Ііі. Характеристика етапів освітньої інтеграції на європейському континенті.

Як справедливо зазначають К. де Віт та Дж. Верховен, в інтеграції ВО було досягнуто важливих результатів: налагоджена європейська система документації та інформації в галузі освіти; зняті деякі фінансові, адміністративні й інші перепони для вступу в європейські ВНЗ іноземних студентів; профінансовано й реалізовано приблизно 400 міжуніверситетських проектів, у яких взяли участь понад 500 західноєвропейських ВНЗ, у результаті чого було розроблено спільні навчальні курси, програми, підручники. ЄЕС розробило загальну стратегію програм і заходів інтеграції у сфері вищої освіти. Ініціативи ЄЕС значно збагатили та посилили інтернаціоналізацію й інтеграцію європейської вищої освіти. Найбільш успішною з-понад дванадцяти освітніх програм, 1 Мережа ЕВРІДАЙС (Eurydice), повномасштабна діяльність якої почалася в 1980 р., стала найважливішою складовою механізму, що забезпечує якість освітнього співробітництва. Підрозділи мережі займаються збиранням, моніторингом, обробкою та розповсюдженням порівняльної аналітичної інформації та статистичних даних про системи освіти та освітньої політики в країнах ЄС створених Європейською Комісією наприкінці 80-х рр. ХХ ст., стала програма ERASMUS, яка вже в 90-ті рр. ХХ ст. передбачала надання інтернаціональної освіти понад 100 тис. студентів щорічно [6]. На цьому етапі з’являються перші наднаціональні університетські спільноти, що стали активно займатися проблемами якості ВО, зокрема Асоціація ректорів європейських університетів, яка пізніше переросла в Європейську асоціацію університетів. У цілому аналіз третього етапу дозволяє дійти висновку, що поступово набувають домінування академічні чинники розвитку освітньої політики, що й зумовило визначення його назви – етап академічної інтеграції. Початком четвертого етапу стало підписання угоди про Європейський Союз (Маастрихстський договір) – 1992 рік. Фламандські науковці К. де Віт та Д. Верховен звертають увагу на те, що в договорі було заявлено, що Співтовариство повинно внести вклад у розвиток якісної освіти, заохочуючи при цьому співробітництво між країнами- учасницями і, якщо це необхідно, підтримуючи й розширюючи їхні дії [1, с.40]. Важливою характерною рисою цього етапу стало проголошення розвитку європейського виміру освіти новою метою освітньої політики ЄС за умови збереження повної відповідальності країн-учасниць за зміст навчання, структурну організацію систем освіти. Відзначалося, що розвиток європейського виміру освіти повинен сприяти покращенню її якості й інноваціям. Підтвердження того, що процес європейського виміру забезпечення якості отримав розвиток у кінці 1990 року як у межах ЄС, так і на всьому континенті, знаходимо в роботі Дж. Кауко «Інституціалізація забезпечення якості європейської вищої освіти». Науковець зазначає, що в Зеленій книзі «Освіта дорослих» 1998 року ідея підвищення якості освіти посіла важливе місце серед таких пріоритетів, як проблема грамотності серед дорослого населення; підвищення гнучкості надання освітніх послуг; збільшення фінансування освітніх програм; удосконалення підходів щодо забезпечення рівності в освіті тощо [6]. Відомі своїми дослідженнями у сфері вищої освіти М. ван дер Венде та Д. Коулман наприкінці 90-х років ХХ ст. виокремили дві важливі події, які суттєво вплинули на подальший розвиток європейської освітньої політики: 1) у європейській вищій освіті спостерігалося збільшення обізнаності з глобальною конкуренцією. Стало зрозумілим, що, незважаючи на всі успіхи, які були досягнуті в підвищенні внутрішньо-європейської мобільності, картина щодо мобільності поза європейськими межами була менш успішною. Європа втратила для іноземних студентів першу позицію на користь Сполучених Штатів; 2) відзначалося величезне зростання освітньої периферії, що збіглося з розширенням зовнішніх і внутрішніх механізмів. Хоча основні функції університету пройшли ретельний аналіз, периферійні ж програми значною мірою уникли процесу підзвітності та оцінки. Вивчення й детальний аналіз низки наукових праць і програмних документів європейського рівня дає підставу констатувати, що четвертий доболонський етап розвитку європейської політики має бути визначеним як етап інтенсифікації європейської вищої освіти.

