1.3.Загальні риси та теорії суїциду

У нашій роботі доцільно, перш за все, розглянути де­сять загальних рис, притаманних будь-якому суїциду:

• метою суїциду є знаходжен­ня рішення;

• завдання суїциду полягає у припиненні свідомості;

• стимулом до скоєння суїци­ду є нестерпний психічний (душевний) біль;

• стресором при суїциді є фрустровані психологічні потреби;

• суїцидальною емоцією є безпорадність-безнадійність;

• внутрішнім ставленням до суїциду є амбівалентність;

• станом психіки при суїциді є звуження когнітивної сфери;

• дією при суїциді є втеча;

• комунікативною дією при суї­циді є повідомлення про свої на­міри;

• закономірністю є відповідність суїцидальної поведінки загальному життєвому стилю поведінки.

1) Метою суїциду є знаходжен­ня рішення.Самогубство не є випадковою дією. Воно ніколи не скоюється безцільно. Воно здається виходом зі становища, способом вирішення життєвої проблеми, дилеми, зобов'язання, ускладнення, кризи чи нестерп­ної ситуації. Суїцид є відповід­дю, яка уявляється єдиним дос­тупним з усіх можливих рішень, на майже невирішуване запитан­ня: «Як мені з усього цього виб­ратися? Що мені робити?» Мета кожного самогубства полягає у вирішенні проблеми, знаход­женні розв'язання головоломки, яка спричиняє людині великі страждання.

2)Завданням суїциду є припи­нення свідомості. Самогубство легше зрозуміти як прагнення до повного виключення свідомості і припинення нестерпного пси­хічного болю, особливо якщо це виключення розглядається лю­диною, яка страждає, як варіант виходу з важливих, болючих жит­тєвих проблем. У той момент, коли думка про можливості при­пинення свідомості стає для людини, яка зазнає муки, єди­ною відповіддю або виходом з не­стерпної ситуації, додається ше якась ініціююча іскра, і розпо­чинається активний суїцидальний сценарій.

3) Стимулом до скоєння суї­циду є нестерпний психічний (ду­шевний) біль. Якщо людина, яка має суїцидальні наміри, рухаєть­ся до припинення свідомості, то душевний біль – це те, від чого вона прагне втекти. Суїцид мож­на зрозуміти як поєднання руху в напрямку до припинення сво­го потоку свідомості і втечі від нестерпних почуттів, нестерпно­го болю та неприйнятних страж­дань. Ніхто не скоює самогуб­ства, відчуваючи радість. Ворог життя – це біль. «Усередині я вмер». «Я відчувала дуже силь­ний внутрішній біль».Таким чином, біль можна вважати квінтесенцією самогубства. Суї­цид виступає унікальною людсь­кою реакцією на нестерпний ду­шевний біль – біль, народжений людським стражданням.

4)Стресором при суїциді є фрустровані психологічні потре­би. Самогубство породжується нереалізованими, заблоковани­ми або не задоволеними психоло­гічними потребами. Саме вони спричиняють душевний біль і штовхають людину на скоєння суїцидальної дії. У більшості суїцидів задіяні комбінації різних фрустрованих потреб. Тому на фундаментальному рівні люди­на, яка виявляє суїцидальні тен­денції, вважає, що її самогубство переслідує певну мету, спрямо­вану на переборювання фруст­рації прагнень. Зустрічається велика кількість безглуздих смертей, але ніколи не буває немотивованих самогубств, будь-який суїцидальний учинок відоб­ражає ту чи іншу незадоволену психологічну потребу.

5)Суїцидальною емоцією є безпорадність-безнадійність. На початку свого життя дитина відчуває певну кількість емоцій (наприклад, лють чи насолоду), які досить швидко диференцію­ються. У суїцидальному стані, чи то підлітка, чи то дорослого, відчувається одне всеосяжне почуття безпорадності-безнадійності. «Я вже нічого не можу зробити (крім здійснення само­губства), і ніхто не може мені допомогти (полегшити біль, який я відчуваю)». Погляди на суїцид ранніх представників пси­хоаналітичної школи підкрес­лювали характерну для нього несвідому ворожість. Але сьо­годні суїцидологи знають, що існують інші, глибші базисні емоції, ядром яких є почуття ак­тивної, безсильної внутрішньої спорожнілості, сумне відчуття, що все навколо є цілковито без­надійним, а людина безпорадна будь-що змінити.

6)Внутрішнім ставленням до суїциду є амбівалентність. Ми часто маємо дві протилежні дум­ки щодо багатьох важливих ре­чей у нашому житті. Люди, які скоюють самогубства, мають двоїсте ставлення до життя і смерті навіть у той момент, коли кінчають із собою. Вони бажа­ють померти, але водночас хо­чуть, щоб їх порятували. Амбі­валентність є абсолютно природ­ним станом при самогубстві: відчувати, що ти повинен скоїти його, і водночас бажати сторон­нього втручання.

7)Станом психіки при суїциді є звуження когнітивної сфери. Суїцид можна точніше визначи­ти як більш чи менш перехідний психологічний стан звуження й афективної, й інтелектуальної сфери: «Мені нічого більше не залишаюсь», «Єдино можливим виходом була смерть». Усе це приклади роботи афективно-зву­женої свідомості.

Синонімом звуження когнітивної сфери є тунельна свідо­мість, яка полягає в різкому об­меженні вибору варіантів повед­інки, зазвичай доступних свідо­мості даної людини в конкретній ситуації, якщо її мислення у стані паніки не стало дихотомі­чним (або-або). Або я досягну деякого особливого вирішення всієї ситуації, або припиню існу­вання. Усе – або нічого.

Насторожує гіркий факт, що у стані когнітивного звуження суїцидент не просто нехтує жит­тєво важливою відповідальністю стосовно коханих людей; гірше того – іноді вони просто відсутні в полі зору його свідо­мості. Людина, яка скоює само­губство, перериває всі зв'язки з минулим, проголошує себе в душі своєрідним банкрутом, і це ніби позбавляє інших права пре­тендувати на її пам'ять та увагу. Спогади її вже не врятують; вона перебуває поза межами їх досяж­ності.

