14.Основні ідеї а. Бергсона: значення інтуїції для художньої творчості та пізнання.

Анрі Берґсон (1859-1941) - французький філософ-інтуїтивіст, один із
визначних представників "філософії життя", натхненник літератури "потоку свідомости", лауреат Нобелівської премії з літератури (1927). Феномен інтуїції має довгу й складну історію в контексті філософських і естетичних знань, Проте філософія інтуїтивізму як самостійний, завершений напрям складається лише на межі XIX-XX століть. Інтуїтивізм починає формуватися в умовах поступового занепаду філософії позитивізму й відбиває відверто антипозитивістські мотиви. Інтуїтивізм Бергсона -- складна, суперечлива теорія, своєрідним фундаментом якої є думка філософа про визначальну роль інтуїції в науковому та художньому пізнанні світу. Витоки ж інтуїції -- в інстинкті й інтелекті. Бергсон намагається розкрити внутрішній зміст пізнавальної діяльності людини, її механізми. Працюючи над розвязанням цього завдання, Бергсон доходить висновку, що в процесі історичного розвитку людина дістає два «знаряддя», два своєрідних види пізнання: інтелект та інстинкт. Кожен із них має свої особливості, свої можливості. Так, інтелект -- «свідоме», «штучне» знаряддя пізнання, яке дає змогу пізнавати лише «форму» предмета. Сутність предметів, їхній внутрішній зміст, «матерію» (за термінологією Бергсона) здатний пізнавати лише інстинкт -- «природний вид пізнання», який наснажується позасвідомою сферою людської психіки. Вчення про інтелект передбачає певне приниження свідомої сфери людської психіки, доведення її нікчемності, примітивності. Характеризуючи інтелектуальне пізнання, Бергсон розвиває думку про цілковиту відсутність у ньому творчого начала. Інтелект, за образним порівнянням філософа, копошиться у світі мертвих тіл, усе нове, живе, нетрадиційне проходить повз нього, й інтелектові залишається тільки повне «нерозуміння життя». Саме тому, що «інтелект завжди намагається поновити та поновлює з даного, він і втрачає те, що є новим у кожний момент історії. Він не допускає непередбаченого та відкидає будь-яку творчість». Життя «духу», життя «тіла» недоступне для інтелекту, а якщо, набравшись сміливості, інтелект торкається живого, то він «діє з жорстокістю, непохитністю та грубістю знаряддя, зовсім не пристосованого для такого вживання». Тільки інстинкт здатен розкрити людині «найпотаємніше в житті». Таємниці життя інстинкт пізнає безпосередньо. При першому ж зіткненні зі світом духовного або тілесного життя він може сказати: «Ось те, що є». Проте й інстинкт, і інтелект відіграють у філософії Бергсона другорядну роль, виконуючи функцію фундаменту, на якому поступово виникає «велика та світла будова - інтуїція». Інтуїція для Бергсона -- це своєрідна третя форма пізнання. Вона тісно повязана з інстинктом та тяжіє до позасвідомого. Для Бергсона інтуїція і є інстинкт, але «безкорисливий», такий, що усвідомив себе і здатний осягнути предмет. Дійшовши такого висновку, Бергсон у теорії пізнання замінює інстинктивну форму інтуїтивною, яка, на його думку, ширше, глибше опановує життя, складність його законів, непередбаченість його проявів. Тільки інтуїція занурює нас «у глибини життя», адже саме інтуїція здійснює «абсолютне пізнання». При цьому вона не зазнає жодного впливу ззовні, не залучає жодної форми логічного мислення. Значення інтуїції в процесі пізнання під час опанування внутрішнього змісту речей, за Бергсоном, важко переоцінити. Адже не існує жодної сфери знань, жодної «системи», діяльність якої «не збуджувалася б інтуїцією». Більше того, в кожній системі інтуїція є те, що «краще від самої системи, що переживе її». У роботі «Вступ до метафізики» Бергсон визначає інтуїцію як вид «інтелектуальної симпатії», яка допомагає проникнути «вглиб» предметів, допомагає злитися з їхньою індивідуальною сутністю та самобутністю. Таке визначення інтуїції спонукає нас шукати певні ланки, які повязують інтуїцію та інтелект. Інтуїція, вважає філософ, доповнює інтелектуальне пізнання, допомагає розібратися в його природі, вказує нам шляхи та засоби активізації інтелектуальної роботи. Бергсон бачить в інтуїції безмежний творчий акт, у процесі якого інтуїція може піднятися над інтелектом, подолати його обмеженість, але поштовх до такої активності все ж буде йти від інтелекту. Це, безумовно, правильна думка, але, висловивши її, Бергсон тут же робить висновок, який знищує інтелектуальне «забарвлення» інтуїції. Адже він стверджує, що інтуїція має «підказати нам хоча б невиразне відчуття того, що треба поставити на місце інтелектуальних меж».

