Пластифікатори

Їх додають до деяких емалей та лаків з метою надання їм еластичності. Емалеві фарби для шкіри тим і відрізняються від цих фарб загального призначення, що вони мають збільшений вміст пластифікатора, тому їх плівка на шкірі не тріскається.

Як пластифікатори використовують дибутилфталат (у епоксидних клеях), рицинову та камфорну олії. У лаки та емалі можна додавати 10—12 % пластифікаторів. Це залежить у першу чергу від призначення лакофарбового матеріалу, крихкості плівкоутво рювача та пластифікатора.

Сикативи

Це речовини, що прискорюють висихання фарб, приготовлених на рослинних оліях. Здебільшого вони є солями важких металів нафтенових кислот, розчинених в органічних розчинниках. їх називають нафтеновими сикативами марок НФ-1 — НФ-8. Сикативи НФ-4 та НФ-5 використовують не лише для олійних фарб, а й для поліефірних лаків. Слід пам'ятати, що в купованих оліфах вже є сикатив. Якщо до них додавати ще сикатив, то замість прискорення можна уповільнити висихання фарб. Рідких сикативів у готових оліфах повинно бути 2—5 % г а порошкових 0,13—0,45 % .

Затвердники ( затверджувачі)

Застосовують для полімеризації деяких лаків і емалей, виготовлених на синтетичних смолах. Ці лаки і емалі взагалі без затвердника не висихають, бо затвердіння плівки відбувається не за рахунок випаровування розчинника, а внаслідок полімеризації. Тому такі лаки і емалі називають двокомпонентними — до фарби додають значно меншу кількість затвердника. Так, до епоксидних лаків і емалей додають затвердники П0-200, П0-201, ПО-300, АЭ-4, до полі- уретанових лаків (лаків для підлоги) — затвердник Т.

Крім затвердників, існують прискорювачі затвердіння. Це «Ускоритель № 31» для поліефірмалеї- нового лаку ПЭ-265, «Ускоритель № ЗО» та «Ускоритель № 25» для поліефірних лаків. Додають за-твердники та прискорювачі в кількості 2—5 % до маси лаку та емалі.

Фарби

Фарби класифікують залежно від плівкоутворювача та за призначенням. Існують алкідні (олійні), емалеві, емульсійні водорозчинні та спеціальні фарби.

Алкідні (олійні) фарби

З рослинних олій виготовляють не лише оліфи для олійних фарб, а й алкідні смоли (гліфталеву та пентафталеву), які після розчинення в уайт-спіриті утворюють відповідно гліфталеву або пентафталеву оліфи. Всі ці фарби можна змішувати у різній пропорції, вони розчиняються одними й ти-ми ж розчинниками. З ними застосовують однакові грунтовки та шпаклівки. Фарби загального призначення бувають густотерті та готові до використання.

Густотерті фарби містять 83— 85 % пігменту, тому перед вико-ристанням їх обов'язково розводять відповідною оліфою до робочої густини. Інколи в ці оліфи додають 7—10 % розріджувача. Розводити густотерті фарби лише розріджувачем або розчинником не слід, бо тоді плівка фарби після висихання може осипатись і матиме матовий вигляд.

Готові до використання фарби мають достатню кількість оліфи, їх лише треба перед використанням добре збовтати.

У марках густотертих фарб після перших букв та риски стоїть «0» (нуль), а далі цифра, наприклад МА-021, МА-015, у фарбах, готових до використання,— МА-21, МА-15.

Густотерті фарби марок МА-021 готують на натуральній оліфі, МА-025 — на комбінованій, яка має не більше ЗО % розчинника, ГФ-023 на гліфталевій і ПФ-024 на пентафталевій оліфі. Відповідно на цих оліфах і слід їх розводити до робочої густини, додаючи 150—600 г оліфи на 1 кг фарби. Оліфу до густотертої фарби додають, поступово перемішуючи дерев'яною поличкою. Фарба готова до використання, коли вона не стікає з пензля, а легко сходить при натисканні на нього пальцем. Велику кількість густотертої фарби змішують, перетираючи з оліфою на спеціальних фарботерках. Густотерті фарби на час зберігання обов'язково вкривають шаром оліфи.

При зберіганні фарб, готових до використання, вони частково розшаровуються — пігмент осідає на дно, а оліфа залишається зверху. Особливо осідають важкі пігменти — свинцевий та залізний сурик, свинцеве білило тощо. У фарбах, колір яким надається змішуванням кількох пігментів, на дно осідає важкий пігмент, зверху легший, а потім вже оліфа. Якщо таку фарбу ретельно не перемішати, то пофарбована поверхня вийде неоднорідною. Змішувати краще дерев'яною мішалкою, поки вона не буде дряпати по всій поверхні дна (чути по звуку). Якщо з великої місткості відбирається частина фарби, то обов'яз ково слід добре перемішати всю фарбу, а потім відлити від неї частину.

Художні олійні фарби

займають значне місце серед інших художніх фарб: акварельних, гуашевих, темперних. Художні олійні фарби поділяються на дві групи.

До першої належать розтерті пастоподібні суміші сухих пігментів вищих сортів з високоякісними оліями, до яких домішані віск і прозора смола.

Продають ці фарби в тюбиках різних розмірів. Одна зірочка на етикетці вказує, що ці фарби середньостійкі проти дії світла, а дві — світлостійкі. При вживанні їх розводять лаками (копаловим, фісташковим) або ж лляною чи горіховою відбіленою олією. Як розріджувач широко використовують «Пінен».

