4. Принцип інтерпретації прочитаного.

Принцип інтерпретації передбачає створення усвідомості студента такої схеми, конструювання якої передбачає застосування ментального лексикону – знань про мову та в мові, оцінок, відчуттів, образів тощо. Таким чином, реципієнт будує власний модельний світ прочитаного, використовуючи внутрішні психорозумові ресурси адресанта та проекції,скеровані на чужу свідомість автора.

5. Принцип діалогізму. Проблема діалогу під час читання художнього твору розглядається у

декількох вимірах: а) діалог автора з читачем, де авторське “Я” або персонажне “Він” виступає позначенням читацького “Ти”, надаючи читачеві змогу подумки ототожнювати себе з героєм-оповідачем. У свою чергу, письменницьке “Ти” дає читачеві можливість впізнати у ньому власне “Я”. Читач знаходить у творах ту істину, яку він прагне знайти, а не ту, яку письменник виклав

у ньому. б) діалог автора з героєм: У художньому творі герой отримує власне життя і стає повноправним учасником діалогу. Він діє згідно з певними законами,які не можна безкарно порушити;в) діалог автора з самим собою у такому літературному жанрі, як автобіографія, коли автор водночас є і героєм власного твору, і його автором. В автобіографії “Я” автора виконує дві функції – автора і героя твору.

6. Принцип циклічності, або герменевтичного кола.

Розуміння базується на входженні у герменевтичне понятійне коло тексту, тобто на процедурі, яка використовує невербалізоване попереднє знання і досвіду читача та певних евристик розуміння тексту У межах принципу циклічності розуміння розглядається не як коло в чистому вигляді, а як спіраль, всередині якої відбувається взаємозв’язок цілого та частин. Спіраль складається з циклів. Кожен цикл виступає як виток у розумінні тексту, а спіраль – як ланцюг циклів. Причому на вищих рівнях спіралі відбувається повторення його нижчих рівнів, тобто повернення до “старого” розуміння частин. Частина є згорнутим цілим і певною мірою репрезентує якості та властивості цілого.

У теоретичних концепціях герменевтики понятійне коло утворюють бінарні сукупності різноманітних процедур, так звані “мікропарадигми” (опозиції) герменевтичного аналізу тексту. Серед найвідоміших сукупностей виокремлюють такі 1) пояснення/розуміння ; 2) знання/пізнання;

3) пізнання/розуміння; 4) розуміння частини/розуміння цілого; 5) розуміння/пояснення.

19. Концепти Р. Інгардена щодо форми пізнання літературного твору.

На думку Інґардена, літературний твір – це «інтерсуб’єктивний інтенційний предмет», джерелом існування якого є творчі акти свідомостей автора та читачів, але який водночас трансцендентний щодо авторських і читацьких свідомих переживань. Така концепція тісно пов’язана з феноменологічною філософією, згідно з якою інтенційний акт свідомости постає як конституювання предмета пізнання: саме суб’єкт визначає характер бачення об’єкта, надає останньому певного значення. Важливим є не світ як такий, а лише світ, що існує в нашій свідомості. Водночас необхідно усвідомлювати, що сприймаємо ми світ разом із іншими суб’єктами, і це якраз стає причиною його інтерсуб’єктивности. Художній твір є особливим

світом, що завдячує своїм існуванням авторові та читачам, і власне низка індивідуальних прочитань, які не мають нічого спільного з розшифровуванням авторських інтенцій і єдино правильного значення, закладеного в естетичне повідомлення, формують його інтерсуб’єктивну природу.

У праці «Про пізнавання літературного твору» вчений зазначає, що першорядне значення у процесі сприйняття належить поняттю «конкретизації», яке визначається як своєрідне «заповнення» кожним індивідуальним читачем схематичної структури літературного твору у процесі читання. Схематичність, за словами дослідника, – це основна структурна властивість кожного літературного твору. У творі присутні також так звані місця недоокреслення, які потребують актуалізації (тобто доокреслення) через реципієнта (споживача) у процесі

конкретизації. Послуговуючись терміном Е. Гуссерля, Р. Інґарден зазначає, що читана в певний момент частина художнього твору оточена подвійним горизонтом конкретизації: «а) уже

прочитаних частин, які переходять у «минуле» твору і б) частин, ще не читаних і до цього моменту невідомих»