Отже, людство володіє, як стверджує філософ, двома формами пізнання -- інтелектуальною та інтуїтивною, які діють у різних напрямах. Якби людство домоглося цілковитого розквіту цих двох форм пізнання, ми, на думку Бергсона, могли б назвати його досконалим та цілісним. Але подібної гармонії, повного злиття своїх інтелектуальних та інтуїтивних можливостей людство ще не досягло. Тому воно мусить жертвувати одним «знаряддям» заради іншого. І жертвою стає інтуїція. Але, незважаючи на всі спроби людства знищити інтуїцію, вона існує як «погаслий світоч, що спалахує тільки час від часу, лише на мить».

Високо оцінюючи інтуїцію, Бергсон указує і на її недоліки: короткочасність існування, раптовість появи, субєктивність -- інтуїція не може стати «загальним надбанням» та «забезпечити собі зовнішню підпору».

Для доведення дійсного існування інтуїтивного пізнання Бергсон звертається до сфери естетичного сприйняття людиною реальності. Однак було б помилкою вважати, що сфера естетичного для Бергсона -- це лише ще одна точка опори в його теоретичних мандрах. Справа в тому, що для Бергсона людська здатність до естетичного сприйняття та переживання навколишньої дійсності є тільки наслідок існування та активної дії такої форми пізнання, як інтуїтивна. У процесі пізнання світу, його явищ і предметів ми бачимо та сприймаємо лише їхні форму, колір, лінії, вважає Бергсон, але ми нездатні схопити життя, яке криється в цих зовнішніх властивостях, схопити те пристрасне, тремтливе, що створює чарівність навколишньої дійсності, і наше пізнання назавжди зосталося б поверховим, якби не «естетична інтуїція», яка дає людині можливість не лише бачити світ, а й схоплювати «задум життя, єдиний рух, що пробігає по лініях, повязуючи їх між собою та надаючи їм сенсу». Розвиваючи ці ідеї в роботі «Творча еволюція», Бергсон підкреслює, що «естетична інтуїція» не тільки впливає на процес естетичного пізнання, а й зумовлює художню творчість, яка розкриває внутрішній зміст предметів. У теорії естетичної інтуїції ми не лише знаходимо своєрідне розмежування інтуїції на «звичайну» і «художню», а й простежуємо бажання Бергсона відвести процесові естетичного пізнання світу особливе місце з точки зору його якісних можливостей.

Ця позиція Бергсона потребує певного уточнення. Якщо й може йти мова про якісну своєрідність процесів наукового та художнього пізнання світу, то тільки в плані звернення їх до різних сфер психічної діяльності людини. Проте мета -- всебічне знання предметів та явищ -- задля досягнення якої й здійснюється пізнання, в обох випадках однакова, як однакові і шляхи її досягнення. Адже наукове та естетичне відображення, пізнання світу йде від формального знання до змістового, від пізнання зовнішніх ознак до розкриття суті, закономірностей.

Отже, наукове та художнє опанування дійсності як дві форми єдиного процесу пізнання обєктивного світу не можуть якісно відрізнятися. Має йтися не про якісну своєрідність, а про специфічні риси, властиві кожній із цих форм пізнання. Процес наукового пізнання завжди спрямований на певну практично корисну мету, потребує чіткого формулювання законів та висновків. Субєктивні властивості людини не здатні вплинути на результати наукового пізнання. Адже наука розкриває обєктивні закономірності, які не залежать від субєктивних бажань чи смаків. Художнє ж пізнання дійсності допускає, наприклад, вигадку, умовність, фантазію. Субєктивна позиція митця впливає на його ставлення до певних подій та явищ навколишнього життя. Проте специфічні риси наукового та художнього процесу пізнання дійсності не дають підстав стверджувати про переваги одного над іншим. А Бергсон саме й намагається знайти ці переваги. Процес естетичного пізнання постає у нього інструментом найглибшого та найповнішого осягнення «сенсу» світу.

