Шістдесятники – активізація культуротворчого процесу.

У 1953р. помер Йосип Сталін, почалася хрущовська відлига. Є.Сверстюк про той період: «...люди раптом прокинулись від падіння страшного ідола і кинулись до пробоїни в стіні, де він упав. Цілі ідеологічні загони було кинуто на заліплення пробоїни. Однак одиниці кинулись її розширювати. З цього почалися шістдесятники».

Люди прагнули свободи, демократії, відстоювання власних права. В 1953 р. вийшла дебютна книга Д. Павличка «Любов і ненависть», а в 1957 р. Л. Костенко «Проміння землі» - митців, які стали немовби «предтечами» шістдесятництва, а згодом на рівних влилися у цей широкий соціокультурний рух.

Культурно-історичними витоками шістдесятництва були:

- світова культура (особливо модернові література та малярство XX століття);

- українська література (як класична, так і доби Розстріляного Відродження);

- народна творчість (фольклор та міфологія, народне мистецтво)

       Збиралися, зокрема, на київській квартирі І. Світличного, яка на початку 60-х pp. стала своєрідним центром національної культури.

У 1961 р. з'являється низка «кардинально» нових творів:

- М. Вінграновського «З книги першої, ще не виданої»,

- І. Драча «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах»,

- «Зелена радість конвалій» Є. Гуцала,

- публікації В. Симоненка, В. Стуса, Григора Тютюнника, Б. Олійника, Р. Іваничука...

У 1962р. появилися перші поетичні збірки М. Вінграновського («Атомні прелюди»), В. Симоненка («Тиша і грім»), І. Драча («Соняшник»), Б. Олійника («Б'ють у крицю ковалі»), книги малої прози В. Дрозда («Люблю сині зорі») та Є. Гуцала («Люди серед людей»). Це був вибух: революція в найрізноманітніших мистецьких сферах: в літературі, кіно, малярстві...

З'явилася нова генерація творців, які прагнуть сказати власне, оригінальне слово. На М. Вінграновського, В. Коротича та особливо І. Драча посипалися звинувачення... На захист новаторів 60-х стали: П. Тичина й М. Рильський, А. Малишко...

              Започатковане насамперед поетами, шістдесятництво невдовзі набуло масштабу універсального соціокультурного феномену: літературно-мистецького, наукового, суспільно-політичного. В осерді цього руху були такі митці:

- поети (Д. Павличко, Л. Костенко, В.Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, В. Коротич, Б. Олійник, В. Стус, І. Калинець);

- прозаїки (Григір Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд, В. Шевчук, Р. Іваничук, Н. Бічуя);

- майстри художнього перекладу (М. Лукаш, Г. Кочур, А. Перепадя й А. Содомора);

- літературні критики (І. Світличний, І, Дзюба, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська);

- малярі та графіки (О. Заливаха, А. Горська);

- кіномитці й театральні діячі (режисери C. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика, Л. Танюк, актор І. Миколайчук);

- композитори (М. Скорик, В. Івасюк);

- публіцисти та правозахисники (В. Чорновіл, Л. Лук'яненко, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин, М. Осадчий, Михайло та Богдан Горині).

      Проблематика        У 60-х pp. відбувся перегляд морально-етичних цінностей у житті та літературі, загострилося питання правди та історичної пам'яті. Свій варіант зведення рахунків із несправедливим минулим і сучасністю запропонував М. Стельмах у романі «Правда і кривда». Він одним із перших в УРСР звернувся до забороненої теми - голодомору 1932-1933 pp. та сталінських репресій («Дума про тебе», «Чотири броди»).

Письменники звернулися до людинознавчої глибини (П. Загребельний: «День для прийдешнього», «Спека»; Ю. Мушкетик: «Серце і камінь» та ін.). Нові віяння торкнулися й драматургії (О. Корнійчук).

       Спочатку письменників і поетів надихали новітні здобутки НТР: розщеплення атома, з'ясування молекулярної структури ДНК… Невдовзі на зміну романтиці освоєння космосу прийшло усвідомлення крихкої беззахисності всезагальної гармонії. До того ж віра в людину й любов до людини втілювалися насамперед у несамовито-щирій любові до України, вірі в непоборну силу її народу, його провідну місію. Тому в своїх виступах і публікаціях І.Світличний, Є. Сверстюк, І. Дзюба не дуже голосно, але іронічно й дошкульно критично оцінювали методологію соціалістичного реалізму.

Пізніше шістдесятництво вже гуртувалося не тільки довкола приватних «кухонних» осередків, але й в офіційно зареєстрованих громадсько-культурних організаціях - зі статутом, «керівними органами», плановими заходами. У Києві це був Клуб творчої молоді «Сучасник» (голова - Л. Танюк), у Львові - «Пролісок» (на чолі з М. Косовим), імпульсом до створення якого став творчий візит до галицької столиці І. Дзюби, М. Вінграновського, та І. Драча 1962р. Тут збиралися, щоб обговорити мистецькі й громадські питання, послухати гарну поезію й музику; клуб організовував творчі вечори, вистави, виставки. Лунали гострі думки і «заборонені» слова - «Україна», «нація» (замість «УРСР», «радянський народ»), поширювалася «нерекомендована» чи й просто «крамольна» література, зароджувався «самвидав». Але період загальної ейфорії був досить коротким.

