Питання для самоконтролю

1. Що є об’єктом і предметом вивчення теорії та методики фізичного виховання?

2. Розкрийте зміст основних понять теорії та методики фізичного виховання: фізичний розвиток, фізичне виховання, фізичне здоров’я, фізична досконалість, фізичні якості, фізична культура.

3. Назвіть основні завдання теорії та методики фізичного виховання.

4. З якими науками тісно пов’язана теорія та методики фізичного виховання? Поясніть цей взаємозв’язок.

Розділ 2 Розвиток теорії фізичного виховання дітей

§ 1. Зарубіжні системи фізичного виховання дітей

Фізична культура давніх часів

Про появу фізичних вправ як таких можна казати лише тоді, коли вони відокремлені від трудової діяльності.

Фізичні вправи давньої людини входили в магічний церемоніал, обрядові танці, посвячення, ігри, імітуючи воєнні та інші дії. Через них здійснювалася передача досвіду у виконанні тих чи тих рухів (а це вже зародження елементів фізичного виховання), крім того, виконувані рухи можна було характеризувати як фізичні вправи, оскільки вони не були працею, воєнною справою.

У Давній Греції фізична культура рабовласницького суспільства досягла свого найвищого розвитку. Її розквіт припадає на період VI – V ст. до н.е. Тому особливості фізичної культури рабовласницької формації доцільно розглядати на прикладі давньогрецьких держав-полісів, як-от, наприклад, Спарта й Афіни.

Фізична культура Спарти досягла найбільшого значення до VI ст. до н. е. Близько 9 тисяч спартанців, 30 тисяч ілотів (вільних громадян) і майже 200 тисяч рабів мешкали в цьому полісі. Таке співвідношення класів сприяло існуванню Спарти за зразком воєнного табору. Спартанці (правлячий клас) займалися виключно військовою справою, отримували військово-фізичну підготовку з раннього дитинства, вона посідала головне місце у суворому вихованні хлопчиків. Базу власно фізичної підготовки складав пентатлон (п’ятибор’я) і кулачні бої. Кулачний бій, а також прийоми рукопашної боротьби складали основу «спартанської гімнастики. Навіть танок слугував підготовці воїна: у ритмічних рухах намагалися імітувати поєдинок із супротивником.

Якщо ідеалом спартанського виховання був витривалий і мужній воїн, то в Афінах – гармонійно розвинена у фізичному й розумовому відношеннях людина. Однак необхідність самооборони поліса й утримання в покорі підвладних верств населення також були головними причинами створення античної гімнастики [2, с. 8 – 17].

З Давньою Грецією пов’язані й перші документальні згадки про Олімпійські ігри, датовані 776 р. до н.е. У різний час до їх програми входили: біг на 1 стадію (довжина стадії була скорочена приблизно до 160 м), боротьба, пентатлон, кулачний бій, біг на 2 стадії зі зброєю. Поступово Олімпійські ігри починають звільнятися від релігійного впливу, атлетичний зміст ігор набуває все більшого значення.

Фізичне виховання в давньому Римі мало суто практичні цілі. Воно носило воєнний характер і в цьому сенсі було схоже на спартанське [2, с.17 – 20].

Фізична культура в Середньовіччі

Значну роль у створенні феодальних форм фізичної культури відіграли різноманітні світові релігії: буддизм, християнство, іслам, які були тісно пов’язані з державами, обирали й використовували у своїх інтересах місцеві звичаї або самі пристосовувалися до них.

Фізична культура в ранній період феодалізму у ще більшою мірою віддаляється й відокремлюється від інших видів фізичної діяльності порівняно з рабовласницьким устроєм.

До початку етапу розвинутого феодалізму в Західній Європі отримала розповсюдження лицарська система виховання. Норми лицарської воєнно-фізичної підготовки включали тільки сім умінь: їзда верхи, подолання водних переправ, полювання, володіння прийомами бою, гра в розважальні ігри, володіння гарними манерами, танці.

У період Відродження (XIV – XVI ст.) була запропонована гармонійна система фізичного виховання людини. Носіями прогресивних ідей були гуманісти, соціалісти-утопісти, лікарі, педагоги. Серед них – Т. Компанелла, Т. Мор, Я.А. Коменьський, Ф. Раблє та ін [2, с.24]. Їх принципи й педагогічні погляди переважно збігаються:

1. Заперечувалося ставлення до пізнання людини як до «в’язниці душі», тобто, навпаки, проповідувалося, що можливо пізнати анатомо-фізіологічні, психічні особливості організму людини.

2. У фізичному вихованні дітей провідна роль надавалася ігровому методу.