Ідея освітньо-культурного об’єднання європейських країн загалом та університетів зокрема отримала своє продовження у Великій Хартії університетів (Magna Charta Universitatum), що стала фінальним результатом пропозиції, адресованої Болонським університетом у 1986 році всім найстаршим європейським університетам. Велика Хартія, проект якої був створений у січні 1988 року в Барселоні, була підписана всіма ректорами, які зібралися в Болоньї 18 вересня 1988 року для відзначення 900-ї річниці Болонського університету, що вважається найстаршим університетом Європи. Ініціатором створення Хартії стали не політичні сили, а саме університети. Хартія спиралася на фундаментальні цінності європейських університетських традицій, проте сприяла зміцненню зв’язків між ВНЗ у всьому світі, долучаючи до процесів, започаткованих у ній, і неєвропейські університети.

Через десять років, 25 травня 1998 року, на святкуванні 800-ї річниці Паризького університету - Сорбонни, міністрами освіти Німеччини, Франції, Італії та Сполученого Королівства Великобританії було підписано „Сорбоннську декларацію”, спрямовану на гармонізацію національних систем вищої освіти. А наступного року, а саме 19 червня 1999 року, в Болоньї з’явилася підписана від імені урядів міністрами освіти 29 країн „Болонська декларація ”, яка сформувала вимоги та критерії до національних систем вищої освіти у світлі утворення єдиного європейського освітньо-наукового простору до 2010 року.

Відтепер кожні два роки відбуваються зустрічі міністрів вищої освіти країн Європи, на яких підбивають підсумки Болонського процесу та уточнюються завдання на майбутнє. У Празі 19 травня 2001 року було підписано Празьке комюніке. Чисельність країн-учасниць Болонського процесу збільшилася до 33. У Берліні 19 вересня 2003 року кількість країн, які приєдналися до Болонського процесу, досягла 40. Слід відзначити активну участь у реформуванні систем вищої освіти країн Центральної та Східної Європи [3].

Україна приєдналася до Болонського процесу на самміті міністерств в м. Бергені (Норвегія) 19-20 травня 2005 року. Хоча зауважимо, що наукові та освітні контакти українців з європейськими вищими навчальними закладами мають давню традицію, що сягає середніх віків.

Таким чином, розбудова європейського освітньо-наукового простору - це міжурядова ініціатива, що започаткована у Сорбонні у 1998 році, продовжена у Болоньї в 1999 році, у Берліні в 2003 році, у Бергені у 2005 році. Віднині ця система об’єднує 45 країн „Великої Європи”.

Ця політика має дві основні мети:

• перетворити європейський континент на безмежний простір, в якому студенти, викладачі та дослідники могли б вільно переїжджати з однієї місцевості в іншу;

• зробити цей простір прозорим та привабливим для усього світу.

Основні вектори спільних дій можна стисло викласти таким чином:

• прийняття трирівневої структури вищої освіти, що має три основні рівні, досягти яких можна протягом аналогічного терміну навчання: ліценціат (укр.: бакалаврат), майстер (укр.: магістратура), докторат (укр.: аспірантура);

• розробка модульного принципу освіти згідно з європейською системою кредитів - ESTS;

• забезпечення взаємного визнання дипломів на європейському рівні;

• інтеграція потреб у професійній освіті на різних рівнях та забезпечення освітніх потреб протягом усього життя;

• сприяння мобільності студентів і викладачів та надання освітянським освітнім закладам європейського виміру;

• розробка методологічних засад для оцінювання якості освіти;

• опора на учасників освітнього процесу, насамперед на університети (Європейська асоціація університетів) та на студентів (Національні спілки студентів Європи) [2].

Лекція №2

Тема: Болонський процес як засіб підвищення привабливості і конкурентноздатності європейської вищої освіти.

І. Хронологія подій Болонського процесу. Зміст угод і домовленостей щодо створення зони Європейської вищої освіти.

ІІ. Цілі Болонського процесу, інструменти їх реалізації. Принципи та етапи створення „Європи знань”.

ІІІ. Приєднання України до Європейського освітнього простору.

Література:

1. Садлак Ян. Болонський процесс: региональный ответ на глобальные проблемы // Высшее образование сегодня. – 2007. – №10. – С.16-20.

2. Кузьминов Я. Наши университеты / Я.Кузьминов // Высшее образование сегодня. – 2007. – №10. – С.16-20.

3. Кронбергская декларация о будущем процессов приобретения и подачи знаний // Высшее образование сегодня. – 2007. – №9. – С.76-79.

4. Шахов В.І. Вища освіта і Болонський процес. – Вінниця, 2005.

5. Гребнев Л. Лондонское коммюнике: завершающий этап Болонского процесса // Высшее образование в России. – 2007. – №9. – С.3-9.