8)Дією при суїциді є втеча (егресія). Егресією називається свідоме прагнення людини за­лишити зону лиха або місця, де вона пережила нещастя: «По­кінчивши із собою, я позбав­люсь усього», «Тепер, нарешті, прийде свобода від душевних страждань». Самогубство є крайньою егресією, на тлі якої тьмяніють усі інші види втечі – утеча з дому, звільнення з ро­боти, дезертирство з армії чи розлучення із чоловіком або дружиною.

9)Комунікативною дією при суїциді є повідомлення про свої наміри. Багато з тих. хто нама­гається скоїти самогубство, не­зважаючи на амбівалентне став­лення до запланованого вчинку, свідомо або несвідомо подають сигнали лиха, даючи оточуючим «ключі» до свого наміру, вони волають про свою безпорадність або шукають можливості спасі­ння. Слід зазначити сумний і водночас парадоксальний факт, загальну комунікативну дію при самогубстві – це не вияв ворожості, люті чи руйнування, і навіть не замкненість чи депре­сія, а саме повідомлення про свій суїцидальний намір. При­родно, ці словесні повідомлен­ня та поведінкові вияви часто бувають непрямими, але уважна людина здатна помітити їх.

10)Закономірністю є відповід­ність суїцидальної поведінки за­гальному життєвому стилю по­ведінки. Люди, які помирають від хвороби (наприклад, раку) про­тягом тижнів або місяців, весь цей час залишаються самими собою. Однак при самогубстві спочатку збиває з пантелику той факт, що воно за своєю приро­дою є дією, яку людина ніколи раніше не робила, і їй немає аналогів або прецедентів у власній історії. Тим не менше, існує якась спадкоємність із тим, як людина раніше справлялася з подібними труднощами.

Теорії суїциду. З-поміж концепцій суїцидології найбільшого поширення набула теорія соціально-психологічної дезадаптації. Дезадаптація – це непристосованість, конфлікт особи з соціальним середовищем. Конфлікт, який перейшов поріг дезадаптації, називається кризою або кризовою ситуацією. Об’єктивно дезадаптація проявляється у невідповідності поведінки особи її соціальній ролі та ситуації, що виливається у компенсаторні форми поведінки. Суб’єктивно – це широка гама психоемоційних переживань. При перевищенні порогу дезадаптації відбувається неадекватна реакція особи.

Механізм суїциду: особисті деформації та негативні соціальні фактори - конфліктні ситуації - соціально-психологічна дезадаптація - крах ціннісних орієнтацій - провокуючі зовнішні чинники + мотиваційна готовність - прийняття рішення піти з життя - парасуїцид - суїцид.

Також розробками теорій суїциду займались представники різних наукових напрямів. Послідовники численних психологічних шкіл розглядають їх під різними кутами зору׃

Теорія Г. Гессе. Герман Гессе у своїй книзі «Степовий Вовк» висловлює дуже цікаві думки з приводу самогубств. Він пише про те, що є так би мовити природжені самогубці (вони тільки відносяться до цього типу, а самогубства можуть так і не зробити) і люди, які накладають на себе руки по чистій випадковості, піддаючись моменту. Природжені самогубці -- це, як правило, творчі особистості. Вони дивляться на своє «Я » як на якесь небезпечне, ненадійне, не захищене творіння природи. Це душі, що бачать свою мету не в самовдосконаленні, а в саморуйнуванні, повернення до матері, до Бога, до Всесвіту. Таким людям знайома постійна боротьба зі спокусою накласти на себе руки. При найменшому потрясінні вони думають про самогубство. Але думка про те, що запасний вихід завжди відкритий, додає сили, наділяє цікавістю до болів і незгод.

Теорія У. Джемса. Американський філософ і психолог У. Джемс називав гетерогенність свідомості джерелом смертельної боротьби між двома "Я": реальним та ідеальним. Існує два основних типи темпераментів людини в залежності від ставлення до світу, а саме:

«Один раз народжені» -- оптимісти.

«Двічі народжені» -- песимісти.

Подолання розбалансованості психіки, зовнішній прояв якої практично непомітно, а внутрішній виступає у формі песимізму, проявляє себе як роздвоєність свідомості на «Я» реальне та ідеальне, можливо через свідомо підготовлюваний суїцид, або через здобуття «вершини свідомості» (тобто через керівну всією поведінкою людини ідеєю, витоки якої лежать за межами раціонального, вона є ВІРА в когось або в щось як основний обмежувач абсолютної внутрішньої свободи).

Єдиним результатом цієї боротьби за сенс індивідуального існування є шлях знаходження віри. Джемс наполягав на рятівному характері будь-якої віри по відношенню до суїцидальних спроб. Він розглядав подібний кризовий стан свідомості як форму "релігійної хвороби", коли на нормальний релігійний запит не дається нормальної релігійної відповіді. За його твердженням, саме особистості з розвиненим, інтелектом важче за все слідувати логіці абсурдної бездоказової віри. Виникає ситуація, коли індивідуальна людська свідомість виступає в якості основного джерела дисгармонії всередині особистості, яка виявляється глибоко нещасна, і в якій на місце "інстинкту кохання" виступає протилежний йому "інстинкт смерті", використовуючи термінологію З.Фрейда.

Віра, воля, свобода виступають при такому баченні проблеми як атрибути людської природи, але у феномені індивідуальної віри зберігається особлива функція по відношенню до всієї свідомості людини в цілому.

Віра - це принципова несвобода, але вона ж організуюче (змістовне начало) та основний імпульс до дії (до того, щоб жити). Л. Толстой цілком підтверджує цю думку, коли підводячи болісний підсумок своїм пошукам, пише: "... Я починав розуміти, що у відповідях, які даються вірою, зберігається найглибша мудрість людства, і що я не мав права заперечувати їх на підставі розуму , і що ці головні відповіді одні відповідають на питання життя''.