У 1964 р. прийшов Л. Брежнєв. А в серпні-вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля політичних арештів. Серед тих, хто потрапив за грати, переважно були шістдесятники: критик І. Світличний, маляр О. Заливаха, правозахисники В. Мороз, брати Горині...

Почалися наклепи і доноси.

4 вересня 1965 р. під час прем'єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» І. Дзюба виступив із заявою-протестом проти арештів української інтелігенції. Його підтримали В. Чорновіл, В. Стус, який, незважаючи на крики в залі, голосно вигукнув: «Хто проти тиранії, встаньте!».

Друга хвиля арештів - 1972р. (В. Стуса, В. Чорновола, Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Дзюбу, І. Калинця...). 1980 pp. - третя хвиля арештів.

      

Серед світоглядних засад шістдесятників слід виділити:

- лібералізм (культ свободи в усіх її виявах: свободи особистості, нації, свободи духу);

- гуманізм та антропоцентризм (культ людської особистості);

- духовний демократизм (культ простої, звичайної людини-трудівника);

- духовний аристократизм (культ видатної творчої особистості);

- моралізм (культ моральності як абсолютного мірила людських вчинків);

- активний патріотизм (любов до Батьківщини й рідного народу) і національна самосвідомість, сакральне сприйняття рідної мови та історичної пам'яті як оберегів нації;

- культурництво (відстоювання справжньої, високомайстерної культуротворчості)

              До естетичних засад шістдесятників можна віднести:

- критику інакшістю - заперечення соцреалізму (1930-1956) власною творчістю;

- естетичну незалежність, відстоювання свободи митця;

- єдність традицій (національних і світових) та новаторства;

- індивідуалізацію (посилення особистісного начала);

- інтелектуалізм, естетизм, елітарність.

       Серед «шістдесятників» були:

- модерністи (І. Драч, В. Голобородько, М. Воробйов),

- неоромантики (М. Вінграновський, Р. Лубківський),

- неонародники (В. Симоненко, Б. Олійник),

- постмодерністи (В. Стус).

Освіта, архітектура, образотворче мистецтво

Освіта. В березні 1917 р. була відкрита українська гімназія в Києві, невдовзі - університет у Катеринославі, консерваторія в Харкові. У жовтні 1917 р. розпочав роботу Український народний університет у Києві, а в Житомирі – Український учительський інститут.

У 1921 р. - 121 часопис, 60 газет.

Влітку 1918 р. була створена комісія з організації проекту Української академії (УАН). Першим президентом УАН став В.Вернадський (1863-1945 pp.),

Навернення народу до української мови і писемності проводилося передусім саможертовною працею членів товариства "Просвіта", що масово поширювалося в Україні від 1917 р. У 1922 р. з "Просвітами" в Радянській Україні було майже покінчено.

До наслідків українізації можна віднести, скажімо, те, що на 1930 р. 89% газет виходило українською мовою.

Архітектура, образотворче мистецтво

Тенденції модернізму відбилися у творчості П.Холодного (1876-1930 pp.), який працював у монументальному жанрі (вітражі в Успенській церкві у Львові, 1924 p.).

Значний внесок у розвиток культури на західноукраїнських землях зробив художник і громадський діяч І.Труш (1869-1941 pp.).

Для творчості художника О.Новаківського (1872-1935 pp.) характерні мотиви експресіонізму.

Непересічне значення для розвитку українського монументального живопису мала творчість художника М.Бойчука (1882-1937 pp.). Він обстоював власну концепцію живопису, що ґрунтувалася на поєднанні національних (передусім іконописних) і світових традицій малярства. В теорію мистецтва міцно ввійшли поняття "школа Бойчука", "бойчукізм".

В архітектурі періоду національного піднесення українські митці прагнули відшукати втрачений національний стиль, творчо переосмислюючи традиції народної дерев'яної архітектури і "козацького бароко". В цьому напрямі працював архітектор Д.Дяченко (1887-1942 pp.), один із засновників українського архітектурного стилю.

Принципи народної архітектури використовував В.Троценко (1888-1978 pp.).

В архітектурі початку XX ст. також утверджуються ідеї модернізму, пов’язані з використанням нових будівельних матеріалів і мистецьких форм (залізничні вокзали Львова, Жмеринки та Харкова), а поряд з ним – неокласицизму (Педагогічний музей у Києві, Громадська бібліотека у Харкові). Однак, розвиток національного руху стимулював відродження українського стилю – звичайно, на новій основі. Українські архітектори звертаються до вивчення пам’яток давніх часів та народної дерев’яної архітектури, публікують розвідки про них у часописах. На цій основі творять львівські будівничі В. Нагірний – автор численних церков у Галичині, та І. Левинський, якому належать проекти будинків товариства «Дністер», готелю Жоржа та Академічного дому у Львові. Кращим витвором у національному українському стилі вважається будинок Полтавського земства (1901-1908), спроектований В. Кричевським.