Друга група фарб готується на оліях без домішок смол та воску. Висихають вони трохи довше, ніж фарби першої групи.

Розводять ці фарби оліями або розріджувачем № 2 безпосередньо на палітрі.

Декоративні олійні фарби — це добре розтерті сухі пігменти, змішані з натуральною оліфою.

Приготування олійних фарб. Іноді виникає потреба приготувати олійну фарбу. Для цього високоякісний пігмент перетирають з лляною (рідше горіховою або маковою) відбіленою олією. Ретельно їх змішують так, щоб кожна окрема частинка пігменту була змочена олією. Одночасно із змішуванням подрібнюються великі частинки пігменту. Для перетирання невеликої кількості художньої фарби в домашніх умовах можна скористатися курантом і плитою (рис. 47). Курант — це конус, виготовлений з твердого каменю (граніту або порфіру), з такого ж матеріалу мусить бути і плита. На плиті змішують пігмент з олією до утворення однорідної густої маси, яку потім перетирають коловими рухами, доливаючи поступово потрібну кількість олії згідно з оліємісткістю пігменту. Звичайно до олії сикатив не додають, щоб майбутні фарби швидко не висихали. Домішують сикатив лише у цинкове білило, бо без нього готова фарба дуже повільно висихає. Фарби, розтерті тільки на олії, тягучі і незручні в роботі, тому на 100 г до них слід додавати 20 г скипидару та 7 г воску, який перед тим розчиняють у скипидарі.

Використання фарб і емалей

Фарбування поверхні дерев'яного або металевого виробу полягає у виконанні кількох операцій: підготовчих, безпосередньо фарбувальних та оздоблювальних Якість і довговічність фарбового покриття у великій мірі залежить від підготовки поверхні до фарбування. Але операцій буває більше при високоякісному фарбуванні: іноді потрібне знесмолювання деревини, суцільне шпаклювання перед першим фарбуванням або після нього тощо.

Очищення поверхні та видалення старої фарби. Будь-яку поверхню перед фарбуванням слід очистити від бруду та знежирити органічним розчинником. Інакше згодом фарба злущиться.

Стару фарбу не завжди потрібно видаляти. Якщо автомобіль був пофарбований один раз і фарба тримається міцно, то перед наступним фарбуванням доцільно лише зачистити поверхневий шар фарби водостійкою наждачною шкуркою.

При цьому видаляється плівка воску, масних плям і одночасно створюються нерівності (подряпини), завдяки яким новий шар фарби з'єднується із старим.

Якщо ж виріб вже фарбувався кілька разів, то нанесення нового шару може призвести до розтріскування всієї фарби, особливо коли фарбування проводилось нітрофарбами. Тому стару фарбу видаляють.

Це можна зробити трьома способами: механічним, хімічним і термічним. У домашніх умовах та на невеликих підприємствах здебільшого поєднують механічний і термічний або хімічний і механічний способи. При механічному способі видалення фарби її плівку здирають наждачною шкуркою, грубими щітками тощо, як видаляють окисли з металів.

Використовуючи термічний спосіб видалення фарби, її випалюють паяльною лампою. Треба стежити, щоб на поверхні металу не залишилась кіптява (змивається двопроцентним розчином соляної кислоти). Випалюючи фарбу, важко витримати однакову температуру нагрівання та глибину випалювання, оскільки товщина шару фарбування (разом із шпаклівкою) часто буває різною. Тому випалювання здебільшого поєднують з очищенням поверхні металевою щіткою. З поверхні дерев'яних виробів фарбу знімають циклею. Існують спеціальні вузькі двобічні циклі для циклювання віконних рам.

Хімічний спосіб видалення лакофарбових покрить полягає в розм'якшенні їх пом'якшувачами або розчиненні змивними рідинами з наступним видаленням розм'якшеного шару механічними засобами. Як пом'якшувачі використовують різні лужні розчини, до яких додають крейду, суху глину, попіл тощо.

Застарілі шпаклівки, нанесені товстим шаром, пом'якшуються тими ж засобами, що й фарби, але обробляють поверхню кілька разів. Для олійних (алкідних) фарб збільшують вдвічі концентрацію лугу.

Фарба, нанесена на іржаву поверхню металу, не ізолює її повністю від дії кисню повітря, тому згодом іржавіння розвивається і шар фарби в цьому місці спучується разом з іржею. Так само погано тримається фарба на місці сірниць (де є живиця) і сучків хвойних дерев. Щоб цього не було, сірниці і сучки заробляють дерев'яними вставками, як при фанеруванні. Ці вставки зашпакльовують, вирівнюють, а потім вже фарбують.

Останнім часом для видалення іржі широко застосовують перетворювачі іржі, які вміщують ортофосфорну кислоту. Під дією цієї кислоти іржа перетворюється в хімічно стійкі нерозчинні сполуки, що мають високу міцність зчеплення з поверхнею металу. Крім того, фосфорна кислота надає металу властивість протидіяти іржавінню. Тому перетворення іржі в таку плівку є найбільш раціональним способом її видалення, бо ця плівка є доброю основою для лакофарбового покриття.

Емалі, що швидко сохнуть, наносять на поверхню фарборозпилювачем, бо після пензля можуть залишитися сліди.