Теорія З.Фрейда. Фрейд стверджував, що у своєму прагненні відучити дітей від їх досвіду раннього сексуального життя педагоги часто кидають ще не зрілих учнів напризволяще перед суворими випробуваннями подальшого життя. Він говорив, що, хоча про самогубство відомо мало, але, мабуть, воно дійсно є запереченням життя через пристрасне бажання смерті. Це зауваження провіщало пізніше положення Фрейда про існування інстинкту смерті.

Робота Фрейда "Сум і меланхолія " присвячена його теорії суїциду. Є два види потягів: один з них - інстинкт життя, Ерос, інший - це потяг до смерті, руйнування і агресії, Танатос. Для Фрейда смерть є чимось більшим, ніж просто подією тілесного життя. Смерть буває бажана. Існують постійні коливання між силою цих двох протилежних інстинктів. Ерос з часом старіє, вічний же Танатос залишається надзвичайно наполегливим протягом всього життя людини і "до самого кінця", досягаючи своєї мети лише приводячи його до смерті.

Суїцид і вбивство є проявами імпульсивного й руйнівного впливу Танатоса. Вбивство – це агресія, спрямована на інших, а суїцид – це агресія, спрямована на себе. Дуже важливо, підкреслював З.Фрейд, що вбивство не можна виправдати, воно може бути припинено. Суїцид також, по суті, є вбивством "навиворіт", яке не повинене бути виправдане і може бути відвернене.

Теорія К. Меннінгера. Меннінгер був згоден з Фрейдом в тому, що в житті людини існує напружена боротьба між інстинктами самозбереження і саморуйнування. Дослідивши глибинні мотиви самогубства, він виділив три складові частини суїцидальної поведінки. Для того щоб вчинити самогубство необхідно׃

По-перше, мати бажання убити. Воно, наприклад, виявляється в люті немовлят, якщо їх бажання фруструеться. "Подібно грудним дітям, які намагаються протистояти відібранню від грудей і відчуттю, що у них забирають щось, на що вони мають право, ці люди (суїциденти), будучи в більшості своїй інфантильними, можуть не витримати перешкод на шляху виконання їх бажань". Бажання вбити в цьому випадку звертається проти "охочого" і реалізується шляхом самогубства.

По-друге, необхідно відчувати бажання бути вбитим. Подібно до того, як вбивство є крайньою формою агресії, бажання бути убитим є крайньою форму підпорядкування. Вимоги совісті часто виявляються настільки стійкими, що позбавляють людину внутрішнього спокою. Щоб бути покараним через порушення моральних норм, люди часто ставлять себе в ситуацію, в якій вони вимушені страждати. Зрештою, вони спокутують свою провину тільки тим, що повинні бути вбиті.

По-третє, необхідно мати бажання померти. Його можна проілюструвати прагненнями деяких відчайдушних водіїв або альпіністів, які буквально потребують того, щоб піддавати себе постійній небезпеці. Бажання померти дуже поширене і серед психічнохворих, особливо тих, які вважають, що смерть є єдиними ліками від їх душевних мук.

Теорія А. Адлера. "Бути людиною – оначає відчувати свою неповноцінність". Ця теза є основним положенням "індивідуальної психології" Альфреда Адлера. Прагнення вирішити певні життєві проблеми спонукає людей до подолання своєї неповноцінності. Але, якщо деяким індивідам це не вдається, вони починають відчувати потребу знищити оточуючих. Суїцид в цьому контексті стає прихованою атакою на інших людей. За допомогою саморуйнування людина прагне викликати співчуття до себе і засудження тих, хто відповідальний за його понижену самооцінку. Адлер описував відчуття власної неповноцінності у суїцидальних людей, які "шкодять іншим своїми мріями про рани або наносять їх собі".

Теорія К. Юнга. Торкаючись питання про самогубство, Юнг вказував на несвідоме прагнення людини до духовного переродження. Воно може стати важливою причиною смерті від власних рук. Люди не тільки бажають піти від нестерпних умов справжнього життя, здійснюючи самогубство, крім цього, вони поспішають зі своїм метафоричним поверненням в черево матері. Тільки після цього вони перетворяться на дітей, знову народжених в безпеці.

Теорія Д. Хіллмена. Послідовник Юнга психоаналітик Джеймс Хіллмен відноситься, ймовірно, до найбільш послідовних захисників самогубства. Він вважав підходи юриспруденції, медицини і теології відносно суїциду перешкодами для його адекватного розуміння. Хіллмен вказував, що занадто довго погляди на суїцид були моралістичними та ірраціональними в тому сенсі, що йому слід запобігати, в будь якому випадку. Медицина, на його думку, ніколи чесно не дивилася в обличчя цій проблемі, бо метою лікарів завжди було продовження життя людини. Юридична наука, у свою чергу, вважала: ми можемо, не порушуючи закон, вбивати собі подібних різними способами і з різних мотивів, але, вона лицемірно заявляла про те що ми не маємо права ні за яких обставин виправдатися і отримати прощення за вбивство самих себе. Священики ж, вважав він, перешкоджають самогубству не тому, що це суперечить волі Бога, а по "причині" помилково зрозумілої теологічної догми.

Хіллмен вважав, що суїцид є важливим і законним способом набуття смерті, який "звільняє найбільш глибокі фантазії людської душі". Він цитував англійського філософа Девіда Юма: "Коли я падаю на свій меч, то цим я приймаю смерть від руки божества настільки ж, як якщо б вона була наслідком нападу лева, падіння у прірву або лихоманки".

Теорія Г.С. Салівенна. У психології Саллівен розробив теорію міжособистісного спілкування. Так само, як електрони приводяться в рух магнітним тяжінням, так і людина реагує на інших значущих йому людей. Взаємини індивіда з іншими людьми є найважливішим моментом життя. 1.Кожна людина має три уособлення "Я ";

2.Коли людина відчуває себе в безпеці, індивід є "гарним Я ";

3.В стані тривоги індивід стає "поганим Я";

4.У психотичних кошмарах індивід перетворюється в "не-Я".

