4.3. Колективний договір підприємства

Колективний договір – це правовий акт, регулюючий трудові, соціально-економічні і професійні відносини між працедавцем і працівниками на підприємстві. Об'єктивна необхідність взаємної зацікавленості працівників і працедавців у розвитку колективно-договірної системи зумовлюється її функціями, найважливіші з яких – захист інтересів обох сторін трудових відносин і забезпечення їх збалансованості; організація (впорядкування) трудових відносин і їх розвиток в тісному зв'язку з результатами економічної діяльності; оптимальне вирішення виникаючих протиріч.

Порядок розробки і терміни укладення колективних договорів. Укладенню договору передують колективні переговори, що представляють процедуру узгодження інтересів сторін. Вона регламентується діючими міжнародними нормами, зокрема конвенцією МОП № 154 «Про сприяння колективним договорам», прийнятої у 1981 р. Згідно з цією конвенцією під терміном «колективні переговори» маються на увазі всі переговори, що проводяться між підприємцем (групою підприємців), з одного боку, і однією або декількома організаціями працівників – з іншою, в цілях визначення умов праці і зайнятості, регулювання відносин між підприємцями і їх організацією або організаціями трудящих.

Сторонами колективних переговорів є, з одного боку, представники працівників – орган професійних союзів і їх об'єднань, уповноважені на представництво відповідно до статуту. З іншого боку – працедавець, який за необхідності може бути представлений керівником підприємства або іншим повноважним, згідно зі статусом підприємства, особою (правлінням, радою тощо).

Закон України «Про колективні договори і угоди» надав сторонам право самостійно встановлювати термін укладення колективного договору – від року до трьох років.

Зміст і структура колективного договору, термін його дії визначається сторонами в межах їх компетенції і норм законів. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про колективні договори і угоди» предметом колективного договору на рівні підприємства можуть бути взаємні зобов'язання сторін із врегулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема:

- зміни в організації виробництва і праці;

- регулювання зайнятості;

- тривалість робітничого часу і відпочинку;

- поліпшення умов і охорони праці працівників;

- форми і системи оплати праці;

- розміри тарифних ставок і посадових окладів за розрядами робіт і посадами працівників;

- види і розміри доплат, надбавок, премій та інших заохочувальних і компенсаційних виплат, умов їх надання;

- умови оплати праці за наднормову роботу під час простою не з вини робітника;

- медичне і соціальне страхування працівників;

- екологічна безпека і охорона здоров'я працівників на виробництві;

- житлово-побутове, культурне, медичне обслуговування, організація оздоровлення і відпочинку працівників;

- взаємні обов'язки сторін з виконання колективного договору, забезпечення нормальних умов функціонування профспілок.

Тема 5. Ринок праці та його регулювання

5.1. Ринок праці, його елементи і функції

Ринок праці – це система суспільних відносин, пов'язаних з наймом і пропозицією праці, тобто з його купівлею і продажем; це також економічний простір – сфера працевлаштування, у якій взаємодіють покупці і продавці специфічного товару – праці. Одночасно, це механізм, що забезпечує узгодження ціни і умов праці між працедавцями і найманими робітниками, і регулюючий її попит і пропозиція.

Елементами ринку праці є:

1) суб'єкти ринку;

2) правові акти, що регламентують відносини суб'єктів на ринку праці і економічні програми;

3) кон'юнктура ринку;

4) інфраструктура ринку праці;

5) система соціального захисту;

6) альтернативні тимчасові форми забезпечення зайнятості: суспільні роботи, надомна праця, сезонні роботи та ін.

Пропозиція праці на ринку визначається в першу чергу чинниками демографічними – рівнем народжуваності, смертності, міграційних процесів, а також темпами зростання чисельності працездатного населення, його статевовіковою структурою, станом здоров'я, рівнем кваліфікації і мобільності; залежить від розміру заробітної платні, від рівня життя населення, від того, як організована державна підтримка малозабезпечених сімей та інших чинників. Серйозний вплив на динаміку робочої сили чинять процеси імміграції до країни, оскільки вони збільшують загальну пропозицію робочої сили на ринку праці і підсилюють на ньому конкуренцію.

Попит на працю – це та кількість працівників, яку готові найняти виробники на кожен даний момент при заданому рівні зарплати. Головна особливість попиту на працю полягає в тому, що він похідний, тобто наймачу робоча сила потрібна не сама по собі, а для того, щоб виробляти конкретні товари або послуги. Тому попит на працю безпосередньо визначається ситуацією на товарному ринку. Ринок чутливо реагує на зростання або падіння купівельного попиту, а також на зміни виробничих технологій.

Попит на робочу силу на ринку праці визначається кількістю і структурою робочих місць. Ринок робочих місць, як складова частина ринку праці, складається з числа вакансій як на тих підприємствах, що діють, так і на підприємствах та організаціях, що знов вводяться в дію, і кількості робочих місць, зайнятих працівниками, що не задовольняють працедавця і тому він шукає їм заміну.

На ринку праці дія закону пропозиції і закону попиту знаходиться під впливом двох чинників: «ефекту заміщення» (заміна часу відпочинку робочим часом) і «ефекту доходу».

«Ефект заміщення» виникає, коли за високої зарплатні вільний час розглядається як потенційний надлишок. Година дозвілля здається все більш дорогою, і працівник віддає перевагу роботі. Це веде до зростання пропозиції праці. «Ефект доходу» виникає тоді, коли висока зарплата розглядається як джерело можливості збільшити своє дозвілля, вільний час. Зростання вільного часу зменшує пропозицію праці.

5.2. Особливості формування ринку праці в Україні

В Україні модель формування національного ринку праці обумовлена особливостями розвитку трудових відносин в економіці радянського періоду, де переважав внутрішній ринок праці, на що були свої причини:

- високий рівень монополізації економіки;

- адміністративні обмеження на переїзд до інших міст;

- державне регулювання заробітної платні, її слабка диференціація залежно від результатів роботи підприємства;

- високий рівень (до 40 %) внутрішньофірмових інвестицій на підготовку і перепідготовку працівників;

- стовідсоткова участь працівників в профспілках незалежно від розмірів підприємства і сфери діяльності.

Ринок праці в Україні незбалансований, практично у всіх його сферах – регіональній, професійній, кваліфікаційній, галузевій і демографічній.