Пеніциліни застосовують при:

• сепсисі, флегмонах, абсцесі;

• захворюваннях верхніх дихальних шляхів;

• ангіні, скарлатині, отиті;

• сифілісі, гонореї;

• менінгіті;

• інфекції сечовивідних шляхів;

• ревматизмі (біциліни).

Пеніциліни є малотоксичними антибіотиками з широким спе­ктром терапевтичної дії, тому їх можна вводити у великих дозах. При їх застосуванні спостерігають такі побічні ефекти:

• алергійні реакції, свербіж, висипка, анафілактичний шок;

• дисбактеріоз;

• при високих дозах — нейротоксичні ефекти (марення, судо­ми, маячення);

• діарея;

• суперінфекція.

Особливості роботи з пеніцилінами:

• зібрати алергологічний анамнез (якщо ці дані не зрозумілі, то проводять внутрішньошкірні проби на чутливість);

• якщо під час курсу лікування проявилися незначні алергійні реа­кції, то лікування продовжують з додаванням антигістамінних засо­бів (димедрол, дипразин, діазолін тощо);

• бензилпеніциліну натрієву і калієву солі не змішують з іншими лікарськими засобами;

• оксацилін й ампіцилін призначають як парентерально, так і внутрішньо за 1—1,5 год до їди.

4.4. Цефалоспорини. Є чотири генерації цефалоспоринів, які різняться особливостями протимікробного спектра дії та фармако­кінетики.

Але для всіх цефалоспоринів характерне:

— стійкість до β-лактамази стафілококів;

• однакова фармакодинаміка (порушують синтез мікробної стінки в момент мітозу);

• широкий спектр протимікробної дії.

Є препарати для парентерального введення (цефалоридин, цефотаксим (клафоран), цефуроксим (кетоцеф), цефазолін (кефзол), цефпіром (кейтен) та для внутрішнього застосування — цефалексин (цепорекс), цефаклор (верцеф).

Застосовують при лікуванні захворювань дихальних шляхів (пневмоніях, плевриті, абсцесі легенів), бактеріальному менінгіті, інфекційних захворюваннях кісток, суглобів, шкіри, м'яких тка­нин, при тяжких госпітальних інфекціях.

Уразі застосування цефалоспоринів можливі:

• алергійні реакції;

• біль при введенні внутрішньом'язово, тому препарати роз­водять у розчині новокаїну. При введенні у вену можливі флебіти (слід вводити повільно, а краще крапельно); при прийманні через рот — диспепсичні розлади;

• нефротоксичність (особливо цефалоридин);

• нейротоксичність (марення, судоми);

• гепатотоксичність;

• дисбактеріоз (особливо при внутрішньому застосуванні).

4.5. Макроліди — антибіотики, що продукуються деякими гри­бами Streptomyces. Макроліди мають широкий спектр протимік­робної дії: патогенні коки, грамнегативні бактерії, бруцели, рикетсії, збудники трахоми та сифілісу. Фармакологічний ефект — бак­теріостатичний. До них швидко виникає резистентність, тому курс лікування — до 7 діб. Існує два покоління макролідів: І поколін­ня — природні (еритроміцин) та II — напівсинтетичні (кларитроміцин, рокситроміцин), які мають широкий спектр протимікроб­ної дії.

Еритроміцин призначають внутрішньо. Біодоступність — 30—70%, таблетки слід запивати лужною мінеральною водою або розчином натрію гідрокарбонату. Призначають також внутрішньовенно та місцево. Добре проникає в тканини та рідини організму, а також через плаценту (малотоксичний, тому можна призначати вагіт­ним). Не можна призначати жінкам у період лактації, бо інтенсив­но накопичується в материнському молоці. Виводиться з сечею і жовчю.