3. Пропонувалося відродити й розповсюдити досвід фізичного виховання давніх часів (античності). У педагогіці знову затверджується ідеал гармонійно розвиненої людини.

Створення й розвиток систем фізичної культури в країнах Сходу

Східні системи виховання (і фізичного зокрема), на відміну, наприклад, від західноєвропейських, у своїй основі зберегли давнє коріння. Вони достатньо стабільні й традиційні. Корейці, наприклад, вимагають від європейців суворого дотримання всіх традицій і звичаїв, пов’язаних з теквондо (корейське національне бойове мистецтво). Людина, котра не має певного, досить дорогого костюму, до змагань не допускається. А той, хто претендує на ступінь майстра, повинен, крім того, виконувати відповідні ритуали, після кожної вправи обов’язково викрикувати «теквон», досконало знати термінологію, пам’ятати біографії відомих майстрів, теорію та історію цього єдиноборства до найдрібніших деталей.

Японська боротьба сумо, історія якої охоплює понад дві тисячі років, і в наш час є популярним видом спорту. До сьогоднішнього дня в ній обов’язково дотримуються середньовічних звичаїв [9, с.28].

Однак слід зауважити, що неможна приймати на віру розповіді про абсолютну неушкодженість і екстрасенсорні здібності патріархів кемпо (найбільш розповсюджений термін, яким називають усі східні єдиноборства; це слово в перекладі позначає «навчання кулака» або «наука рукопашного бою»). Їх перемоги швидше слід віднести до легенд та міфів. Та не секрет, що і в наш час індійські йоги лягають під вантажівку, їдять бите скло, ходять по розпеченому вугіллю. Секрет у тому, як вони цього досягають. І справа тут не в надприродних здібностях, а у власне людині, у нескінченних, до кінця не вивчених можливостях її організму.

Отже, у країнах Сходу до наших часів збереглися традиції кемпо, що розповсюдилися по багатьох країнах світу. Східні єдиноборства дають багатий матеріал до пізнання людини, її фізичних можливостей, резервів психофункціональних систем.

Зарубіжні системи фізичної культури і спорту в період з XVIII ст. до наших часів

Умовною межею переходу від середньовіччя до періоду Нового часу вважають буржуазну революцію 1648 р.

Поряд з гімнастичними методами фізичного виховання в багатьох країнах світу проходить становлення й розвиток сучасних видів спорту. Найбільш інтенсивно спорт культивується в навчальних закладах Англії та Америки [9, с.29 – 31]. Що стосується розвитку фізичного виховання в таких регіонах, як Китай, Індія, Японія, Центральна Америка, то його призупинено внаслідок загострення внутрішніх суспільних протиріч і колонізації цих країн [2, с.51 – 69].

У розробці теорії шкільного фізичного виховання велика роль належить таким прогресивним буржуазним мислителям, як Д. Локк і Ж.Ж. Руссо, які ставили завдання фізичного виховання дитини на перше місце. Під впливом їх ідей у Німеччині в кінці XVIII – напочатку XIX ст. виник буржуазний рух – філантропізм (філантроп – людина, що займається благодійництвом). Цей рух знайшов своє втілення у створенні шкіл нового типу – філантропія. У межах своєї системи філантропи виділяли три головні групи вправ: ігри, вправи для розвитку спритності рухів рук, власне фізичні вправи [2, с.52].

Період з кінця XVIII – початку XIX ст. характерний тим, що фізичне виховання розвивається за двома основними напрямками – гімнастичним і спортивно-ігровим, але вони не мали чітких меж між собою.

На Європейському континенті шкільне фізичне виховання розвивалося переважно на основі гімнастики. Найбільш крупними національно-буржуазними системами, створеними на початку Нового часу, були німецька, шведська й чеська [2, с.53].

Німецький гімнастичний (турнерський) рух відходить своїм корінням у філантропізм. Він сформувався на початку XIX ст. і пов’язаний з іменами Ф. Яна і Е. Айзелена. Німецька гімнастика у своїй основі зберегла вправи із системи, створеної філантропами. Однак були внесені деякі доповнення: виключені плавання і боротьба, введені загальна розминка, подолання перешкод, вправи на розтягування, включено в практику занять гімнастичне обладнання, у самостійну групу виділені лазіння і провисання.

Засновником шведського гімнастичного напрямку є П.Лінг. Він вивчав давню фізичну культуру Китаю, Скандинавських країн, німецьку гімнастику. Виходячи з цих свідчень, класифікував фізичні вправи на основі знань з анатомії та біології. П. Лінг поділяв гімнастику на чотири види: воєнну, педагогічну, лікувальну та естетичну, але практично створив лише воєнну. Шведська гімнастика органічно доповнювала німецьку. У практиці фізичного виховання ці дві системи поступово злилися [9, с.40].