Українська скульптура поповнюється набутками прихильників імпресіонізму, які сформували свій талант у мистецьких школах Європи. Серед них виділяються Т. Гаврилко, автор погруддя Т. Шевченка; М. Паращук, якому належать скульптурні портрети І. Франка, В. Стефаника, С. Людкевича, а також пам’ятник А. Міцкевичу у Львові, виконаний спільно з А. Попелем; П. Війтович, який здійснив скульптурне оформлення фасаду та інтер’єру Львівського оперного театру.

Імпресіоністичний напрям у малярстві започатковує М. Башкирцева, однак, вона мешкала в основному у Франції та Італії й не могла перенести його на український грунт. На Україні ці ідеї пробиваються у творах художників-реалістів Г. Дядченка, А. Куїнджі, Ф. Красицького, а особливо О. Мурашка – майстра психологічного портрета, автора відомої картини «Похорон кошового». На західноукраїнських землях впливи імпресіонізму ще більш помітні: творцями імпресіоністичного пейзажу стали І. Труш та М. Бурачек; розквітає талант О. Новаківського, який малює в дусі символічного імпресіонізму. Засновником цілої школи монументалістів вважається галичанин М. Бойчук. Основоположником нової української графіки був Г. Нарбут. В цілому ж в українському живописі цього періоду виразно проступає тенденція до творення нового, «великого стилю», до монументалізації, філософського поглиблення й поетизації образів, все більшу роль починають відігравати символ і метафора. Це проявилось у творчості В. Кричевського, О. Куриласа, А. Манастирського, М. Сосенка, О. Кульчицької, які збагатили українське мистецтво творами великої сили і найвищої естетичної вартості.

Театр, драматургія у 20-х роках. Найважливішим завданням для нової драматургії стало піднесення українського театру до сучасного професійного рівня при збереженні його національної оригінальності.

У Києві 1918 р. діяли три театри: Державний драматичний, очолений О.Загаровим і В.Кривеньким, Державний Народний П.Саксаганського і "Молодий театр", який організували Лесь Курбас і Гнат Юра. У 1919 р. Гнат Юра відокремився від "Молодого театру" і з групою акторів створив театр ім.І.Франка. Лесь Курбас (1887-1937 pp.) здобув визнання як видатний організатор театру і режисер-реформатор театрального мистецтва.

В 1922 р. Лесь Курбас на основі "Молодого театру" створив новаторське об'єднання - театр "Березіль". Театральна практика "Березолю" сприяла згуртуванню і творчому зростанню акторів А.Бучми, Н.Ужвій, В.Чистякової.

Драматургія М.Куліша (1892-1937 pp.). Колізія між орієнтацією на громадські цінності та психологічно укоріненими мотивами індивідуалізму, що виявляється як настійне прагнення до свободи, характерна для героїв його п'єс. Спектаклі за його п'єсами у 30-х роках ставили в театрах Москви і Берліна.

На етапі національного відродження в 20-х роках значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Поштовх у цьому напрямі дала Українська академія мистецтв, утворена 1917 р. Перший її ректор видатний художник-графік Г.Нарбут (1886-1920 pp.). Творчі пошуки Г.Нарбута визначало національне спрямування.

Музична культура України розвивалася під впливом трьох основних чинників: традицій народної пісенності, музичної школи М.Лисенка і нової європейської стилістики, закладеної творами Р.Вагнера, Р.Штрауса, М.Равеля, О.Скрябіна, Е.Гріга, А.Дворжака. Значний внесок у розвиток української музичної культури зробили М.Леонтович (трагічно загинув у 1921 р.), К.Стеценко, Я.Степовий, Б.Підгорецький, П.Сениця.

У 1920-1930 pp. українська музика вийшла на рівень високої професійності, для неї характерна багатожанровість, орієнтація на великі музичні форми, перехід від сольного виконання до поліфонічного багатоголосся тощо. Шлях авангарду й експериментаторству в українській музиці торував композитор, диригент, педагог Б. Лятошинський (1894-1968 pp.)- У Західній Україні плідно працювали композитори Л.Січинський, А.Вахнянин, Ф.Колесса, С.Людкевич, Н.Нижанківський, В.Барвінський.

Активно розвивався жанр оперного мистецтва, діяли оперні театри в Києві, Одесі, Харкові та інших містах. Широкого визнання набула виконавська майстерність І.Паторжинського, 3.Гайдай, О.Петрусенко та ін.

У Львові відкрився Вищий музичний інститут ім.М.Лисенка (1907 p.), оперний театр (1900 p.). Тут працювали талановиті співаки С.Крушельницька, О.Мишуга, О.Руснак та ін.