Людина оцінює себе головним чином відповідно до відношення до нього інших людей. Якщо виникне загроза його безпеці через недозволеної кризи, то конфлікт і тривога можуть стати для людини нестерпними. У цих обставинах у нього може виникнути бажання перевести своє "погане Я" в "не-Я" і таким чином зробити суїцид. У стані депресії і саморуйнування суїцид також є привабливою альтернативою для індивіда. Суїцид відображає, на думку Саллівена, переорієнтоване на себе вороже ставлення індивіда до інших людей і до зовнішнього світу.

Теорія К. Хорні. Вона вважала, що якби дітям забезпечили оточення, вільне від тривоги, то вони б росли і процвітали. Проте культура, релігія, політика і інші суспільні сили вступають у змову з метою спотворення розвитку особистості дитини.

Відчуваючи себе в небезпечному оточенні, діти розглядають світ як вороже середовище для життя. Це викликає у них появу описаної Хорні "основної тривоги". Суїцид може виникнути як наслідок дитячої залежності, глибоко вкорінених відчуттів неповноцінності або того, що Хорні називає "ідеалізованим чином", що є у людини про саму себе. Самогубство може бути також "суїцидом виконання ", через виникнення у людини почуття невідповідності стандартам, очікуваним суспільством. У відповідності з поглядами Хорні, суїцид є результатом поєднання внутрішніх характеристик особи і чинників навколишнього середовища.

Теорія Е. Дюркгейма. У своїй роботі "Самогубство" (1897 року), Еміль Дюркгейм стверджував, що самогубство, яке у той час вважалося цілковито особистісним феноменом, може бути краще пояснене як реакція людини на особливості, в яких вона живе. Частоту саморуйнування можна чітко пов'язати з певними соціальними умовами. Дюркгейм встановив взаємозв'язок суїциду - вчинку конкретного індивіда - з оточенням, в якому він існує.

Теорія Н. Фейбероу. Норман Фейбероу є психологом – дослідником, який працює в області профілактики самогубств протягом більше чверті століття. Свого часу він був президентом Міжнародної асоціації профілактики суїцидів і заснував міжнародний рух, діяльність якого сприяла організації більш ніж 200 центрів профілактики самогубств в одних тільки США. У своїй книзі "Багатолике самогубство" (1980 року) Фейбероу вперше описав і систематично досліджував ті форми саморуйнуючої поведінки, які до цього не ставилися до суїцидальних. Наприклад, зловживання різними речовинами, включаючи наркотики, алкоголь і тютюн; соматичні хвороби: захворювання серця або травми хребта, при яких пацієнти не дотримуються призначеного лікування і режиму; злочини, проституція, делінквентна поведінка, які небезпечні можливістю краху особистості; ризиковані види спорту, такі як стрибки з парашутом, стрибки у воду з великої висоти. Фейбероу так коментує ці ризиковані захоплення: "Суспільство цінує небезпечні і ризиковані вчинки, тому що вони надають інтерес життю, сприяють прояву інтенсивних емоцій, а також стимулюють дослідження невідомого і пізнання всього нового".

Теорія Е. Шнейдмана. Едвін Шнейдман був першим директором Центру досліджень і профілактики суїцидів в Лос-Анжелосі. У 1957 році в співавторстві з Норманом Фейбероу він випустив книгу "Прикмети самогубства". Через 4 роки він написав книгу "Крик про допомогу". Обидві ці книги вважаються класичними в області суїцидології. У своїй вражаючій книзі "Смерті людини" (1980 року) Шнейдман, грунтуючись на класичних спостереженнях, приводить типологію індивідів, що грають безпосередню, причому часто свідому, роль в наближенні своєї смерті׃

Шукачі смерті -- розлучаються з життям навмисно, причому таким чином, що порятунок є неможливим або вкрай неймовірним.

Ініціатори смерті: до них відносяться невиліковно хворі, що позбавляють себе систем забезпечення, від'єднуючи голки ітд.

Гравці зі смертю - це ті хто, говорячи мовою гри, роблять своє життя ставкою в ситуації з низькою вірогідністю виживання, як наприклад, в російській рулетці, де шанси людини загинути складають 5 з 6.

Існує ще тип людей схвалюють смерть, хоча і не грають активної ролі в її наближенні, але чесно заявляють, що бажали б свого кінця. Цей тип часто зустрічається серед тривожної молоді і самотніх людей похилого віку.

Підсумовуючи, можна сказати словами Шнейдмана׃ "смерть наближається через необережність, необачністі, нерозсудливісті, забудькуватісті людини або внаслідок інших подібних психологічних механізмів".

Теорія А. Альвареса. А. Альварес, відзначає, що у психологів і психотерапевтів, які займаються лікуванням суїцидальних хворих, часто зустрічається недостатність емпатії. Вона виражається вербальним і мімічним проявом гніву і роздратування, передчасним завершенням лікування або зниженням частоти психотерапевтичних сеансів. Причинами цієї реакції, на його думку, може бути усвідомлення лікарем своєї некомпетентності в запобіганні можливого самогубства або нездатності справитися зі своїми особистими суїцидальними імпульсами.

Його робота "Жорстокий бог" (1971 року) є проникливим і глибоким дослідженням суїциду. У ній він пише: "Я повинен зізнатися, що я є невдалим самогубцем ...".

Теорія Е. Кюблер-Росс. Вона була практикуючим лікарем в Швейцарії, потім переїхала до США і працювала над дослідженням проблем смерті, поєднуючи її з викладанням психіатрії в Університеті Чикаго. Видатний бестселер "Про смерть і вмирання" (1969 року), широко відомі семінари і лекції зробили її одним з видатних дослідників горя.

Елізабет Росс відома своїм вивченням психології різних етапів переживання наближення смерті.

Вона відносить до них наступні׃

Заперечення: "Це не може статися зі мною, це помилка, ви, напевно, говорите про когось іншого." Заперечення діє подібно буферу після несподівано приголомшливої ​​звістки.

Гнів: він може мати будь-яку спрямованість. Вістря гніву людини може бути адресоване групі або окремій людині. Гнівлива ворожість виявляється в люті, заздрості або обуренні. Їх об'єктом часто буває медичний персонал лікарень: "Від лікарів немає ніякої користі. Вони тільки й думають, що про гру в гольф. Вони не так роблять аналізи і призначають неправильне лікування".