За Р. Інґарденом, «пізнання літературного твору здійснюється у низці послідовних фаз, синтетично між собою пов’язаних», а кожен літературний твір має певну тривалість, яка, в свою чергу, тісно пов’язана з будовою твору. Саме ж сприйняття літературного твору здійснюється у

такій послідовності, в якій реципієнт має сприймати (читати) частини твору одна за одною: Послідовність частин у творі перетворюється у часову наступність фаз читання і в часову

черговість частин конкретизації відповідного твору. Читання має відбуватися як процес, розтягнений у часі. Тому Р. Інґарден зазначав, що передусім треба звернути увагу на

дві різні фази пізнавання літературного твору, а саме: фазу під час читання і фазу після прочитання. У процесі читання кожен фрагмент прочитаного тексту впродовж певного проміжку часу перебуває у стані живої присутності для читача, а потім переходить у ту іпостась, в якій більше не є присутнім актуально у безпосередній живості. Проте цей фрагмент повністю не зникає

з поля зору читача, а мимовільно западає в горизонт його минулого. Пізнавання літературного твору відбувається не лише у процесі читання, а й по його завершенні, коли читач

ознайомлений з усім твором, з усіма його розділами та частинами. Здавалося б, що за таких умов читач може якнайкраще розуміти твір, повністю осягнути його суть та ідею. Поза тим, так зване «враження», яке в цій хвилині справив на нас твір і під яким живемо ще деякий час, − це тільки відгомін минулої перцепції (певного виду досвіду). Жодна з частин твору вже не присутня для нас сама в актуальній перцепції, натомість попередньо, під час читання, принаймні одна фаза завжди була присутня. Таке ознайомлення реципієнта з твором має свої переваги, адже лише тоді в полі досвіду читача буде остаточне впорядкування як предметів, що представлені у творі, так і послідовності частин та взаємне підпорядкування решти рівнів твору. Отже, пізнавання окремих частин твору веде до пізнавання твору загалом; а те, що літературний твір може виявитися лише у низці послідовних і перехідних виглядів, а не сприйнятися за раз в одному акті читання (так само, як і скульптуру не можна бачити відразу з усіх боків) – найкраще доводить, що літературний твір є трансцендентальним як до розмаїтих актів перцепції, що виконуються під час читання, так і до численних виглядів, в яких він презентується.

Отже, згідно із твердженнями Р. Інґардена, співтворчість, з одного боку автора, а з другого – реципієнта веде до величезної кількості інтерпретацій одного й того самого художнього твору, адже кожен сприймач буде розуміти твір по-своєму. Це, звичайно, зумовлено як фізичними, так і

психологічними чинниками людської особистості. Якби, наприклад, зібрати певну кількість осіб і попросити їх описати, скажімо, осінній ліс, то, безперечно, отримаємо стільки ж словесних малюнків, скільки є присутніх осіб, а жоден опис не буде повторюватися. Це твердження стосується і художнього твору, адже він перестає існувати, якщо його не читають, і починає створюватися заново при кожному новому прочитанні. Вважаючи окремі рівні художнього твору за його частини, які не можна відділити від нього, автор зазначає, що ці рівні становлять «зміст» твору. «Форму» ж твору Р. Інґарден визначає як сукупність зв’язків, які виникають між рівнями твору. З погляду чисто анатомічної точки зору «формою» буде загальне розміщення окремих рівнів твору. Згідно із феноменологічно-описовою теорією, об’єктом вивчення якої є опис тих відношень, що виникають між рівнями твору , значеннєвий рівень стає майже невидимим, а на перший план виступає рівень.представлених предметів. Форма ж художнього твору з

функціонально-естетичного погляду буде відмінною від двох попередніх, якщо вивчати її через ті відношення між рівнями художнього твору, які виконують конститутивну функцію при творенні художнього естетичного предмету. Отже, Р.Інґарден пропонує чотиришарову модель будови художнього твору, у Р.Інґардена формою виступає загальне розміщення рівнів твору та наочно представлених предметів; початком кожного літературного твору є задум (інтенція) автора;

найкращою перцепцією літературного твору буде та перцепція, яка зазнає найменше перешкод; кожен літературний твір після свого створення починає існувати незалежно від автора,

отримуючи таким чином безліч інтерпретацій; важлива роль у процесі пізнавання (і творення) художнього твору належить людській свідомості; літературний твір не є готовою даністю, він

є чимось постійно створюваним; якість пізнання художнього твору буде залежати від індивідуальних характеристик кожного реципієнта.