І. Хронологія подій Болонського процесу. Зміст угод і домовленостей щодо створення зони Європейської вищої освіти

У багатьох відносинах, Болонський процес став революційним у сфері європейської вищої освіти. Його початок можна віднести ще до середини 1970-х років, коли Радою міністрів Європейського союзу була прийнята резолюція про першу програму співробітництва у сфері освіти. Потім чотири з міністрів освіти, що брали участь у святкуванні 800-річчя паризького університету Сорбона в 1998 році, зійшлися думками про те, що сегментація європейської вищої освіти в Європі заважає розвитку науки та освіти. Ними була підписана Сорбонська декларація (англ. Sorbonne Joint Declaration, 1998). Рішення брати участь у добровільному процесі створення Європейського простору вищої освіти (ЄПВО) було оформлено через рік у Болоньї, представниками 29 країн (Болонська декларація, 1999). В даний час очевидно, що це було унікальна угода, тому що сьогодні процес включає в себе 47 країн-учасниць, з 49 країн, які ратифікували Європейську культурну конвенцію Ради Європи (1954). Офіційною датою початку процесу прийнято вважати 19 червня 1999 року, коли було підписано Болонську угоду. Болонський процес відкритий для приєднання інших країн.

Росія приєдналася до Болонського процесу у вересні 2003 року на берлінській зустрічі міністрів освіти європейських країн. У 2005 році в Бергені Болонську декларацію підписав міністр освіти України. У 2010 році в Будапешті було прийнято остаточне рішення про приєднання Казахстану до Болонської декларації. Казахстан - перша центральноазіатська держава, визнана повноправним членом європейського освітнього простору.

«Сорбонська декларація» була підписана в 1998 році міністрами чотирьох країн, а саме Франції, Німеччини, Великобританії та Італії. Мета декларації полягає у створенні спільних положень з стандартизації Європейського простору вищої освіти, де мобільність слід заохочувати як для студентів і випускників, так і для підвищення кваліфікації персоналу. Крім того, вона повинна була забезпечити відповідність кваліфікацій сучасним вимогам на ринку праці.

Цілі Сорбонської декларації були підтверджені в 1999 році, при підписанні Болонської декларації, в якій 29 країн висловили свою готовність взяти на себе зобов'язання підвищити конкурентоспроможність європейського простору вищої освіти, підкреслюючи необхідність збереження незалежності і самостійності всіх вищих навчальних закладів. Всі положення Болонської декларації, були встановлені, як заходи добровільного процесу узгодження, а не як жорсткі юридичні зобов'язання.

У рамках Болонської декларації, раз на два роки проводяться конференції міністрів, міністри висловлюють свою волю за допомогою комюніке.

Велика Хартія європейських університетів - 1988р. Велика Хартія європейських університетів – документ, прийнятий у м. Болонья, Італія ректорами європейських університетів, що ставить своєю метою уніфікацію освітніх систем, політики розвитку європейського університетського співтовариства. Велика Хартія університетів є відображенням тієї життєво важливої ролі, яку університети відіграють у розвитку європейських гуманістичних традицій і світової цивілізації. У ній також стверджується, що фундаментальні принципи та привілеї, пов'язані з академічною свободою та інституційною автономією, надзвичайно важливі для університетів, і що непорушне дотримання цих цінностей служить на благо окремих спільнот і людства загалом. Сорбонська декларація була підписана в 1998 році міністрами чотирьох країн, а саме Франції, Німеччини, Великобританії та Італії. Мета декларації полягає у створенні загальних положень щодо стандартизації Європейського простору вищої освіти, де мобільність слід заохочувати як для студентів і випускників, так і для підвищення кваліфікації персоналу. Крім того, вона повинна була забезпечити відповідність кваліфікацій сучасним вимогам на ринку праці.

Документи Болонської конференції (1999 р.) засвідчують, що Болонський процес – найбільш глибока й масштабна за всю історію структурна трансформація вищої освіти в Європі, початок якої було покладено підписанням Болонської декларації у 1999 році в Болоньї, а реалізація реформ здійснюється відповідно до комюніке конференцій міністрів, відповідальних за вищу освіту, які проводяться кожні два роки. На Болонській конференції була підписана Спільна заява європейських міністрів освіти та окреслено основні лінії розвитку, зафіксовані в Болонській декларації. Болонська Декларація – це декларація про міжнародне співробітництво в галузі вищої освіти, підписана міністрами освіти 29 (на сьогодні – 2015 рік – 47) європейських країн. Болонською Декларацією передбачається:

• Використання системи ясних, прозорих та порівнянних ступенів з видачею додатків до дипломів;

• Уведення триступеневої системи вищої освіти;

• Прийняття системи кредитів, що слугуватиме засосбом підвищення мобільності; • Стимулювання мобільності для вільного переміщення студентів і викладачів;

• Розвиток європейської співпраці у сфері контролю якості з метою вироблення порівняльних критеріїв і методологій;

• Посилення європейського виміру у вищій освіті.