Угода: цей етап є операцією, в якій ставкою стає чиє-небудь життя: "Якщо я пообіцяю триматися подалі від гоночної траси, чи допоможете Ви мені вижити?" "Якщо Ви мене вилікуєте, я обіцяю ніколи не обманювати свою дружину". "Давайте кинемо карти. Якщо випадає козирна карта, я залишуся жити, а якщо ні - то помру ".

Депресія: вона може бути формою передсмертного горя. Все навколо здається похмурим, людина відчуває себе голою і незахищеною. У цьому стані вона стає пророком власної приреченості. У цей час людина часто відрізняється нетовариськістю, втрачаючи інтерес до життя.

Прийняття: на цьому етапі індивід, горюючи за майбутньою втратою, починає думати про смерть з якоюсь часткою тихого очікування. Абрахам Маслоу використовує для характеристики цього стану термін "самоактуалізація": "Я прожив повне і завершене життя. Тепер я можу померти. "Слід зазначити, що, на думку багатьох психіатрів, тільки менше 2% населення переживають цю стадію.

Елізабет Росс, характеризуючи суб'єктів суїциду, виділяє наступні категорії тяжкохворих, які обдумують самогубство:

1)ті, хто відчуває інтенсивну потребу контролювати всіх і все;

2)ті, кого прямо повідомляють про те, що у них невиліковне захворювання. "Ми нічого більше не можемо зробити тому, що ви надто пізно звернулися за допомогою ":

3)хворі, які потребують пересадки органів, яким пообіцяли нереальну перспективу можливості їх отримання;

4)хворі, які перебувають в ізоляції, покинуті друзями і сім'єю або отримують в кризовому стані неадекватну медичну допомогу. Деякі хворі покінчують з собою далеко не відразу. Замість цього "​​вони порушують режим, не приймаючи медикаментів, таким чином, напівпасивно наближаючи свою смерть".

Схильність підлітків до суїциду та суїцидальна мотивація

Проблема суїциду існує досить давно, покоління описували, розглядали та намагались запобігти добровільній смерті, але, разом з тим, на даний час ця проблема є досить актуальна, особливо для підлітків. За визначенням Ю. Тисячної, самогубство (суїцид) – це крайній вид автоагресії, навмисне самопозбавлення життя [9, c. 201].

Самогубство в загальнопсихологічному аспекті трактують як поведінку людини, спрямовану на її знищення. Проте не всі дії людини, які призводять до її смерті, можна вважати суїцидальними. Самогубством уважають лише той вчинок, який людина зробила усвідомлено (галюцинації, стан психозу можуть спровокувати такий вчинок, проте смерть за таких умов кваліфікується як нещасний випадок) [6, c. 10].

Суїцид або самогубство являє собою складну форму поведінки, які зумовлюють психологічні, соціальні, педагогічні, біологічні чинники. Вирішальним серед них є психологічні, бо самогубство – це поведінка, вчинок особистості, тобто психологічне за своєю природою, сутністю явище. Всі інші сприятливі щодо самогубства чинники діють опосередковано через емоційні переживання, мотивацію людини, що є складними процесами її психіки [5, с.13].

Засновником вітчизняної суїцидології вважають А. Амбрумову. Відповідно до її концепції, в основі будь-яких суїцидальних проявів лежить соціально-психологічна дезадаптація особистості в умовах мікросоціального конфлікту [1].

Досліджуючи роль особистості у проблемі суїциду, А. Амбрумова розробила типологічну схему суїцидальних особистостей. В основі цієї системи лежить принцип стійкості адаптації і глибини соціалізації. Суїцидальна поведінка за даними А. Амбрумової визначається такими групами мотивів: мотиви неблагополуччя (самотність, складність життя як такого, втрата близьких, коханих людей); мотиви конфлікту, в який, крім суїцидента, втягнуті й інші особи.

Крім суїцидогенних факторів існують установки, що перешкоджають реалізації суїцидальних намірів, – антисуїцидальні переживання. І визначення реального суїцидального ризику повинно проводитися на підставі двох різноспрямованих факторів – суїцидальних і антисуїцидальних.

До групи антисуїцидальних факторів, на думку А. Амбрумової, належать: 1) інтенсивна емоційна прихильність до значимих близьких; 2) батьківські обов’язки; 3) концентрація уваги на стані власного здоров’я; 4) залежність від громадської думки; 5) наявність творчих планів, задумів [1].

Деякі автори пов’язують самогубство із проявами комплексних інтрапсихічних явищ, властивих особистості: з почуттям провини (Дж. Хенслін); безнадійності (А. Бек, М. Ковач, А. Вейсман); агравації почуття образи, приниження (А. Покорні); незахищеності (Г. Каплан, А. Покорні); почуття неповноцінності, замкнутості (П. Анжель, М. Талігані).

Інші дослідники роблять спробу встановити залежність самогубства від особливостей структури особистості та акцентуйованих рис характеру, близьких до психопатологічних синдромів, зокрема: істероїдні риси особистості (Д. Палліс, Г. Бертчнел); схильність до депресій (Д. Евері, Г. Винокур).

Окремі фахівці вбачають причину суїцидальної поведінки в особливостях інтелектуальної діяльності індивіда: усвідомлення і рефлексія суїцидентів (Г. Шнір); ригідність мислення (Ч. Найрингер).

Крім того, існують теорії залежності самогубств від: етичної і національної культури (Г. де Вос); факторів економічного розвитку, в тому числі рівня доходів і урбанізації (М. Елнер); міграції (В. Брид).

При цьому спостерігається й тенденція розуміти схильність до суїцидальної поведінки у зв’язку із віковими кризами розвитку, й особливо з суперечливими особливостями підліткового віку, які загострюють різні акцентуації особистості.

Психологічний зміст підліткового суїциду (точніше кажучи, суїцидальної поведінки, так як спроби набагато частіше виявляються невдалими) – це крик про допомогу, прагнення привернути увагу до свого страждання. Справжнього бажання померти, як правило, в цьому віці немає; уявлення про смерть вкрай непевні та інфантильні.

