансу за розділом «Власний капітал» та статтях, пов'язаних із фінансовою діяльністю. Для складання Звіту про рух грошових коштів використовують показники Балансу, Звіту про фінансові результати та дані аналітичного бухгалтерського обліку.

Звіт про власний капітал — це звіт, який відображає зміни у складі власного капіталу, що відбулися протягом звітного періоду.

Метою складання звіту є надання інформації про зміни у складі власного капіталу.

Складовими власного капіталу є:

• зареєстрований капітал — це величина акціонерного капіталу;

• пайовий капітал — величина капіталу кооператорів за раху­нок сукупності вкладів у майно підприємства;

• додатковий вкладений капітал - формується при продажу та перепродажу акцій;

• інший додатковий капітал — формується за рахунок дооцін­ки активів, безоплатно одержаного майна тощо;

• резервний капітал — формується в обов'язковому порядку за певними відсотками від чистого прибутку;

• нерозподілений прибуток— це частина чистого прибутку, що реінвестована;

• неоплачений капітал— це частина статутного капіталу, за якою існує заборгованість за оплатою акцій;

• вилучений капітал —це частина акцій, що викуплена підпри­ємством.

«Загальні вимоги до фінансової звітності», примітки до фінансових звітів — це сукупність показників та пояснень, необхідних для розуміння статей фінансових звітів і розкриття яких передбачено відповідними положеннями (стандартами). У них відображено:

—облікову політику підприємства — це сукупність принципів, методів та процедур, якими підприємство користується для складання та подання фінансових звітів;

—'інформацію, яка не наведена у звітах, але є обов'язкова відповідно до положень (стандартів);

—•інформацію, необхідну для забезпечення зрозумілості та доречності відповідних статей звітів під час їхнього аналізу.

Таким чином, фінансова інформація включає обізнаність про фінансовий стан і платоспроможність як свого підприємства, так і своїх партнерів, конкурентів, інформованість про рівень цін, валютні курси, дивіденди, процентні ставки. А також повідомлення про стан справ на біржових та позабіржових ринках, про фінансову і комерційну діяльність нових господарських суб'єктів. Наявність у фінансового менеджера надійної фінансової інформації дозволяє йому своєчасно приймати фінансові рішення, впливати на правильність таких рішень, збільшувати доходи підприємства.

2.Зміст і завдання аналізу фінансових звітів.

У сучасних умовах діяльність кожного господарюючого суб’єкта є предметом уваги великого кола учасників ринкових відносин, зацікавлених у результатах його функціонування. На підставі доступної їм обліково-економічної інформації вони намагаються оцінити фінансове становище підприємства. Основним інструментом для цього слугує фінансовий аналіз, за допомогою якого можна об’єктивно оцінити внутрішні і зовнішні відносини аналізованого об’єкта, а потім за його результатами прийняти обґрунтовані рішення.

Фінансовий аналіз дає можливість оцінити:

• Майновий стан підприємства;

• Ступінь підприємницького ризику, зокрема можливість погашення зобов’язань перед третіми особами;

• Достатність капіталу для поточної діяльності і довгострокових інвестицій;

• Потребу в додаткових джерелах фінансування;

• Здатність до нарощення капіталу;

• Раціональність залучення позикових коштів;

• Обґрунтованість політики розподілу і використання прибутку;

• Доцільність вибору інвестицій.

У широкому сенсі фінансовий аналіз може використовуватися:

• Як інструмент обґрунтування короткострокових і довгострокових економічних рішень, доцільності інвестицій;

• Засіб оцінки майстерності і якості управління;

• Спосіб прогнозування майбутніх результатів.

Методика і інструментарій сучасного фінансового аналізу удосконалюються за рахунок нових прийомів і способів. Наприклад, для розв’язання проблеми забезпеченості поточної і довгострокової платоспроможності потрібним став розвиток такого напряму, як короткостроковий і довгостроковий аналіз руху коштів. Необхідність прогнозування результатів діяльності в майбутньому, з одного боку, і поселення фактора невизначеності – з іншого боку, обумовили введення в теорію і практику фінансового аналізу оцінку ризиків. Одночасно з потребою в обґрунтуванні доцільності інвестицій виникли передумови розвитку аналізу дисконтова них грошових потоків. Істотний розвиток інфляції зробив необхідним розвиток відносно нового напрямку – інфляційного аналізу, що дозволяє оцінити вплив інфляції на грошові потоки, фінансові результати, активи і пасиви.

Послідовність проведення фінансового аналізу така:

1. Дається загальна оцінка фінансового стану підприємства, що склався і основних тенденцій його зміни – експрес-аналіз.

2. Для розкриття глибинних причин, що визначають поточний фінансовий стан та оцінки впливу конкретних управлінських рішень на майбутній фін стан проводиться аналіз зовнішнього середовища а також, результати аналізу внутрішнього середовища: маркетинговий аналіз (аналіз ринку продукції, конкуренції, споживачів, цінової політики), аналіз постачання (аналіз джерел сировини, постачальників тощо), аналіз ринку капіталу (оцінка доступності фінансових джерел, процентних ставок, валютних курсів).

3. Проведення власно фінансового аналізу за такими напрямами:

   • Аналіз оборотного капіталу;

   • Оцінка необоротного капіталу;

   • Аналіз потреб у власному оборотному капіталі;

   • Аналіз ціни і структури капіталу;

   • Аналіз джерел фінансування;

   • Аналіз політики розподілу та використання прибутку;

   • Аналіз дивідендної політики;

   • Аналіз доцільності інвестицій;

   • Аналіз фінансового ризику.

4. Розробка альтернативних варіантів рішень і прогноз їх наслідків.

Таким чином, фінансовий аналіз є одночасно завершальним етапом вивчення діяльності підприємства, на якому дається узагальнена оцінка обґрунтованості обраної фінансової стратегії, після чого процес аналізу відновлюється разом з процесом відтворення.

3.Система показників фінансового стану підприємства та їх оцінка.

Аналіз фінансового стану підприємства починається з аналізу балансу. При аналізі балансу підприємства рекомендується використовувати горизонтальний і вертикальний аналіз фінансової звітності.

Горизонтальний аналіз полягає у порівнянні кожної статті балансу з попереднім звітним періодом, розрахунку змін абсолютних і відносних величин, а також якісній характеристиці виявлених відхилень. Метою горизонтального аналiзу є виявлення абсолютних i вiдносних змiн величини рiзних статей балансу, його роздiлiв за певний перiод i критична оцiнка вияволених змiн.

