- •1. Мова ораторської літератури («Слово о законе и благодати» та ін. Твори митрополита Іларіона 1050 р., повчання Кирила з м. Турово, моління Даниїла Заточника тощо).
- •2. Ділова мова як основа формування норм донаціональної літературної мови. Мова українських грамот хіv–хv ст.
- •1. Роль і. Франка у розвитку української літературної мови.
- •2. Українська лексикографія хіv– хvііі ст.
- •1. Взаємодія української літературної мови з територіальними діалектами та іншими слов’янськими мовами.
- •2. Мова художньої літератури („Слово о полку Ігоревім”).
- •2. Мова агіографічної літератури (житія Бориса і Гліба та Феодосія Печерського 1074 р.).
- •1. Два типи літературної мови епохи Київської Русі.
- •2. Другий південнослов’янський вплив.
- •2. Роль і. Квітки-Основ'яненка у розвитку української літературної мови.
- •1. І. П Котляревський – зачинатель нової української літературної мови. Явище „котляревщини”.
- •2. Особливості вживання старослов’янської мови у хіv–XVI cт.
- •1. Поява і поширення друкарства в Україні.
- •2. Мова творів т. Г. Шевченка.
- •1. Предмет, завдання і значення курсу„Історія української літературної мови”.
- •2. Мова історіографічної літератури („Повість временних літ”, Київський і Галицько-Волинський літописи)
- •1. Спроби перекладу церковних книг „простою мовою”. „Пересопницьке євангеліє” (1556–1561 рр.).
- •2. Роль п. Гулака-Артемовського у розвитку української літературної мови.
- •1. Три функціональних стилі давньокиївської літературної мови: високий (конфесійна і ораторська література), середній (мова літописів і художньої літератури) і знижений («Руська Правда», грамоти).
- •2. Т. Г. Шевченко – основоположник нової української літературної мови.
- •1. Основні джерела вивчення української літературної мови.
- •2. Роль українського театру в утвердженні статусу нової української мови.
- •2. Мова творів фольклору (історичних пісень, народних дум) др. Пол. Хуіі – поч. Хуііі ст.
- •1. Питання походження української мови.
- •2. Мова офіційно-ділового стилю др. Пол. Хуі – р сер. Хуіі ст.
- •1. Періодизація курсу „Історія української літературної мови”.
- •2. Доля населення східнослов’янських територій після розпаду Київської Русі. Літературна „руська мова” в Литовській державі та її функції.
- •1. Походження писемності у східних слов’ян, проблема існування протокириличного буквенно-звукового письма до прийняття християнства.
- •2. Мова творів Івана Вишенського.
- •1. Перший південнослов’янський вплив.
- •2. Роль г. Сковороди у розвитку української літературної мови.
- •1. Мова народних дум та історичних пісень др. Пол. Хуі – сер. Хуіі ст. Перші публікації народних пісень.
- •2. Роль Лесі Українки у розвитку української літературної мови.
- •1. Мова паломницької літератури („Житіє і ходіння ...” ігумена Данила).
- •2. Києво-Могилянська академія в історії східнослов’янських літературних мов.
- •1. Мова юридично-ділової літератури („Руська Правда”, дарчі грамоти).
- •2. Роль є. Гребінки у розвитку української літературної мови.
1. Перший південнослов’янський вплив.
Переважання перекладної літератури за часів Київської Русі свідчить про те, що в найдавнішому українському письменстві значну роль відігравали чужоземні джерела візантійського, болгарського, моравського, чеського походження. Крім того, скандинавські, індоєвропейські, азійські, західноєвропейські джерела здебільшого були основою оригінальної літератури, відображенням яких стали інтертекстуальні елементи.
Тотальний вплив на зародження українського письменства середньовічної літератури візантійського типу зумовлений кількома чинниками:
геополітичний. Візантійські володіння сягали південних рубежів Русі, і Візантія як могутня імперія включала її у коло своїх політичних, економічних, релігійних та культурно-освітніх інтересів;
запровадження християнства. Його розглядають як ідеологічну диверсію проти Русі з метою уведення її у силове поле візантійської політики, у склад імперії. Русь на державному рівні не чинила опору, а сприйняла це як історичну перспективу, внаслідок чого відкрилися шляхи для запозичення культурних надбань південнослов'янських народів. Цей процес отримав назву «першого південнослов'янського впливу», для якого характерні:
а) запозичення передусім текстів християнських
б) формування книжної (літературної) мови на основі староболгарської (старослов'янської);
в) транспортування літературних жанрів
г) синтетичний характер впливу
ґ) засвоєння інтелектуальної та художньої культур античності, Давнього Єгипту, арабського Сходу, синтезованих у візантійській культурі.
Історики української літератури традиційно поділяють письменство початкової доби (XI—XIII ст.) на перекладне та оригінальне, зараховуючи до перекладних твори, запозичені передусім із Болгарії та Візантії, до оригінальних — писемні пам'ятки, витворені на власне руському ґрунті, які характеризуються місцевою тематикою, персонажами, колоритом. При цьому перекладну літературу розглядають як хронологічно первинну, літературну підоснову оригінальної творчості давньої доби; відповідно, суто руські пам'ятки постають як похідні від перекладних, як своєрідне відгалуження, що перетворилося на самобутнє художнє явище.
Перекладна література, що поширювалася в тогочасній Русі, — староболгарські переклади з грецьких джерел, здійснені болгарськими книжниками у самій Болгарії, а також у монастирях Константинополя та Афона, звідки їх приносили купці, місіонери та паломники. Перекладацьку роботу згодом розпочали і на Русі.
2. Роль г. Сковороди у розвитку української літературної мови.
Останнім представником старої української літературної мови був Григорій Сковорода (1722-1794) – видатний філософ, мислитель, мовознавець, культуролог, поет. У мові Г.Сковороди проступало кілька стильових струменів:
церковнослов'янський (філософські трактати);
латиномовний ;
російськомовний (“Басни Харьковские”);
україномовний (“Сад божественних песней”).
Визначаючи особливості його мови, більшість дослідників розцінює її як пряме продовження староукраїнської літературної мови. Г.С. Сковорода, як і російські та українські письменники XVIII ст., активно користувався абстрактною лексикою, створеною за допомогою суфіксів -ость, -ство, -ніє. Активно використовує Г. Сковорода запозичення з німецької, що були характерні для російської літературної мови цього часу: маршируют, бомбандируют та ін.
Поруч з українськими фразеологізмами нерідко виступають російські.
Мова Г. Сковороди — це не пряме продовження старої української, а якісно нове явище, покликане репрезентувати собою єдину східнослов’янську літературну мову.
_____18_____