1.Античний період і роль елліно-римської спадщини.

Ант́ичність (від лат.  Класична епоха) — період історії від 800 року до н. е. до 600 року н. е. у регіоні Середземного моря.

Загальна періодизація:

Рання античність (VIII ст. до н. е. - II ст. до н. .) - Зародження Грецької держави;

Класична античність (I ст. до н. е. - II ст. н. е) - Час єдності греко-римської цивілізації;

Пізня античність (III-VI ст. н. е.) - Розпад Римської імперії. Розпад Західної Римської Імперії ознаменував собою початок нової епохи - середньовіччя.

Часові періоди можуть дещо змінюватись в геополітичному контексті. Так, розквіт цивілізації в Древній Греції був відзначений раніше, ніж в Римській імперії. Крім того, антична цивілізація в Східнії Римській імперії зародилася раніше і згасла пізніше, ніж у західній частині, де її устрій зруйнували вторгнуті германці. Проте антично культурна спадщина досить добре збереглася у побуті, культурі, мові і традиціях більшості сучасних романських народів, а від них передалося й іншим народам Середземномор'я(південні слов'яни, араби, турки, бербери, євреї).

Необхідно відзначити і те, що багато елементів класичної античності (традиції, закони, звичаї і т. д.)

Ця доба відрізняється від попередніх і наступних спільними та сталими культурними традиціями, а з початку 1 століття, внаслідок розширення Римської імперії, також і політичною та культурною цілісністю.

У більш вузькому розумінні античністю вважають історію стародавньої (архаїчної) та класичної Греції, еллінізму та Римської імперії.

У ширшому розумінні античність включає також історію Єгипту, Межиріччя, Сирії, Персії та Малої Азії починаючи із започаткування писемності.

Крито-мікенська цивілізація вважається передпочатком античності.

Давньогрецька й римська літератури є складовими античної. Хронологічно антична література охоплює приблизно VIII ст. до н. е. -V ст н. е. тобто понад тисячоліття. Давньогрецька література розвивалася самостійно, не спираючись безпосередньо на досвід інших літератур.

Антична література поклала початок теорії стилю, з'явились розмаїті художні форми і стилістичні засоби; почався розвиток таких літературних жанрів, як комедія, трагедія, ода, елегія, поема

Давньоримська література досягла найвищого розвитку за часів Октавіана Августа, і саме цей період (Кінець 1 ст. до н.е — початок 1 ст н.е) називають «золотою добою» римської культури і літератури. Давньоримську літературу писали латиною, і тому саме вона «стала своєрідним містком, через який відбувся вплив культури Стародавньої Греції на новітню європейську літературу».[2] Зародилось в селі Клепачі.

Слово «античний» походить від латинського слова «давній».

Античним світом вчені називають групу рабовласницьких держав (тобто таких, значну частину населення яких складали раби). Це — перш за все міста-держави, що були створені грецькими племенами, а ще Рим, союз рабовласницьких держав Італії — країни, що склалися у 1 тисячолітті до нашої ери на узбережжі Середземного моря.

період античної літератури, зазвичай іменований елліністичним, виникає на новому щаблі античного рабовласництва, а саме великого рабовласництва. Замість невеликих міст-держав класичного періоду, так званих полісів, виникають величезні військово-монархічні організації, а разом з тим з'являється і велика диференціація суб'єктивного життя людини, різка відмінність від простоти, безпосередності і строгості класичного періоду. Внаслідок цього елліністичний період часто трактувався як деградація класичної літератури. Необхідно, однак, пам'ятати, що цей період тривав досить довго, аж до кінця античного світу, і володів специфікою, невідомою класиці. Отже, цей післякласичний період займає величезний проміжок часу — з III ст. до н. е. до V ст. н. е., в зв'язку з чим його можна розділити на ранній еллінізм (III ст. до н. е. — I ст. н. е.) і пізній еллінізм (I ст. н. е. — V ст. н . е.).

Початок цього культурно-історичного періоду пов'язаний з діяльністю Александра Македонського. У грецькій літературі відбувається процес кардинального оновлення жанрів, тематики і стилістики, зокрема виникає жанр прозового роману. Афіни на цей час втрачають культурну гегемонію, виникають нові численні центри елліністичної культури, у тому числі на території Північної Африки. Цей період позначений школою александрійської лірики (Каллімах, Феокріт,Аполлоній) та творчістю Менандра.

До цього періоду античної літератури належить і римська література, тому його частину і називають елліністично-римським періодом.

2. Християнська традиція: Томас Аквінт, концепція свободи волі.

Христия́нська тради́ція – це передання християнської церкви, система християнських звичаїв та вірувань що передавалась з покоління в покоління протягом століть, яким керується у своєму житті православний та католицький християнин, поруч зі Священним Писанням.

З позицій християнської теології оригінальна філософсько-правова концепція була розроблена Фомою Аквінським (1226- 1274 рр.), Найбільш великим авторитетом середньовічного католицького богослов'я і схоластики, з чиїм ім'ям пов'язано впливове до теперішнього часу ідейна течія - томізм (в оновленому вигляді - неотомізм).