Вертикальний аналіз – це вираження статті (показника) через процентне співвідношення до відповідної базової статті (по базовому показнику).

Технологія вертикального аналізу полягає у тому, що загальну суму балансу приймають за 100% і кожну статтю фінансової звітності представляють у вигляді процентної частки від прийнятого базового значення.

Метою вертикального аналізу є розрахунок питомої частки окремих статей у загальній сумі валюти балансу і оцінка її змін. Вертикальний аналіз балансу дозволяє зробити висновок про структуру балансу в поточному стані, а також проаналізувати динаміку цієї структури. За допомогою вертикального аналізу виявляють основні тенденції та зміни в діяльності підприємства.

Для оцінки реального рівня ліквідності підприємства необхідно провести аналіз ліквідності балансу. Він виконується у два етапи. Аналіз ліквідності підприємства проводиться на основі даних балансу і може бути проведений шляхом співставлення безпосередньо балансових показників активів і пасивів, а також шляхом розрахунку фінансових коефіцієнтів.

Перший етап аналізу ліквідності підприємства полягає у визначенні ліквідності балансу.Ліквідність балансу – це рівень покриття зобов’язань підприємства його активами, строк перетворення яких на гроші відповідає строкам погашення зобов’язань.Для цього необхідно порівняти підсумки кожної групи активу і пасиву балансу.Підприємство буде ліквідним, якщо його поточні активи перевищують короткострокові зобов’язання. Підприємство може бути більш чи менш ліквідним. Якщо на підприємстві оборотний капітал складається переважно з грошових коштів і короткострокової дебіторської заборгованості, то таке підприємство вважається більш ліквідним, ніж те, на якому оборотний капітал становлять переважно запаси. Баланс буде ліквідним, якщо відповідатиме таким умовам:

Найліквідніші активи більші або дорівнюють негайним пасивам А(1) >= П(1).

Активи, що швидко реалізуються, більші або дорівнюють короткостроковим пасивам А(2) >= П(2).

Активи, що повільно реалізуються, більші або дорівнюють довгостроковим пасивам А(3) >= П(3).

Активи, що важко реалізуються, менші за постійні пасиви А(4) <= П(4).

Аналіз ліквідності балансу показує, у якій мірі підприємство здатне розплатитися по короткострокових зобов'язаннях поточними активами. На другому етапі аналізу ліквідності підприємства розраховують та аналізують основні показники ліквідності. Їх застосовують для оцінки можливостей підприємства виконувати свої короткострокові зобов’язання.

Ліквідність підприємства можна оперативно визначити за допомогою коефіцієнтів ліквідності. Коефіцієнти ліквідності можуть бути різними за назвою, але за змістом переважно однакові як на українських підприємствах, так і в закордонних фірмах та компаніях.

Ліквідність балансу оцінюють за допомогою спеціальних показників, що виражають співвідношення певних статей активу та пасиву балансу чи структуру балансу. У більшій мірі в міжнародній практиці використовують такі показники ліквідності:

• коефіцієнт загальної ліквідності,

• коефіцієнт швидкої ліквідності,

• коефіцієнт абсолютної ліквідності.

1. Коефіцієнт загальної ліквідності (коефіцієнт покриття, коефіцієнт поточної ліквідності) дає загальну оцінку ліквідності активів, показуючи, яку частину поточних зобов’язань підприємство спроможне погасити, якщо воно реалізує усі свої оборотні активи, в тому числі і матеріальні запаси. Цей коефіцієнт показує також, скільки гривень оборотних коштів приходиться на кожну гривню поточних зобов’язань.

Розрахунок коефіцієнта загальної ліквідності проводиться за формулою:

Кзл= Оборотні активи/ Поточні зобов’язання; (1)

Коефіцієнт швидкої ліквідності показує, яку частину поточних зобов’язань підприємство спроможне погасити за рахунок найбільш ліквідних оборотних коштів – грошових коштів та їх еквівалентів, фінансових інвестицій та кредиторської заборгованості. Цей показник показує платіжні можливості підприємства щодо погашення поточних зобов’язань за умови своєчасного здійснення розрахунків з дебіторами.

Розраховується за формулою :

Кпл= (Оборотні активи – запаси)/поточні зобов’язання; (2)

Коефіцієнт абсолютної ліквідності показує, яка частина короткострокових позикових зобов’язань (боргів) підприємства може бути за необхідності погашена негайно. Він обчислюється як відношення грошових засобів та їх еквівалентів і поточних фінансових інвестицій до поточних зобов'язань і визначається за формулою:

К.а.= Грошові активи/Поточні зобов’язання; (3)

Теоретично значення коефіцієнта вважається достатнім, якщо воно перевищує 0,2…0,3. На практиці ж значення бувають значно нижчі, і за цим показником не можна відразу робити негативні висновки про можливості підприємства негайно погасити свої борги, тому що малоймовірно, щоб всі кредитори підприємства одночасно пред’явили б йому свої вимоги. У той же час, занадто високе значення показника абсолютної ліквідності свідчить про нераціональне використання фінансових ресурсів.

Велике значення має аналіз структури доходів підприємства та оцінка взаємозв'язку прибутку з показниками рентабельності. Важливо проаналізувати зв'язок прибутку підприємства з формуючими прибуток факторами, що полегшує практичну орієнтацію в цих питаннях.

Дохідність підприємства характеризується абсолютними й відносними показниками. Абсолютний показник дохідності - це сума прибутку або доходів. Відносний показник - рівень рентабельності.

Прибуток підприємства в ринковій економіці є результатом функціонування капіталу. Прибутковість підприємства залежить від структури капіталу, яка визначає особливості формування і розподілу прибутку, що впливає на фінансове становище та фінансові можливості. Це зумовлює необхідність проведення аналізу з метою визначення загальної оцінки ефективності фінансової діяльності, яка відображає результативність функціонування підприємства.

В першу чергу це стосується формування структури капіталу та доведення її до оптимального рівня, що дозволить мінімізувати ціну капіталу і максимізувати ринкову вартість. Для оцінки структури капіталу та фінансової стійкості підприємства використовуються показники:

• Коефіціє́нт автоно́мії (фінансової незалежності) — показує, яку частину у загальних вкладеннях у підприємство складає власний капітал. Він характеризує фінансову незалежність підприємства від зовнішніх джерел фінансування його діяльності. Оптимальне значення більше 0,5.