Е. Вроно пише: «Бажання усунутися лише на час, «померти не до кінця» − типове підліткове рішення у важкій ситуації». Смерть уявляється підлітку бажаним тривалим сном, відпочинком від негараздів, способом потрапити в інший світ. Часто смерть бачиться засобом покарати кривдників. Та й уявлення про цінності власного життя ще не сформовані [3].

На думку О. Волкової, самогубства підлітків мають звичайно такі характерні риси: 1) суїциду передують короткочасні, об’єктивно неважкі конфлікти в сферах близьких відносин (сім’я, школа, інші референтні групи); 2) конфлікти сприймаються як вкрай значущі і травматичні, викликаючи внутрішню кризу і драматизацию подій; 3) суїцидальний вчинок сприймається в романтично героїчному ореолі: як сміливий виклик, мужнє рішення і т.д.; 4) суїцидальна поведінка є демонстративною; 4) суїцидальне рішення з’являється в пориві, стані афекту; в ньому немає продуманості, зваженості, точного прорахунку; 5) засоби самогубства обрані невміло [2, с. 37].

Для підлітків з високим рівнем суїцидальної ризику характерне обтяжене соціальне оточення – неблагополучна сім’я, самотність і відчуженість, відсутність опори на дорослого. А. Амбрумова виділяє наступні особливості сім’ї та відносин у ній, що призводять підлітків до суїциду: відсутність батька чи матері, недостатність материнської прихильності до дитини, відсутність батьківського авторитету, матріархальний стиль стосунків у сім’ї, гіперавторітарность слабкого дорослого, який прагне затвердити себе в сім’ї за допомогою емоційних вибухів і тілесних покарань дитини. Суїцидогенний характер мають і тривалі хвороби і смерті родичів, а також наявність в сім’ї алкоголіків, психічно хворих та осіб з асоціальними формами поведінки [1].

Е. Вроно в результаті дослідження безлічі випадків підліткових суїцидів прийшла до наступних висновків про внутрішньосімейні ситуації юних суїцидентів: глибоко зруйнована емоційна взаємодія дитини з сім’єю, зокрема, з матір’ю; відкидання дитини в родині (підвищений контроль, постійно висловлювана недовіра, підвищена вимогливість) [3].

З іншого боку, А. Амбрумова [1] зауважує, що не можна вказати особливий тип сім’ї, який неминуче породжує у суб’єкта суїцидальну поведінку. Можна лише стверджувати, що одні сім’ї забезпечують для своїх членів кращий психологічний захист від зовнішніх проблем та конфліктів, ніж інші.

Аналіз причин підліткового суїциду дозволив згрупувати їх навколо трьох основних чинників:

1. Взаємовідносини з батьками.

2. Проблеми в школі, пов’язані з особистістю вчителя, соціометричним статусом підлітка в класі і особистісним ставленням до успішності, життєвими перспективами.

3. Взаємини з однолітками, спілкування з друзями (сварки, конфлікти з однолітками, відсутність близьких друзів), труднощі міжстатевого спілкування (нещасна любов, конфлікти з протилежною статтю) [6; 10].

В. Хорошко виділяє також в якості суїцидальних мотивів – зачеплене самолюбство, ревнощі (до молодшого брата чи сестри), смерть близьких або кумирів («ефект наслідування», на який вказував ще Е.Дюркгейм), страх покарання (особливо тілесного) [10].

Також для підлітків однією з причин психологічних страждань і часто навіть самогубств є проблеми із зовнішністю, часом не існуючі об’єктивно, а надумані підлітком. Дуже багато підлітків вважають себе неповноцінними, навіть «виродками» через особливості зовнішності, часто вікові: вугри, непропорційно витягнуті кінцівки, появу вторинних статевих ознак.

До причини схильності до суїцидальної поведінки окремі автори відносять акцентуації характеру та особистості. Так, за даними досліджень О. Волкової, у більшості підлітків-суїцидентів були виявлені наступні особливості особистості: 1) наявність певних акцентуацій характеру (істероїдна, сензитивна, емоційно-лабільна, збудлива, емотивна); 2) знижені показники настрою: вони менш задоволені життям, ніж інші однолітки, більш скуті в прояві почуттів, в міжособистісних відносинах більш вразливі; 3) юні суїциденти більш депресивні і ворожі, ніж їх однолітки, які не здійснювали спроб суїциду; 4) багато хто з них стикалися зі смертю в близькому оточенні [2, c. 38].

За свідченням Т. Шевцової, самогубство у підлітків має багато схожого з самогубством дорослих, але відрізняється природою вікової своєрідності. Підліткам притаманна виражена вразливість, навіюваність, егоцентрична спрямованість, імпульсивність у прийнятті рішення. Існує багато класифікацій мотивів, які спонукають молоду людину до суїциду. Спільними для них є переживання образу самотності, відчуження, неможливості бути зрозумілим іншим, дійсна або уявна втрата батьківської любові, переживання пов’язані з розлученням батьків, почуття провини, сорому, та ін. [11].

Крім того, у підлітків взагалі (як у віковій категорії) існує ряд особливостей, що знижують адаптацію особистості в соціальному середовищі (порівняно з дорослими) і збільшують суїцидальний ризик. До таких особливостей відносяться: нестійкість самооцінки, ранимість, нонконформізм, надмірна реактивність, що робить цю вікову групу більш схильною до стресів, ніж інші. Про це дуже точно пише дитячий психіатр Е.М. Вроно: «Особливості характеру, психологічного ладу, властиві підліткам, за одним тільки фактом свого існування привертають до самогубства. Такий підліток з його нестримністю, нестійкістю, спрагою вражень, тягою до самостійності, егоцентризмом і максималізмом, дуже вразливий, має мінливий настрій, скритність, що час від часу заміняється нав’язливою відвертістю. Безтурботний, радісний підліток несподівано перетворюється на непередбачувану істоту, наполегливо вимагає свого місця в сімейній ієрархії і вступає у відчайдушну боротьбу за свої права. Він часто абсолютно нестерпний, а по суті беззахисний і болісно уразливий» [3].