Празьке комюніке (2001 р.) На Празькій конференції (2001) поряд з шістьма основними лініями розвитку Болонського процесу, окресленими в Болонській декларації (порівнюваність кваліфікацій та їх визнання, перехід на двоступеневу систему, запровадження ECTS, мобільність, забезпечення якості, посилення європейського виміру у вищій освіті), були розглянуті нові напрями співробітництва:

• Освіта через усе життя;

• Залучення студентів у якості активних і рівноправних партнерів на всіх етапах Болонського процесу;

• Врахування соціальних аспектів вищої освіти;

• Реалізація спільних програм ступенів різних профілів і нових перспектив транснаціональної освіти;

• Створення безперервної роботи адекватних механізмів забезпечення якості – акредитації.

Берлінське комюніке (2003 р.).

Берлінська конференція (2003) прийняла рішення спрямувати зусилля на створення Європейського дослідницького простору та розвивати його взаємодію з Європейським простором вищої освіти (ЕВПО) як нової лінії розвитку Болонського процесу. Було підкреслено, що ступені першого й другого циклів повинні мати різну орієнтацію і профілі. З метою розширення мобільності й полегшення визнання документів про вищу освіту була поставлена мета, починаючи з 2005 р., видавати випускникам європейських вузів Додаток до диплома. Берлінським комюніке передбачається:

• Забезпечення якості освіти через:

• Визначення ступеня відповідальності вишу

• Оцінку програм або навчальних закладів, зовнішню експертизу, участь студентів у процедурах і публікацію результатів

• Наявність систем акредитації або подібних процедур

• Міжнародне партнерство, співробітництво та участь у мережах

• Структура ступенів: прийняття системи, що базується на двох циклах

• Уведення системи кредитів

• Визнання ступенів

• Студенти: розширення необхідності постійного залучення студентів, які є рівноправними партнерами в управлінні вищою освітою

• Розвиток Європейського виміру вищої освіти • Освіта протягом усього життя • Поліпшення привабливості ЄПВО • Запровадження моніторингу (група контролю) за ходом Болонського процесу

Бергенське комюніке (2005 р.)

На Бергенській конференції (2005) була прийнята Комплексна структура кваліфікацій для ЄПВО, яка включала три цикли (у тому числі в національних контекстах допускалися проміжні кваліфікації), універсальні дескриптори для кожного циклу на базі результатів навчання та компетенцій, а також діапазон залікових одиниць для першого й другого циклів. Було прийнято зобов'язання створити до 2010 р. національні структури кваліфікацій, сумісні з Всеосяжної структурою кваліфікацій для ЄПВО. У Бергені схвалена ідея Європейського реєстру агенцій із забезпечення якості на базі національної експертизи. Було акцентовано увагу на проблемі соціального виміру в системі вищої освіти: розширення доступу до вищої освіти, забезпечення соціально-економічних умов для навчання студентів, сприяння їм з боку урядів і вишів.

Бергенською конференцією передбачається:

• Уведення триступеневої структури академічних ступенів: бакалаврат – магістратура – докторантура (Ph.D);

• Забезпечення якості через систематичне введення внутрішніх механізмів оцінки якості навчальним закладом;

• Прийняття стандартів і керівних принципів забезпечення якості в ЄПВО;

• Схвалення ідеї Європейського Реєстру агенцій із забезпечення якості на базі національної експертизи;

• Визнання ступенів і періодів навчання, визнання спільних ступенів;

• Гармонізація кваліфікацій докторського рівня з всеосяжної структурою кваліфікацій ЄПВО на основі орієнтованого на результати підходу;

• Сприяння мобільності студентів.

Лондонське комюніке (2007 р.).

На Лондонській конференції (2007) відзначений прогрес на шляху створення ЄПВО. Важливим досягненням почався перехід від навчання, що направляється викладачем, до вищої освіти, центрованої на студентові. Підведені підсумки за основними напрямками розвитку Болонського процесу, окреслено пріоритети на 2009 рік: мобіль-

ність, соціальний вимір, спроможність працевлаштування, реалізація стратегії ЄПВО в глобальному контексті.