• Коефіціент фінансової залежності - цей показник демонструє ступінь залежності підприємства (компанії, фірми) від сторонніх кредиторів та інвесторів. Він є зворотним до показника коефіцієнта концентрації капіталу самої фірми. При зростанні коефіцієнта фінансової залежності підприємства спостерігається динаміка збільшення позикових коштів. При значенні показника, що дорівнює 1, власник компанії самостійно здійснює фінансування своєї організації. При значенні коефіцієнта 1,25 можна зробити висновок, що на кожен 1,25 грн. вкладену в активи компанії, двадцять п’ять копійок є позиковими.

• Коефіцієнт маневреності власних засобів - Рекомендоване значення цього показника > 0,1. Цей коефіцієнт показує, яка частка власного капіталу підприємства перебуває в мобільній формі. Якщо значення коефіцієнта, наприклад, становить 0,4 - це означає, що 40% власного капіталу підприємства перебуває в мобільній формі. Тобто ці власні кошти направлені на фінансування поточної діяльності підприємства. За рахунок цих коштів були частково (або повністю) придбані сировина і матеріали та інші складові оборотного капіталу товариства.Таким чином, коефіцієнт маневреності власного капіталу показує, яка частина власного капіталу перебуває в обороті, тобто в тій формі, яка дає змогу вільно маневрувати цими засобами . Чим вище значення цього коефіцієнта, тим ефективніше використовуються власні оборотні кошти підприємства і, відповідно, вище міра його фінансової стійкості.

• Коефіцієнт фінансової стабільності - характеризує покриття боргів власним капіталом. Розраховується відношенням власних коштів до позикових, є оберненим показником до коефіцієнта фінансового ризику. Рекомендоване значення більше ніж 1. Але, як свідчить досвід багатьох підприємств, величина коефіцієнта фінансової стабільності коливається в досить широких межах залежно від галузевої належності підприємства.

• Співвідношення позикових і власних засобів показує, яка частина діяльності підприємства фінансується за рахунок власних, а яка за рахунок позичених коштів.

Запитання для самоконтролю

1. Що таке фінансова звітність та у чому її призначення?

2. Які основні форми фінансової звітності передбачені законодавством України?

3. Яку структуру має форма 1?

4. Які розділи та показники відображаються у формі 2?

5. За якими методами складається форма 3?

6. Які основні показники форми 4?

7. У чому полягає завдання аналізу фінансових звітів?

8. За якими показниками проводиться аналіз фінансового стану підприємства?

Тема 11. Фінансове прогнозування та планування на підприємстві

1. Призначення, зміст та завдання фінансового планування на підприємстві

2. Методи фінансового планування на підприємстві

3. Характеристика системи фінансового планування на підприємстві

1. Призначення, зміст та завдання фінансового планування на підприємстві

Впорядкований, фінансово стабільний розвиток підприємства можливий тільки за ефективної системи управління різноманітними аспектами його життєдіяльності. Найбільш складними і відповідальними питаннями життєдіяльності підприємства є процеси управління його фінансами. Основу механізму управління фінансовою діяльністю підприємства складає фінансове планування.

Фінансове планування – це процес визначення обсягів фінансових ресурсів за джерелами їх формування та напрямками цільового використання у відповідності із змістом виробничої і маркетингової діяльності підприємства у визначеному періоді часу.

Призначенням фінансового планування є забезпечення досягнення суб'єктами господарювання своїх головних фінансових цілей на всіх етапах життєдіяльності. В першу чергу, це наступні фінансові цілі підприємства:

• Забезпечення постійної платоспроможності.

• Конструювання і використання надійних механізмів отримання чистого прибутку.

• Визначення і підтримування необхідних обсягів і структури ліквідних активів.

• Обґрунтування і формування цільової структури капіталу підприємства.

• Визначення обсягів і структури інвестицій та надійних схем фінансування.

Зміст фінансового планування пов'язаний із обґрунтуванням стратегії підприємства на фінансових, товарних, інформаційних ринках на відповідний період часу з позицій економічного компромісу між дохідністю, ліквідністю і ризиком та визначенням необхідних обсягів фінансових ресурсів з врахуванням достатніх резервів в рамках раціональної структури капіталу.

При складанні фінансового плану вихідними є наступні задачі:

1. Визначення часових горизонтів фінансового планування.

2. Зміст інформації, вихідних даних, які характеризують страте гію підприємства і фінансову політику на відповідному етапі його життєдіяльності.

Горизонти довгострокового фінансового планування, як правило, залежать від галузевих особливостей, масштабів господарської діяльності та тривалості інвестиційного циклу окремих підприємств та їх об'єднань. Для потужних підприємств та їх об'єднань горизонти довгострокового фінансового планування можуть складати 10 - 12 років, для менш потужних підприємств – 7 - 10 років, для середніх і малих підприємств – 5 - 7 років. Горизонти середньострокового фінансового планування охоплюють період часу в 2 - 3 роки, для потужних підприємств можуть складати 5 років. Короткострокове фінансове планування конкретизує зміст середньострокового плану в межах поточного року.

Безпосередньо зміст фінансового плану залежить від цільової установки діяльності підприємства на визначений період його розвитку. Такими цільовими установками підприємства можуть бути:

• максимізація прибутку на грошову одиницю вкладеного капіталу;

• мінімізація фінансових витрат;

• мінімізація ризиків виробничо-комерційної діяльності;

• зростання вартості підприємства на фінансових ринках.

З урахуванням цільової установки та конкретних обмежень фінансове планування спрямовується на вирішення наступних завдань господарської діяльності підприємства:

• забезпечення операційної та інвестиційної діяльності необхідними фінансовими ресурсами;

• виявлення та мобілізація резервів збільшення прибутку підприємства;

• встановлення раціональних фінансових відносин із підпри­ємствами

• споживачами продукції та постачальниками матеріа­льних ресурсів; із комерційними банками, страховими компаніями та іншими фінансовими устаовами;

• визначення шляхів ефективного вкладання капіталу та оцінка раціональності його використання;

• здійснення контролю за цільовим використанням грошових засобів. „

Діючі сучасні моделі фінансового планування, в першу чергу, спрямовані на забезпечення реального, стабільного зростання опфаційної діяльності і на цій основі досягнення високого рівня ефективності всієї господарської діяльності підприємства. При цьому механізми обґрунтування змісту фінансового плану базуються на принципі варіантності розробки різноманітних альтернатив господарської та фінансової діяльності і вибору та прийняття до реалізації найбільш ефективного із них.