У середині XIX ст. почала створюватися сокольська система гімнастики. Це перша значна слов’янська система фізичного виховання, що отримала назву «Сокіл» − символ свободи, мужності й незалежності. Засновником її був відомий діяч культури Чехії М.Тирш. Сокольська система зробила значний внесок у створення сучасної спортивної і художньої гімнастики. Вона включала в себе вже відомі з німецької та шведської гімнастики вправи, але суттєво доповнювала їх рядом інших рухів [2, с. 55].

До середини XIX ст. в Англії починає формуватися шкільне фізичне виховання, що засноване на сучасній спортивній та ігровій діяльності. Своїм корінням цей напрям уходить у педагогічну практику тодішнього ректора коледжу в м. Регбі Т.Арнольда. Він на практиці доводив, що сумісними зусиллями школи, церкви і спорту можна успішно впливати на виховання позитивних якостей молоді.

Метод природної гімнастики, розроблений на початку XX ст., базувався на основних положеннях медично-біологічних наук, які до того часу зробили помітний крок уперед у розкритті значення фізичних вправ. Назва цієї системи походить від рекомендацій проводити заняття з фізичного виховання в природних умовах – тобто на свіжому повітрі. Цей метод був покликаний замінити німецьку гімнастику в школах. В основу класифікації фізичних вправ був покладений принцип їх впливу на розвиток певних фізичних якостей: рівноваги, гнучкості, координації, сили, витривалості та ін [2, с.63 – 65].

З кінця XIX – початку XX ст. відбувається процес формування на підставі гімнастичних рухів спортивної і художньої гімнастики. Іншими словами, сама гімнастика також стає видом спорту.

На прикладі Англії та США інші розвинені країни також стали визнавати, що сучасний спорт – це не тільки гра й розвага, а й діяльність, корисна для виховання людини. З початку 30 років XX ст. у фізичному вихованні англосаксонських держав посилено став розповсюджуватися спортивно-рекреаційний напрямок. Спорт починає розглядатися як засіб відпочинку, відновлення сил людини після трудової діяльності.

В останні роки XIX ст. здійснюються численні спроби пошуку таких зовнішніх форм виховання молоді, які б забезпечували її гарну воєнно-фізичну підготовку. Однак, лише в Англії вдалося створити систему, яка дозволяла охоплювати всі шари молоді, − бойскаутський рух. Його засновником був англійський генерал Роберт Банден-Пауел. Основним його напрямком була підготовка до військової служби, але, крім того, діти вчилися знанням про природні явища, суспільну поведінку, опановували ази життя в таборі й поході. Ця вдала комплексна система виховання дітей шкільного віку розповсюдилася у світі, вона є популярною і в наш час [9, с.43 – 45].

Напрямки в фізичному вихованні, засновані на гімнастиці й спортивно-ігровій діяльності, можна назвати основними тенденціями в період між Першою і Другою світовими війнами. Найбільш повно у міжвоєнний період і особливо в період фашизму мілітаризація фізичного виховання проявилася в Німеччині. З 1937 р. у школах Німеччини вводиться п’ять уроків фізичного виховання й один «спортивний день» на тиждень – спеціальний день змагань, у яких були зобов’язані брати участь усі діти.

У 20-ті роки у світі виникає новий напрямок у фізичній культурі – професійно-прикладна фізична підготовка. Фізіологами було виявлено, що фізичні вправи, перерви, включені до трудового процесу, підвищують працездатність, сприяють більш швидкому відновленню. Окремі найбільш крупні підприємства навіть ввели в себе посади викладачів (інструкторів) з фізичної культури. Але поки що це були лише одиничні випадки.

На початку 30-х років низка дослідників виявили, що рухи, запозичені з спорту не можуть цілком переноситися у довільну гімнастику, але у процесі занять спортом формується широкий спектр якостей, що позитивно впливають на успішність трудової діяльності. Це дало суттєвий поштовх до розширення територіальних і заводських фізкультурно-спортивних організацій, які у провідних капіталістичних країнах почали засновуватися ще в кінці XX ст. Таким чином, у 1920 р. виникає новий напрям у фізичній культурі – професійно-прикладна фізична підготовка [2, с.65 – 67].

Після Другої світової війни в розвинених зарубіжних країнах став помітним позитивний вплив державних структур на хід розвитку фізичної культури і спорту. Об’єм занять фізичним вихованням у різних країнах неоднаковий, але не менше 3 – 4 разів на тиждень. Програма, як правило, не є єдиною, а складається з урахуванням можливостей і традицій шкіл. Усе більше розповсюдження отримує позаурочна та позашкільна робота з фізичного виховання у вигляді додаткових або факультативних занять.