Його філософсько-правові погляди викладені в трактатах "Сума теології", "Про правління государів", а також у коментарях до "Політиці" і "Етиці" Аристотеля '.

Проблематика права і закону трактується Фомою Аквінським в контексті християнських уявлень про місце і призначення людини в божественному світопорядку, про характер і сенс людських дій.

Відповідно до Фоми Аквінського, "людина поєднана з богом як з деякою своєю метою". Одночасно бог, за трактуванням Фоми, - першопричина всього, у тому числі людського буття і людських дій.

Разом з тим людина - істота розумна і володіє вільною волею, причому розум (інтелектуальні здібності) є коренем всякої свободи.

Згідно з концепцією Томи, вільна воля - це добра воля. Він вважає свободу людської волі і действованіе з вільної волі проявом належної прямоти волі по відношенню до божественним цілям, здійсненням розумності, справедливості і добра в земному житті, дотриманням божественного за своїм законом, що визначає необхідний порядок миру і людського співжиття. У світлі такої, концепції взаємозв'язку свободи і необхідності, взаємозв'язку, визначальним також є поведінка людей, розумом, - свобода постає як дійсність порядку світобудови і обумовлених цим законом (цілеспрямованих і целереалізуючих правил).

Ці положення Фома конкретизує в своєму вченні про закон і право. Сутність закону він вбачає в упорядкуванні людського життя і діяльності під кутом зору блаженства як кінцевої мети. Конкретизуючи свою характеристику закону як загального правила, Фома підкреслює, що закон повинен виражати загальне благо всіх членів суспільства і повинен встановлюватися всім суспільством.

Фома дає наступну класифікацію законів: 1) вічний закон, 2) природний закон, 3) людський закон і 4) божественний закон .

Вічний закон являє собою загальний закон світопорядку, що виражає божественний розум в якості верховного загальносвітового спрямовуючого начала, абсолютного правила і принципу, який керує загальним зв'язком явищ у світобудові (включаючи природні та суспільні процеси) і забезпечує їх цілеспрямований розвиток.

3.Германське право: традиція, принцип дорадчості монарха, зародження конституційного контролю.

германське право сформувалось в XII–XIII ст. у результаті рецепції (запозичення) римського права країнами континентальної Європи. Підставою для рецепції в економічній сфері стали розвиток торгівлі, ремесел, зростання міст. Спочатку соціальною основою і сферою його застосування в середньовічній Європі було переважно міське населення, однак поступово ця правова система стала загальнонаціональною, континентально-європейською.    Крім економічних причин, існували і соціально-культурні передумови запозичення Європою римського права. Розвиток освіти, мистецтва, культури підготував ґрунт для сприйняття римських юридичних концепцій, поглядів, понять, конструкцій. Неабияку роль у цьому процесі відіграли університети, де відбувалося вивчення оригінальних римських текстів.    Важливою передумовою рецепції германського права було також благословення християнської церкви. Протягом багатьох століть церква негативно ставилася до римського права, і знадобився авторитет середньовічного філософа Фоми Аквінського, щоб перебороти таке упередження.

   З XIII ст.германське право активно розвивається, стає надбанням усієї Європи, крім острівної Англії. У XVI–XVIII ст. процес правового розвитку Європи здобуває нові форми. Загальні принципи римського права поступово інтегровані в національні нормативні системи. Цей процес завершився розробкою національного законодавства, національних кодексів.Особливості норм романо-германського права наступні. Романо-германська норма права — загальне правило поведінки. Головною особливістю цієї норми, порівняно з англосаксонською прецедентною, виступає узагальнений, абстрактний характер, що викликає необхідність її тлумачення і конкретизації. Романо-германські норми мають системно-ієрархічний характер.

   Найважливішим джерелом романо-германського права виступає закон. Закони приймаються парламентами країн цієї системи і володіють вищою юридичною силою, поширюються на всю територію держави, на всіх громадян. В усіх країнах романо-германської системи є писані конституції, за нормами яких визнається вища юридична чинність. Закон має пріоритет стосовно всіх інших джерел права. Він може заборонити чи легалізувати звичай, окремі положення судової практики, нормативні договори.

   Важливе місце серед джерел романо-германского права займають кодифіковані акти (кодекси). Романо-германське право, на відміну від англосаксонського, прагне не до зовнішнього об’єднання нормативного матеріалу (інкорпорації), а до об’єднання змістового, внутрішнього. 

   Крім законів, у країнах германської системи приймається безліч підзаконних актів: декрети, регламенти, інструкції, циркуляри, укази, постанови та інші документи виконавчої влади.

   Джерелом германського права є також звичай. Як самостійне джерело права звичай сьогодні відіграє другорядну роль у правовій системі, виступаючи як доповнення до закону.

   Структура германського права відрізняється своєрідністю. У країнах романо-германської правової системи існує розподіл права на публічне і приватне. Підставою, критерієм виділення публічного права виступає загальний, державний інтерес (здійснення суспільних цілей і завдань), приватного права — особливий, приватний інтерес (реалізація цілей окремих осіб, громадян, організацій). Іншою структурною особливістю романо-германського права є послідовний галузевий розподіл норм, їх прив’язка до конкретних галузей права і правових інститутів.