2. Методи фінансового планування на підприємстві

Ефективність організації фінансового планування в значній мірі залежить від методів та технології планування виробничо-комерційної та фінансової діяльності підприємства. В управлінській практиці найбільшого поширення отримали наступні методи фінансового планування.

1. Метод процента від продаж.

2. Розрахунково-аналітичний метод.

3. Бюджетне планування.

Сутність методу процента від продаж наступна. На основі запланованого зростання обсягів реалізації продукції в процентах визначаються планові витрати, активи і зобов'язання також у процентах, синхронізованих із темпами зростання продаж продукції. Технологія фінансового планування при цьому базується на наступних припущеннях.

1. При зростанні обсягів реалізації продукції в плановому періоді поточні активи і зобов'язання будуть зростати із такими ж темпами, як і обсяги продаж продукції.

2. Зростання вартості основних засобів розраховується відповідно до планових темпів зростання обсягів продаж із урахуванням особливостей бізнесу, наявності недовантажених основних засобів на початок планового періоду, ступеню зносу технічних засобів та інше.

3. Довгострокові зобов'язання і акціонерний капітал в плановому періоді приймаються на рівні звітних, попередніх даних. Обсяги нерозподіленого прибутку прогнозуються з врахуванням норми розподілу чистого прибутку на дивіденди і чистої рентабельності реалізованої продукції.

При використанні метода процента від продаж На основі отриманих фінансових параметрів складаються збалансовані формати планових документів:

• план доходів і витрат по господарській діяльності;

• плановий баланс підприємства;

• план надходження і витрачення грошових засобів;

• план формування і використання фінансових ресурсів.

Основна перевага метода процента від продаж - простота, чіткість і ясність технології розрахунків планових показників господарської діяльності підприємства. Дана технологія фінансового планування має змістовні зв'язки із добре відомим в дореформений період методом планування від досягнутого.

Алгоритм фінансового планування розрахунково-аналітичним методом передбачає проведення наступних операцій:

• оптимізацію під задані планом збуту параметри виготовлення продукції, виробничих запасів та інших зв'язаних активів;

• визначення, джерел фінансування в структурі планового матричного балансу із одночасним їх відображенням в прогнозі грошового потоку;

• оцінку ефективності планових заходів. Розрахунково-аналітичний метод фінансового планування базується на наступних вихідних фінансових документах і допущеннях:

• бізнес-плані розвитку підприємства на середньострокову перспективу;

• плані капітальних вкладень на поточний рік;

• кредитному плані на поточний рік, який визначає доступні обсяг позикового капіталу для формування виробничих запасів у відповідності з їх нормативними значеннями;

• нормативному циклі грошового обороту підприємства.

При використанні розрахунково-аналітичного методу структура фінансового плану підприємства складається із наступних розділів.

1. План доходів і витрат по основній господарській діяльності.

2. Плановий баланс підприємства.

3. Календарний план надходження і витрачення грошових коштів.

4. План формування і витрат фінансових ресурсів.

5. Аналітична записка фінансового плану.

Сутність бюджетного планування полягає в тому, що побудова планових форм фінансових документів проводиться на основі детально вивірених передбачень формування кожного елементу активів, пасивів, доходів і витрат. При цьому важливе місце відводиться допоміжним операційним бюджетам. Кінцева мета бюджетного планування - виявлення потреб підприємства у фінансуванні на період, відображений у плановому балансі. При дослідженні статей планового балансу виявляються величини дисбалансу, «пробки» між окремими його активами і пасивами і обґрунтовуються додаткові джерела фінансування господарської діяльності підприємства.

Метод бюджетного планування отримав широке розповсюдження в західноєвропейській практиці. Він супроводжується великою кількістю методичної літератури, набором прикладних програм, і для умов західноєвропейської практики забезпечує необхідну точність фінансових прогнозів.

У вітчизняній, практиці використання даного методу пов'язано із значними труднощами. Це пов'язано з тим, що даний метод спирається на стійкі традиції ринкової економіки, якої у вітчизняній практиці ще не існує. Крім того, метод бюджетного планування забезпечує надійні результати за наявності стабільного, рівноважного стану ринкового результати за наявності стабільного, рівноважного стану ринкового господарювання і автоматичної дії регулювання основних ринкових пропорцій.

3. Характеристика системи фінансового планування на підприємстві

Система фінансового планування на підприємствах включає у свій склад наступні підсистеми: прогнозування перспектив господарсько-фінансової діяльності; поточне планування фінансової діяльності та оперативне планування фінансової діяльності. Всі складові системи фінансового планування взаємозалежні між собою і реалізуються у відповідній послідовності. Вихідним етапом системи фінансового планування є прогнозування основних напрямків і цільових параметрів фінансової діяльності як важливої складової загальної стратегії розвитку підприємства. В свою чергу, поточні фінансові програми і бюджети орієнтують оперативні управлінські підрозділи підприємства на досягнення необхідного рівня рентабельності, в той час як стратегічні програми закладають основи майбутньої прибуткової діяльності підприємства.

Прогнозування фінансової діяльності і розробка довгострокової фінансової стратегії підприємства - це процес формування довгострокових цілей господарсько-фінансової діяльності і вибір найбільш ефективних шляхів їх досягнення. Фінансова стратегія є важливою частиною загальної стратегії економічного розвитку підприємства.

Поточне фінансове планування - це процес розробки системи фінансових планів по окремих напрямках фінансової діяльності підприємства протягом року. Реалізація поточного фінансового планування дозволяє визначити по підприємству на плановий період всі джерела фінансового розвитку; його доходи і витрати; забезпечити постійну платоспроможність підприємства; розрахувати структуру його активів і пасивів на кінець періоду.

У процесі поточного фінансового планування розробляються наступні види фінансових планів:

• план доходів і витрат по основній господарській діяльності;

• план надходження і витрачання грошових засобів;

• план формування і використання фінансових ресурсів;

• баланс доходів і видатків.

План доходів і витрат по основній господарській діяльності є визначальним планом в системі поточного фінансового планування діяльності підприємства.