Найчастіше дрібні неприємності, на які доросла людина навіть не звернула б уваги, можуть сприйматися підлітком як вкрай трагічні і бути суїцидо-небезпечними. Все це ускладнює роботу з виявлення особистісних особливостей підлітків-суїцидентів, так як типові риси, властиві підліткам як віковій категорії, є факторами ризику для дорослих людей.

Розглядаючи особливості схильності до суїцидальної поведінки серед підлітків, варто звернути увагу на мотивацію суїцидів. Так, з’ясовано, що зовнішні та внутрішні умови полегшують виникнення суїцидальної поведінки, але не визначають її. Справжніми причинами, «запускаючими» суїцид, є внутрішні мотиви. Нерідко суїцидальна мотивація має форму емоційного відгуку на кризової ситуації. Типовими спонукаючими факторами для скоєння самогубства є втрата близької людини, розлучення чи розлука. Втрата здоров’я, загроза кримінального покарання або викриття також сприяють виникненню суїцидальної поведінки.

У різних ситуаціях можуть діяти різні мотиви суїцидальної поведінки: протест, помста, заклик до допомоги, самопокарання, відмова від існування, запобігання страждань. Наприклад, в суїцидальних спробах підлітків можна виділити такі спонукання: «Помітьте мене, що дуже потребую вашої допомоги». Також підліток може намагатися маніпулювати іншими, наприклад дівчинка приймає велику дозу таблеток, щоб змусити свого приятеля повернутися до неї. Інший варіант – прагнення покарати інших, можливо, сказати батькам: «Ви пошкодуєте, коли я помру».

Е. Вроно і Н. Ратінова виділили чотири основні типи суїцидальної поведінки підлітків: самоушкодження; демонстративно-шантажні суїциди з агресивною мотивацією; демонстративно-шантажні суїциди з маніпулятивною мотивацією; і суїциди самоусунення. Під словом «суїцид» автори статті розуміють тут не тільки, і навіть не стільки завершене самогубство, скільки суїцидальні спроби [4, c. 40].

Зважаючи на вказане, наведемо думку Ю. Тисячної, яка виділяє три форми суїциду: «достеменний» (коли людина дійсно хоче вбити себе); афективний (з переважанням емоційного моменту); демонстративний (самогубство як спосіб привернути увагу до своєї особи) [9, c. 202].

Перший, в основному, характерний для хлопчиків, другий і третій – для дівчаток. Причому, «достеменний» суїцид, як правило, «вдається» самогубцям. У процентному відношенні на «достеменний» суїцид припадає 10% усіх підліткових суїцидів, на «демонстративний» – 90%. Тобто суїцидальна поведінка підлітка – це крик про допомогу. Підліток, який замислюється про суїцид, все-таки сподівається, що щось зміниться на краще, що хоч хтось побачить, як він потребує допомоги, розуміння й підтримки, як йому хочеться поділитися своїми переживаннями. Тоді він і починає поводитися так, щоб привернути увагу до себе. А завдання друзів і батьків – побачити цю зміну в поведінці [9, c. 202].

Для з’ясування мотивації суїцидальної поведінки неповнолітніх С. Шебановою було проведено дослідження, яке мало на меті визначити причини соціально-психологічної дезадаптації передсуїцидального періоду (періоду від виникнення суїцидальних думок до спроб їхньої реалізації) і навіть періоду, який створює умови для виникнення суїцидальних думок. Автор намагалася визначити дітей, що мають симптоми дезадаптації, які формують мотивацію суїцидальної поведінки (так звану «групу ризику»), а також провести аналіз особливостей реалізації їхніх потреб та інтересів. З’ясувалося, що підлітки «групи суїцидального ризику» порівняно з «тими, хто бажає жити», менше читають книжки, значно менше грають у комп’ютерні ігри, менше відвідують гуртки за інтересами, проте вільний час проводять переважно на вулиці та перед телевізором [10, c. 156].

Щодо критерію фрустрації потреб спілкування з оточенням, то ті, хто становить «групу ризику», мають значно більше проблем у спілкуванні не лише з батьками, а й з однолітками. Серед «тих, хто втрачає бажання жити», більше дітей, не задоволених реалізацією матеріальних і духовних потреб у власній родині, ніж у групі «благополучних». До того ж серед «тих, хто не бажають жити», більший відсоток тих, кому батьки не дають грошей, і тих, хто вважає, що одягається гірше за інших. Отже, загалом «ті, хто не бажають жити», більше не задоволені своїм матеріальним становищем, ніж «ті, хто бажають жити», для них батьки не є прикладом ні в соціальному, ні в професійному аспекті. До образу майбутнього представники «групи ризику» ставляться із застереженням та острахом або байдуже [10, c. 156].

Узагальнюючи вищевказане, доцільно навести думку Ю. Тисячної, яка вказує, що з безлічі різних причин і мотивів суїцидальних вчинків серед підлітків і дітей можна виділити такі:

• особисто-сімейні конфлікти (несправедливе ставлення збоку родичів і оточуючих, розлучення і конфлікти батьків, перешкода до задоволення актуальної потреби, самотність, невдале кохання, брак уваги з боку близьких та оточуючих);

• стан психічного здоров’я (реальні конфлікти у здорових осіб, патологічні мотивування, обумовлені розладами психічної діяльності);

• стан фізичного здоров’я (соматичні захворювання, фізичні страждання);

• конфлікти, пов’язані з антисоціальною поведінкою суїцидента (побоювання судової відповідальності, боязнь покарання або ганьби);

• конфлікти в навчальній або професійній сфері (неспроможність, невдачі в навчанні або на роботі, падіння престижу, несправедливі вимоги);

• матеріально-побутові труднощі та ін. [9, c. 201].

Таким чином, причини підліткового суїциду є різними та стосуються як міжособистісної сфери контактів з оточуючими, так і можуть бути свідченням психічних порушень у дитини.

