1. Взаємодія української літературної мови з територіальними діалектами та іншими слов’янськими мовами.

2. Мова художньої літератури („Слово о полку Ігоревім”).

З художньої літератури періоду України-Русі зберігся тільки один твір — «Слово о полку Ігоревім». Його особливість, на відміну від західноєвропейських героїчних епосів, полягає в тому, що він не стандартний, а суто авторський, хоч ім’я його творця й не збереглося. Автор «Слова» майстерно використовує постійні епітети, характерні для східнослов’янського фольклору. Ще одна особливість авторської мови полягає в тому, що епітети-означення, часто перебуваючи стосовно іменника в постпозиції, посилюють емоційну насиченість епічної оповіді. В основі метафор лежить антропофікація предметів і явищ навколишнього середовища. Мова «Слова» ритмізована. Цей ритм не можна окреслити жодним із тепер побутуючих розмірів, але він існує.

З морфологічних рис привертає до себе увагу характерне для південноруської мови закінчення -ть у формах дієслів теперішньомайбутнього часу. У поемі є такі слова і форми, які пізніше локалізувалися в українській мові. Використовуються і церковнослов’янізми, особливо тоді, коли в руській мові немає слова для позначення певного поняття або ж для посилення урочистості звучання.

_____4_____

1. Концептуальні термінологічні поняття курсу. Розмежування понять „літературна мова”, „мова художньої літератури”, „народнорозмовна мова”, „старослов’янська (церковнослов’янська) мова”, „слов’яноруська (слов’яноукраїнська) мова”.

Літерат́урна мóва — це оброблена, унормована форма національної мови, як в писемних так і в усних різновидах, що обслуговує культурне життя народу та всі сфери його суспільної діяльності: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, стилістичною диференціацією.

Мова художньої літератури (Поетична мова) — мовна система, яка функціонує в художній літературі як засіб створення естетичної реальності, найповніше виявляє творчі можливості кожної національної мови. М.х.л. співвідноситься з літературною (унормованою і кодифікованою) мовою та художнім мовленням, але зв'язок з літературною мовою трактують по-різному, нерідко розглядають як один із функціональних стилів, літературної мови, а також інтерпретують як мову в її естетичній функції, як матеріал мистецтва (при цьому йдеться вже не про окремий стиль, а про особливий модус мови взагалі). У М.х.л. входять усі структурні рівні літературної мови та елементи розмовної мови, діалектів. Ця естетично організована мовна система виявляє себе у певних стилях (белетристичному, поетичному тощо) та в сукупності індивідуальних стилів (ідіостилів) кожного з письменників і реалізується в їх художньому мовленні (текстах).

Народно-розмовна мова – стилістично більш низька, менш нормована форма мови. В неї найширший мовний колектив, адже вона доступна індивідам з будь-яким рівнем освіти.

Народно-розмовна мова - це загальноприйнята форма існування мови, яка не є внормованою і застосовується в повсякденному житті народу. Народно-розмовна форма ґрунтується на узусі звичаї , тобто на загальноприйнятому вживанні слів і речень у мовленні. Народно-розмовна мова має додаткову підсистему, яка називається просторіччям. Просторіччя - це сукупність засобів усного, розмовного мовлення, які не мають системного характеру, не є внормованими, характеризуються грубуватістю через неосвіченість носіїв.

СТАРОСЛОВ’ЯНСЬКА МОВА — перша писемно зафіксована слов’ян. літ. мова, створена Кирилом і Мефодієм на базі одного з праслов’ян. діалектів — солунського — для репрезентації слов’ян. мовою богослужб. і каноніч. книг. С. м. близька до праслов’янської мови і зберігає багато архаїзмів, утрачених ін. слов’ян. мовами. Обслуговувала переважно культові потреби. С. м. називають ще староцерковнослов’янською.

Слов'яноруська (славенороська) мова, назва, що виникла наприкінці 16 ст. і була спопуляризована Павлом Житецьким (1889) для тогочасної українсько-білоруської книжної форми літературної мови, уживаної в науково-публіцистичних жанрах та вищому стилі художніх творів 15 — 18 ст. Слов'яноруська мова розвинулася з староукр. мови 11 — 14 ст., що в 14 — 15 ст. зазнала архаїзації й сер.-болг. і серб. Впливу. Від староукраїнської книжної літературної мови слов'янорруська мова різниться з лексично-словотвірного й стилістичного, погляду (латинізми, полонізми, калькові словоскладання). Слов'яноруську мову нормували граматики «Адельфотес» (1591), , Лаврентія Зизанія (1596), Мелетія Смотрицького (1619), разом з її скороченою переробкою, може, Атанасія Пузини, виданою 1638 у Крем'янці; лексичну кодифікацію подавали «Лексис…» Л. Зизанія (1596), «Лексикон славеноросский…» Памва Беринди (1627 і 1653); рукописні «Синоніма славеноросская» й версії латинослов. (1642 і пізніші копії)...