Формат плану доходів і витрат має наступний вигляд:

• доход (виручка) від реалізації продукції;

• сума податків і зборів в ціні продукції;

• чистий доход (виручка) від реалізації продукції;

• собівартість реалізованої продукції;

• валовий прибуток від реалізації;

• адміністративні, збутові та інші операційні витрати;

• операційний прибуток;

• доходи та витрати від інвестиційної та фінансової діяльності;

• прибуток вид звичайної діяльності до оподаткування;

• податки із прибутку;

• чистий прибуток підприємства.

План надходження і витрачання грошових засобів розробляється з метою забезпечення постійної платоспроможності підприємства на всіх етапах планового періоду. Показники цього плану розробляються з помісячною розбивкою. Цей план має два розділи, які збалансовані між собою в квартальному і помісячному розрізі.

В розділі «Надходження грошових засобів» плануються надходження грошових засобів від реалізації продукції, реалізації іншого майна, стягнення простроченої дебіторської заборгованості та інше.

В розділі «Витрачання грошових засобів» передбачається використання грошових засобів на закупку сировини, матеріалів, на сплату податків, на повернення боргів та інше. Враховуючи високу фінансову відповідальність за прострочення платежів при плануванні необхідно передбачити резерви вільних грошових коштів.

Враховуючи важливість довгострокових заходів діяльності підприємства, необхідно передбачити резерв (надлишок) фінансових ресурсів відносно планових обсягів витрачання. Формат цього плану складається з двох частин: перша – надходження фінансових ресурсів, друга – витрачання фінансових ресурсів.

Заключним етапом поточного фінансового планування є складання зведеного балансу доходів і видатків підприємства При його розробці використовуються показники таких попередньо розроблених фінансових планів: плану доходів і витрат по основній господарській діяльності; плану надходжень і використання амортизаційних відрахувань; плану формування прибутку і напрямів його використання; плану надходження і витрачання грошових засобів; плану формування і використання фінансових ресурсів; розрахунку обсягів та джерел фінансування капітальних вкладень.

Баланс доходів і видатків, як правило, складається із наступних 4-х розділів:

• доходи і надходження коштів;

• видатки та відрахування;

• кредитні взаємовідносини з банками;

• взаємовідносини з бюджетом.

Метою розробки плану формування і використання фінансових ресурсів є забезпечення надійних схем фінансування інвестиційних проектів та інших заходів довгострокової діяльності підприємства.

Процес оперативного фінансового планування носить безперервний характер і реалізується в рамках, визначених поточним фінансовим планом. Особливістю і призначенням оперативного фінансового планування є врахування фактору часу в надходженні і використанні фінансових ресурсів.

Запитання для самоконтролю

1. У чому полягає сутність та призначення фінансового планування ?

2. Які основні завдання фінансового планування?

3. Які є методи фінансового планування?

4. У чому зміст методу проценту від продаж?

5. Які особливості розрахунково-аналітичного методу планування?

6. У чому сутність бюджетного методу планування?

7. Система фінансового планування на підприємстві.

8. Яку структуру має план доходів та витрат?

Тема 12. Антикризове фінансове управління на підприємстві

1. Поняття, види, причини банкрутства підприємства

2. Антикризове управління підприємством

3. Фінансова санація підприємства як елемент антикризового управління

1. Поняття, види, причини банкрутства підприємства

У фінансовому менеджменті банкрутство представляє собою кризовий стан підприємства, при якому воно неспроможне здійснювати фінансове забезпечення своєї господарської діяльності. Банкрутство – це визнана арбітражним судом нездатність суб'єкта господарювання платити по своїм зобов'язанням і фінансувати основну поточну діяльність у зв'язку з відсутністю коштів. Визнання банкрутом регламентується Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визначення його банкрутом» від 30.06.2000 року. Банкрутство спричиняється дією ряду причин, які поділяються на зовнішні та внутрішні.

Основними зовнішніми факторами є: політична нестабільність, недосконалість законодавства, нестабільність фінансової системи, значний рівень інфляції, посилення конкуренції в галузі, зміна кон'юнктури ринку, зростання цін на ресурси, неплатоспроможність партнерів по бізнесу, посилення монополізму на ринку, рівень і структура споживання населення, його доходів і купівельна спроможність, стихійне лихо тощо.

До внутрішніх факторів належать: низький рівень техніки, технології та організації виробництва, що призводить до зниження ефективності використання виробничих ресурсів і, як результат, погіршення фінансових результатів і фінансового стану підприємства; відсутність на підприємстві визначеної стратегії; втрата ринків збуту по .причині низької якості виробленої продукції, незадовільної роботи служби маркетингу; використання кредитів на невигідних умовах, що призводить до фінансових витрат; втрата культури виробництва і культури підприємства, яка включає професійно – кваліфікаційний склад персоналу, соціально – психологічну атмосферу управлінського персоналу і всього колективу підприємства тощо.

Найбільш значні фактори, які створюють кризову ситуацію на підприємствах, є політична і економічна нестабільність, порушення регулювання фінансового механізму та інфляційні процеси,

В спеціальній економічній літературі та аналітичній практиці виділяють наступні види банкрутства підприємства:

• випадкове, яке є наслідком надзвичайних обставин (економічна криза, стихійні лиха і т.д.), де держава повинна надати допомогу для виходу із кризової ситуації;

• навмисне – є результатом спеціального приховування власного майна з метою не сплачувати борги кредиторам;

• необережне – це результат неефективної роботи, проведення ризикових операцій.

Найпоширенішим видом банкрутства є необережне, яке настає поступово. Для його попередження необхідно систематично проводити аналіз фінансового стану, який дозволить виявити недоліки і прийняти необхідні дії щодо оздоровлення підприємства:

• приховане, яке відбувається під впливом зовнішніх та внутрішніх причин розвитку несприятливих ситуацій. При цьому відбувається зниження «ціни» підприємства. Це вимагає поглибленого аналізу перспектив прибутковості і процентних ставок;

• фінансова нестійкість - з'являються ознаки банкрутства: зміни в структурі балансу і фінансових результатів, зменшення грошових коштів на рахунках, розбалансованість дебіторської і кредиторської заборгованості, зниження обсягів виробництва і реалізації продукції;

• явне банкрутство – характеризується:

а) неспроможністю підприємства своєчасно сплачувати свої боргові зобов'язання; б) неузгодженістю грошових потоків; в) нездатністю у наступному періоді відновити фінансову стійкість.