Вирішення цієї проблеми в межах шкільної системи, можливе шляхом впровадження профілактичних програм, спрямованих саме на учнів підліткового віку, бо за даними психологічних досліджень, один із суїцидальних піків припадає саме на цей вік [7].

Профілактика суїцидальної поведінки охоплює різноманітні заходи, спрямовані на зниження рівня аутоагресивної активності, зокрема на запобігання формуванню суїцидальних намірів, вчиненню суїцидальних дій і рецидивам суїцидальної поведінки.

За свідченням В. Рибалки, систематична робота із профілактики суїциду у навчальних закладах складається із семи компонентів: а) психологічна просвіта; б) створення позитивного психологічного клімату у навчальному закладі і сім’ї; в) психологічна та педагогічна діагностика суїцидальних тенденцій; г) психологічне консультування учнів; д) психолого-педагогічна корекція суїцидальних тенденцій; є) систематичний контроль і врахування динаміки змін в особистості та поведінці учнів; ж) переадресування у разі необхідності суїцидальної справи спеціалістам медичного профілю [8, c. 5].

Однак не тільки профілактичної роботи потребують сучасні підлітки, які виражають певні аутоагресивні ідеї та намагання до суїцидної поведінки. Психолог також повинен здійснювати й корекційну та реабілітаційну діяльність у роботі з підлітками, схильними до суїциду.

Т. Нагорняк та Р. Чемериський вважають, що можливими шляхами подолання труднощів підлітків, схильних до суїциду, є: переадресування до спеціалістів – дитячого психоневролога, психотерапевта, в соціальні служби; індивідуальна чи групова психолого-педагогічна корекція; робота психолога із сім’єю: рекомендації щодо перебудови сімейних стосунків, зміни стилю виховання; рекомендації учителям про вибір індивідуального педагогічного стилю спілкування з певною дитиною; зниження вимог до виконання навчальної програми; тимчасовий перехід на індивідуальну «домашню» форму навчання; зміна дитячого колективу; переведення до іншого вчителя; заохочення до позашкільної діяльності, створення «ситуації успіху»; допомога сім’ї з боку вчителів, соціальних педагогів, служб з охорони дитинства; клопотання про позбавлення батьківських прав [7, c. 10].

Загалом, на думку дослідників Т. Нагорняк і Р. Чемериського, корекційні заходи з учнями, схильними до суїцидної поведінки, включають в себе: групи психологічної корекції, тренінгові групи із залученням дітей, які виявили схильність до емоційних розладів; групові та індивідуальні консультації з учнями; окремі елементи соціально-психологічного тренінгу з групою учнів; розбір кризових ситуацій в колективі класу [7, c. 10].

Суїцид (самогубство) у психолого-педагогічній літературі визначається як поведінка людини, спрямована на її знищення. Особливо гострою в Україні є проблема підліткового самогубства, яка за останні роки набуває все більшого поширення, досягаючи максимуму у 16-19 років. При цьому більшість суїцидальних спроб у підлітковому віці припадають на так звані «підліткові кризи».

З’ясовано, що найбільш поширеними причинами суїцидальної поведінки дітей та молоді є: переживання образи, одинокості, відчуженості, неможливості бути зрозумілим іншими; переживання втрати батьківської любові або неподільне кохання, ревнощі; переживання, пов’язані зі смертю, розлученням, залишенням родини кимось з батьків; почуття провини, сором, зневажене самолюбство, незадоволення собою; страх ганьби, глузування, приниження, покарання; любовні невдачі, сексуальні ексцеси, вагітність; почуття помсти, протесту; бажання привернути до себе увагу, викликати співчуття, уникнути неприємних наслідків, відійти від важкої ситуації.

При цьому відзначено, що програма профілактичної роботи з попередження суїцидальної поведінки підлітків передбачає: виявлення дітей, які мають труднощі у навчанні, проблеми в поведінці й ознаки емоційних розладів; переадресування до спеціалістів (дитячого психоневролога; психотерапевта; в соціальні служби); роботу з дітьми, індивідуальні консультації; психологічну просвіту учителів та батьків; роботу з педагогічним колективом; надання рекомендацій батькам та вчителям про вибір індивідуального педагогічного стилю спілкування з дитиною.

Приділивши достатньо уваги поведінці підлітків, забезпечуючи сприятливу атмосферу для їх розвитку у сім’ї та навчальному закладі, можна попередити загострення їх акцентуацій, зменшити прояви суперечливих конфліктів, та забезпечити основу для профілактики суїцидальної поведінки.

Висновки

Формування особистості – процес динамічний і неоднозначний, а тому й не відбувається без ускладнень і протиріч. У пошуках себе, в сумнівах, у подоланні того, що ще вчора здавалося досягненням, а сьогодні вже потребує корекції, вмінні конструктивно виходити з кожного нового кризового стану і пролягає нормальний шлях психічного розвитку людини.

Підлітковий вік в сучасній психологічній літературі оцінюється як один з критичних періодів розвитку.

Суїцид (самогубство) у психолого-педагогічній літературі визначається як поведінка людини, спрямована на її знищення. Особливо гострою в Україні є проблема підліткового самогубства, яка за останні роки набуває все більшого поширення, досягаючи максимуму у 16-19 років. При цьому більшість суїцидальних спроб у підлітковому віці припадають на так звані «підліткові кризи».

З’ясовано, що найбільш поширеними причинами суїцидальної поведінки дітей та молоді є: переживання образи, одинокості, відчуженості, неможливості бути зрозумілим іншими; переживання втрати батьківської любові або неподільне кохання, ревнощі; переживання, пов’язані зі смертю, розлученням, залишенням родини кимось з батьків; почуття провини, сором, зневажене самолюбство, незадоволення собою; страх ганьби, глузування, приниження, покарання; любовні невдачі, сексуальні ексцеси, вагітність; почуття помсти, протесту; бажання привернути до себе увагу, викликати співчуття, уникнути неприємних наслідків, відійти від важкої ситуації.

РОЗДІЛ ІІ ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ СХИЛЬНОСТІ ПІДЛІТКІВ ДО СУЇЦИДАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