Нарада міністрів у Льовені /Лувен-ла-Неві (2008): Європейська асоціація університетів висловила свою політичну позицію щодо розвитку Болонського процесу та намітила такі основні цілі на період після 2010 року:

• Консолідація європейської широкої бази досліджень, що базуються на вищій освіті;

• Зв'язок між вищою освітою та науковими дослідженнями як знак Європейської вищої освіти;

• Забезпечення більшої освіти більшій кількості людей;

• Нове розуміння відповідальності університетів перед суспільством;

• Готовність впоратися з глобальними викликами.

Льовенське комюніке (2009 р.). На Конференції у бельгійському місті Льовені була визнана такою, що відповідає поставленим цілям, наявна організаційна структура Болонського процесу, що базується на співробітництві між урядами й академічним спітовариством.

Основні робочі питання стосувалися планів на наступне десятиріччя, з акцентом на: громадський контроль, безперервне навчання, працевлаштування, методи донесення до студента цілей освіти. Також розглядалися питання міжнародної відкритості, мобільності учнів, освіти в цілому, наукових досліджень і інновацій, питання збору даних, фінансування та різноманітних інструментів і методів забезпечення прозорості освітнього процесу. Всі ці питання були описані в підсумковому комюніке, показуючи новий напрямок Болонського процесу - більш глибоке реформування, яке забезпечить завершення процесу реалізації Болонського процесу. Ще одна зміна, стосується внутрішніх механізмів, пов'язаних з головуванням в Болонському Раді. Якщо раніше Болонський процес був під головуванням країни, головуючої в ЄС, то тепер процес буде проходити під головуванням двох країн: як країни, головуючої в ЄС, так і не входять в ЄС країни, по черзі в алфавітному порядку.

Будапештско-Віденська декларація про створення Європейського простору вищої освіти (Будапешт-Відень, 11-12 березня 2010 р.)

Ця декларація була прийнята на ювілейній конференції, присвяченій десятиріччю Болонського процесу. З цієї нагоди відбувся офіційний запуск Європейського простору вищої освіти, що означало досягнення встановлених цілей Болонської декларації щодо спільної Європейської рамки для вищої освіти. Однак, існування Європейського простору вищої освіти саме по собі не означає досягнення всіх цілей, встановлених міністрами, які беруть участь у Болонському процесі. Таким чином, ми можемо сказати, що Болонський процес, Європейський простір вищої освіти вступили в нову фазу консолідації і злиття в єдиний простір, це особливо важливо у світлі різних реакцій на впровадження Болонського процесу в Європі.

Бухарестське комюніке (2012 р.).

На Бухарестській Конференції міністри, відповідальні за вищу освіту, вирішили зосередитися на трьох основних цілях в умовах економічної кризи: забезпечення якості вищої освіти для більшої кількості студентів, для кращої підготовки учнів трудовим навичкам; підвищення мобільності студентів. 47 країн прийняли нову європейську стратегію для підвищення мобільності з певною метою, що, принаймні, 20 відсотків з тих випускників у Європі до 2020 року повинні навчитися або пройти стажування за кордоном.

Також у рамках Конференції відбувся третій Форум політики Болонського процесу на тему «За межами Болонського процесу: Створення та об'єднання національних, регіональних і глобальних сфер вищої освіти».

Восьма болонська конференція міністрів освіти й Третій Болонскьий політичний форум (26-27 квітня 2012 р., Бухарест). Конференція міністрів дійшла наступних висновків щодо основних напрямів розвитку ЄПВО:

• Впровадження трьох циклів вищої освіти має значні досягнення;

• Хоча доступ до другого циклу теоретично реалізований майже у всіх країнах, існують значні розбіжності в результатах реального прогресу;

• Структуровані докторські програми стають усе більш розповсюдженими, хоча наявні міждержавні й між університетські відмінності в докторських школах.

Щодо забезпечення якості освіти.

Від початку Болонскього проесу відбулися значні зміни в системі забезпечення якості освіти, ця тенденція набула комплексного характеру, фокусуючись як на рівні освітніх установ, так і програмах. Не зважаючи на розширення європейської співпраці й розвитку Європейського реєстра забезпечення якості (EQAR), чимало країн ще не готові відкрити свої системи освіти для національних агенцій із забезпечення якості.

Про соціальні виміри в освіті.

Майже в усіх країнах реалізується політика з розширення активності студентів і вживаються заходи щодо їхньої підтримки впродовж терміну навчання. У більшості країн здійснюються цілеспрямовані заходи з підтримки студентської молоді, зокрема соціальні й фінансові.