Крім названих видів також виділяють технічне, фактичне та навмисне банкрутство.

Умови і порядок визнання підприємства банкрутом регламентується відповідними законодавчими актами. Розгляд справи про банкрутство проводиться арбітражним судом.

Функції фінансового менеджменту при здійсненні ліквідаційних процедур, при банкрутстві підприємства включають:

• оцінку майна підприємства-банкрута по балансовій вартості. Така оцінка здійснюється на основі повної інвентаризації майна підприємства, яке йому належить на правах власника, на підставі чого визначається обсяг і склад ліквідаційної маси;

• оцінка майна по ринковій вартості. Так як майно підприємства – банкрута підлягає реалізації з метою задоволення претензій кредиторів, воно повинно бути оцінено по мінімально можливій ринковій вартості (по ціні попиту);

• визначення обсягу реальних фінансових зобов'язань підприємства;

• вибір найбільш ефективних форм продажу майна;

• забезпечення претензій кредиторів за рахунок реалізацій майна;

• розробка ліквідаційного балансу – складається ліквідаційною комісією після реалізації необхідної частини майна підприємства та виконання всіх вимог кредиторів і передається в арбітражний суд для прийняття відповідного рішення.

2. Антикризове управління підприємством

Програма антикризового управління

З позицій фінансового менеджменту настання банкрутства представляє собою кризовий стан підприємства, при якому воно неспроможне здійснювати фінансове забезпечення своєї господарської діяльності. Подолання такого кризового стану вимагає здійснення відповідної програми антикризового управління підприємством, яка передбачає:

Діагностику фінансового стану та перспектив розвитку бізнесу. Це одна із найважливіших процедур фінансової санації підприємства. При цьому оцінюється внутрішня структура підприємства, чисті грошові потоки, ступінь залежності підприємства від зовнішніх та внутрішніх чинників. Вивчається доцільність зміни стратегії підприємства, можливість переходу на випуск нових видів продукції вихід на нові ринки збуту, система товарних, фінансових, організаційних та інших зв'язків підприємства.

Визначення масштабів кризового стану підприємства з позиції загрози банкрутства, на підставі чого здійснюється відповідний підхід до вибору системи механізмів захисту від можливого банкрутства.

3. Дослідження основних факторів, які спричиняють кризовий стан підприємства, в процесі якого передбачається групування факторів по основних ознаках; виявлення ступеня впливу окремих факторів на форми і масштаби кризового фінансового розвитку; прогнозування розвитку факторів, які спричиняють кризовий стан.

4. Формування системи цілей виходу із кризового стану. Ними можуть бути:

• ліквідація неплатоспроможності підприємства;

• відновлення фінансової стійкості в короткостроковій перспективі;

• зміна фінансової стратегії з метою забезпечення стійкого економічного зростання в довгостроковій перспективі.

5. Використання дієвих внутрішніх механізмів фінансової стабілізації підприємства, які відповідають масштабам кризового стану. Ці механізми базуються на послідовному використанні спеціальних моделей управлінських рішень, які обираються відповідно до специфіки господарської діяльності підприємства і масштабів його кризового розвитку.

6. Вибір ефективних форм санації підприємства. Якщо масштаби кризового фінансового стану не дозволяють вийти із нього за рахунок реалізації внутрішніх методів і фінансових резервів, підприємство вимушене звернутись до зовнішньої допомоги. Санація може проводиться як до, так і в процесі вирішення справи про банкрутство. Підприємство саме може виступати ініціатором своєї санації і вибору її форми. У процесі санації необхідно обґрунтувати вибір найбільш ефективних її форм (включаючи форму, пов'язану з реорганізацією підприємства) з тим, щоб у короткі строки досягти фінансового оздоровлення і не допустити банкрутства підприємства.

7. Забезпечення контролю за виконанням заходів по виходу підприємства із фінансової кризи. Основна частина цих заходів контролюється в системі оперативного контролінгу. Результати контролю періодично обговорюються з метою внесення необхідних коректив, спрямованих на зростання ефективності антикризових заходів.

Діагностика банкрутства підприємства

Прогнозування ймовірності банкрутства є складовою частиною загального фінансового аналізу. Питанням діагностики в економічній науці приділяється значна увага. Це зумовлене тим, що від об'єктивності оцінки ступеня імовірності банкрутства залежить «ціна» підприємства, його інвестиційна привабливість, а також негативний вплив на макроекономічні показники економіки держави в цілому.

Діагностика банкрутства – це система цільового фінансового аналізу, спрямованого на виявлення параметрів кризового розвитку підприємства, які представляють загрозу його банкрутства в попередньому періоді. Такими параметрами є:

1. Показники, що сигналізують про можливість погіршення фінансового стану підприємства:

• залежність підприємства від одного конкретного проекту, виду активу, ринку сировини/ринку збуту;

• втрата головних контрагентів;

• неефективні довгострокові угоди;

• інвестиційна або інноваційна політика на низькому рівні;

• збої в постачанні, виробництві, збуту.

2. Показники, що свідчать про ймовірність банкрутства в найближчому майбутньому:

• значні втрати в господарській діяльності, що повторюються і відображаються в постійному спаді виробництва, скороченні обсягів продаж, зменшення прибутку і поява збитків;

• наявність постійної простроченої кредиторської і дебіторської заборгованості;

• низьке значення показників ліквідності та тенденція до їх зниження;

• дефіцит власного обігового капіталу;

• постійне зростання періоду обіговості капіталу;

• наявність понаднормованих запасів виробничих запасів і готової продукції;

• використання джерел фінансування на невигідних умовах;

• невигідні зміни в портфелі замовлень;

• зниження ринкової вартості акцій підприємства.

Об'єктами аналізу можливого «кризового поля», які вказують на загрозу банкрутства, є показники поточного і перспективного потоку платежів і показники формування чистого грошового потоку по всіх видах господарської діяльності підприємства.

Рівень поточної загрози банкрутства діагностують за допомогою коефіцієнта абсолютної платоспроможності. Цим показником можна визначити на скільки, в рамках передбаченого законодавством місячного строку, можуть бути задоволені за рахунок наявних високоліквідних активів усі неліквідні зобов'язання підприємства. Якщо значення цього коефіцієнта менше одиниці, то поточний стан забезпечення платежів слід розглядати як незадовільний.

Рівень майбутньої загрози банкрутства діагностують за допомогою двох показників: коефіцієнта поточної платоспроможнос

Він є одним із найважливіших інструментів прогнозування банкрутства підприємства. Зміст дискримінантного аналізу полягає в тому, що за допомогою математично-стати­стичних прийомів будують функцію і розраховують інтегральний показник, на підставі якого з відповідною ймовірністю можна пе­редбачити банкрутство підприємства. Цей метод ґрунтується на емпірично-індуктивному дослідженні фінансових показників вели­кої кількості підприємств, одні з яких збанкрутіли, а інші успішно функціонують.

Для оцінки фінансової стійкості підприємства найчастіше використовують факторні дискримінанті моделі – дискримінантний аналіз. Базова модель лінійної багатофакторної дискримінантної функції має вигляд:

. Z = а₀ + а1х1 + а₂х₂ + а₃х₃ +... + а_іх_і,

де Z – інтегральний показник фінансового стану підприємства;

х_ь х₂,...xі – незалежні змінні факторні показники;

а, аі-- і – параметри дискримінантної моделі;

а₀ – вільний член рівняння.

Вагомість кожного показника можна корегувати. Це залежить від галузі, до якої належить підприємство, загальної економічної та політичної ситуації в країні, рівня інфляції та інших факторів. Залежно від величини інтегрального показника роблять висновки про належність підприємства до групи банкротів, чи до успішно функціонуючих.

В зарубіжних країнах для оцінки ризику банкрутства і кредитоспроможності підприємства широко використовують факторні моделі відомих західних економістів Альтмана, Ліса, Тоффлера, Тишоу та ін., розроблені за допомогою багатофакторного дискримінантного аналізу. Найбільш широко вживана є 2-модель Альтмана. Вона представляє собою алгоритм інтегральної оцінки загрози банкрутства підприємства, в основу якої прийняті показники, які діагностують кризовий фінансовий стан. Модель, розроблена за допомогою дискримінантного аналізу, дозволяє розрахувати індекс кредитоспроможності, який дозволяє згрупувати підприємства на потенційних банкрутів та не банкрутів.

Модель Альтмана являє собою функцію показників, що характеризують економічний потенціал підприємства і результати його роботи за минулий період і має вигляд:

Z = 1,2x1 + 1,4x2+ 3,3х₃ + 0,6x4 + 1,0x5

де Z -інтегральний показник рівня загрози банкрутства;

X1 – частка оборотних засобів у активах, тобто відношення по­точних активів до загальної суми активів підприємства; ,

Х2 – рентабельність активів, обчислена за нерозподіленим при­бутком, тобто це відношення чистого прибутку до загальної суми активів;

х3 – рентабельність активів, обчислена за прибутком від реалізації продукції – відношення прибутку до виплат до загальної вартості активів;

Х4 – коефіцієнт покриття за ринковою вартістю власного капіталу, тобто відношення ринкової вартості акціонерного капіталу (вся ринкова вартість акцій підприємства) до короткострокових зобов'язань;

Х5 – віддача всіх активів, тобто відношення виручки від реалізації продукції до загальної суми активів.

Інтегральний показник Z може приймати значення в межах (-14 ;+22). При цьому в залежності від його рівня прогнозується можливість банкрутства: до 1,8 - дуже висока;

1,8 - 2,7 – висока;

2,8 - 2,9 – можлива;

3 і > - дуже низька.

Точність прогнозу протягом одного року становить 95 %, двох років — 83 %. Це досить висока точність, але недолік моделі полягає в тому, що її доцільно використовувати тільки щодо великих компаній, які котирують свої акції на біржах.

Модель Спрійгента побудована за допомогою покрокового дискримінантного аналізу. У процесі побудови моделі було проаналізовано 19 фінансових коефіцієнтів, а в модель включені тільки чотири. Вона має такий вигляд:

Z = 1,03 X1 + 3,07 Х2 + 0,66 ХЗ + 0,40 Х4,

де X1 – відношення оборотних активів до загальної вартості активів;

Х2 – відношення прибутку до виплат до загальної вартості активів;

ХЗ – відношення прибутку до виплат до поточних зобов'язань;

Х4 – відношення виручки від реалізації продукції до загальної вартості активів.

Якщо 2<0,862, то підприємство є потенційним банкрутом.

Модель Ліса враховує чотири фактори і має такий вигляд:

Z = 0,063 XI + 0,092 Х2 + 0,66.ХЗ + 0,40X4,

де Х1 – відношення обігових коштів до загальної вартості активів;

X2 – відношення прибутку від реалізації до суми всіх активів;

ХЗ – відношення суми нерозподіленого прибутку до суми всіх активів;

Х4 – відношення власного капіталу до позикового капіталу.

Якщо 2<0,037 то підприємство є потенційним банкрутом.

Модель Таффлера – враховує чотири фактора, за допомогою яких оцінюється платоспроможність підприємства, яка дає точну картину фінансового стану:

Z = 0,53X1 + 0,13X2 + 0,18X3 + 0,1 Х4,

де X1 – відношення прибутку від звичайної діяльності до поточ­них зобов'язань;

X2 – відношення поточних активів до всіх зобов'язань;

Х3 – співвідношення між поточнимb зобов'язаннями і загаль­ною вартістю активів;

Х4 – інтервал кредитування.

Якщо Z > 0,3, то у підприємства ризик банкрута мінімальний.

Умовам діяльності українських підприємств більше відповідає універсальна дискримінаційна модель, яка має вигляд:

Z= 1,5X1 + 0,08X2 + 10,0X3 + 5,0X4 + 0,3X5 + 0,1X6,

де X1 – враховує відношення чистого грошового потоку від операційної і інвестиційної діяльності до загальних зобов'язань;

Х2 – відношення між сумою балансу і всіма зобов'язаннями;

ХЗ – відношення чистого прибутку до суми балансу;

Х4 – відношення чистого прибутку до виручки від реалізації продукції;

Х5 – відношення виробничих запасів до виручки від реалізації продукції;

Х6 – відношення виручки від реалізації продукції до загальної суми активів.

Отримані результати можна інтерпретувати наступним чином: Z > 2 підприємство вважається фінансово стійким і йому не загрожує банкрутство;

1 < Z < 2 – фінансова стійкість порушена, але за умови переходу на антикризове управління банкрутства не загрожує;

0 < Z< 1 – підприємству загрожує банкрутство;

Z < 0 – підприємство є банкрутом.

Фінансовий стан підприємства, у якого на початок і кінець звітного періоду мають місце ознаки поточної неплатоспроможності, і який не спроможний погасити свої зобов'язання перед кредиторами, сплату податків і зборів, протягом 3-х місяців після настання терміну їх сплати відповідає законодавчому визнанню боржника.

Фінансова санація підприємства як елемент антикризового управління

У системі стабілізаційних заходів, спрямованих на виведення підприємства з кризового фінансового стану, важливу роль відведена його санації. За визначенням економіста І. А. Бланка, санація – це система заходів по фінансовому «оздоровленню» підприємства, які реалізуються за допомогою сторонніх юридичних або фізичних осіб, направлених на недопущення об'яви підприємства-боржника банкрутом і його ліквідацію.

А. М. Поддєрьогін дає таке визначення цього терміну: санація – це комплекс послідовних взаємопов'язаних заходів фінансово-економічного, виробничо-технічного, організаційного, соціального характеру, спрямованих на виведення суб'єкта господарювання з кризи і відновлення або досягнення його прибутковості та конкурентоспроможності в довгостроковому періоді. Тобто, санація – це сукупність усіх можливих заходів, які можуть забезпечити фінансове оздоровлення підприємства.

В умовах ринкової економіки санація підприємства є важливим інструментом регулювання структурних змін і входить в систему найбільш дієвих механізмів фінансової стабілізації підприємства.

За джерелами мобілізації фінансових ресурсів розрізняють зовнішню і внутрішню санацію. Внутрішня санація передбачає фінансування оздоровлення підприємства за рахунок його власних ресурсів. Зовнішня санація передбачає участь в ній сторонніх осіб (банків, кредиторів, держави).

Метою фінансової санації є покриття поточних збитків та усунення причин їх виникнення, поновлення або збереження платоспроможності підприємства, скорочення всіх видів заборгованостей, поліпшення структури оборотного капіталу та формування фондів фінансових ресурсів, необхідних для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.

Система захисних фінансових механізмів при загрозі банкрутства залежить від масштабів кризи. При незначній фінансовій кризі достатнім є нормалізація поточного фінансового стану, збалансування і синхронізація припливу і відпливу грошових коштів. Глибока фінансова криза вимагає використання всіх внутрішніх і зовнішніх механізмів фінансової стабілізації.

Проводиться комплексний аналіз господарської діяльності підприємства, в якому виявляють зовнішні та внутрішні причини кризи, види кризи, її глибину та реальний стан підприємства.

За результатами такого аналізу приймають рішення щодо санації підприємства або її недоцільності. Рішення про проведення санації підприємства може прийматися з ініціативи:

• суб'єкта господарювання;

• фінансово – кредитної установи;

• центральних органів виконавчої влади;

• органів місцевого самоврядування;

• національним банком України;

• відповідних контролюючих органів у межах їх повноважень (коли існує

загроза неплатоспроможності та оголошення підприємства банкрутом).

Рішення про фінансове оздоровлення підприємства може прийматися у досудовому порядку і у рамках судових процедур, які застосовуються до банкрута.

Судова санація — це система заходів для відновлення платоспроможності боржника, які здійснюються власником підприємства з метою запобігання його ліквідації. Ці заходи передбачають реорганізацію управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово – економічних, правових питань і проводяться згідно з чинним законодавством до початку порушення справи про банкротство. В рамках цієї санації підприємству – боржнику може бути надана фінансова допомога його кредиторами і іншими особами в межах заходів щодо запобігання банкрутства.

Санація підприємства в рамках судових процедур передбачає застосування таких процедур: розпорядження майном боржника; мирова угода; відновлення платоспроможності боржника; ліквідація підприємства – банкрута. Для виведення підприємства з кризової ситуації складають бізнес – план фінансового оздоровлення підприємства шляхом комплексного використання всіх внутрішніх і зовнішніх механізмів фінансової стабілізації.

В залежності від масштабів кризового стану підприємства можливі два основних напрями її здійснення:

• санація підприємства шляхом його реструктуризації (реорганізації);

• санація підприємства спрямована на рефінансування його боргу.

У методичних рекомендаціях щодо проведення санаційної реструктуризації, затверджених Міністерством економіки України, наведено таке визначення реструктуризації – це проведення організаційно-економічних, правових, виробничо-технічних заходів, спрямованих на зміну структури підприємства, управління ним, форм власності, організаційно-правових форм, які здатні привести підприємство до фінансового оздоровлення, збільшення обсягів конкурентоспроможної продукції, підвищення ефективності виробництва.

Така санація здійснюється при значних масштабах кризи фінансового стану підприємства. При цьому здійснюється ряд реорганізаційних процедур, які забезпечують більш ефективне управління підприємством.

Санація підприємства, направлена на рефінансування його боргу може здійснюватись шляхом:

• дотацій і субсидій за рахунок коштів держави;

• державне пільгове кредитування – здійснюється, як правило, по тій же групі підприємств і при тих же умовах, що і в першому випадку.

• державна гарантія комерційним банком по кредитам, виданим підприємством, що підлягає санації;

• цільовий банківський кредит – здійснюється, як правило, комерційним банком, який обслуговує дане підприємство, після аудиту його господарської діяльності.;

Можливі і інші форми виведення підприємства із кризи як за рахунок зовнішніх (лізинг, факторинг, тимчасова відмова від виплати дивідендів, виконання соціальних програм і ін.), так і за рахунок внутрішніх джерел (зниження собівартості продукції, скорочення постійних витрат, більш ефективне використання потужності, зниження частки прибутку спрямованого на споживання, реалізація неліквідів, зниження інвестиційної активності і т. ін.).Стратегічний механізм щодо санації підприємства-боржника має бути спрямований на підтримку фінансової стабілізації протягом тривалого періоду.

Запитання для самоконтролю

1. Що таке банкрутство та які види банкрутства існують?

2. У чому полягають основні причини банкрутства?

3. Які завдання вирішуються при запровадженні політики антикризового управління?

4. Які показники підлягають аналізу при оцінці ймовірності банкрутства?

5. Що таке факторні дисримінантні моделі?

6. Який вигляд має чотирьох факторна модель Альтмана?

7. Що таке фінансова санація?

8. Які існують види фінансової санації?