Ідея якісної винятковості естетичного пізнання приводить філософа до хибної думки про винятковість художньої творчості як діяльності, що виникає та існує завдяки здатності людини естетично сприймати світ. А з цього логічно випливає Бергсонова ідея про винятковість митця, який здійснює творчий процес. Митцям властива не лише здатність бачити глибше та ширше за інших, але вони є, згідно з твердженням Бергсона, тією єдиною категорією людей, які проникають у принципи універсальної філософії. Ідея ж універсальної філософії безпосередньо повязана з інтуїтивною формою пізнання. Обмеженість пізнавальних можливостей нашої свідомості філософи доповнюють, звертаючись до «абстракції, до узагальнення та міркувань». Такий метод приводить, з точки зору Бергсона, до виникнення опозиційних думок, багатьох суперечливих філософських систем, з якими доводиться постійно мати справу. «Будь-яка спроба займатися філософією за допомогою понять викликає супротивні спроби», -- стверджує Бергсон. Для того щоб вийти з такого становища, в якому опинилася сучасна філософія, Бергсон пропонує відмовитися від «понять», «узагальнень» і стати на шлях поглиблення та розширення нашого сприйняття. Обмеженість пізнавальних можливостей почуттів та інтелекту треба доповнити «сприймальними здібностями нашого духу». Для того ж щоб розширити та поглибити сприйняття, необхідно ввести у нього нашу «волю», а вже воля буде розширяти та поглиблювати наше «бачення світу», вважає Бергсон. Після «введення волі у сприйняття» Бергсон сподівається отримати універсальну філософію, якій ніхто не зміг би протиставити щось інше. Адже така філософія замість жорстокої ворожнечі різних ідей запропонувала б цілковиту згоду, примирення, зникли б протилежні думки, а філософи обєднали б свої зусилля в «єдиному напрямі».

Чи можна здійснити таке безмежне розширення наших пізнавальних здібностей, за якого людина виявилася б здатною перевершити свої реальні психічні можливості та інтелектуально охопити світ значно ширше, глибше, ніж вона це робила будь-коли раніше?

Бергсон вважає, що це можливо не лише теоретично, а й практично: до виняткової, але в усі часи існуючої категорії людей, які здатні опановувати принципи універсальної філософії, він відносить митців. Саме ця категорія людей у процесі роботи над мистецьким твором спроможна «примусити інших бачити те, чого природним шляхом ми не помічаємо». Митець належить до обраної групи «досконалих істот», які, не користуючись міркуваннями та узагальненнями, все пізнають інтуїтивно.

Мистецтво А.Бергсон розглядає як цілком самостійну форму людської діяльності, незалежну від дійсності й не повязану з нею. Ідея цілковитої самостійності мистецтва одразу ж привертає увагу. Саме вона зумовила дальший шлях роздумів філософа і стала першим поштовхом до створення його теорії мистецтва. Бергсон запевняє, що мистецтво втратило б смисл, будь-яку користь, якби його твори народжувалися внаслідок взаємозвязку з реальним світом, як результат відображення та всебічного його пізнання. Митцеві, на думку Бергсона, не потрібно спілкуватися зі світом або вивчати його, адже він сам виступає творцем цього світу.

Однак Бергсон визнає, що мистецький світ цілковито не створюється художником, адже такий штучний світ не змогла б зрозуміти інша людина. Світ, створений митцем, потаємними звязками поєднаний зі звичайними людьми, приреченими на ізольованість від цього світу. Такий звязок існує хоча б тому, що кожна людина завжди переживає хоч якусь частину складних психічних станів, розкрити які й прагне митець.

Діяльність митця Бергсон порівнює з роботою фотографічного проявника, що повертає до життя наші попередні враження. У мистецтві, у творчості митця велике значення, за Бергсоном, має здатність людини зберігати в памяті епізоди свого минулого, відображувати, коли це необхідно, пережите. На думку філософа, минуле ніколи не залишає людину. Воно стає нібито її тінню, завжди може воскреснути й активно впливати на почуття та вчинки людини. У європейській філософії початку XX століття Бергсон одним із перших починає розвивати думку про творчу активність минулого в сучасному. Розглядаючи в роботі «Матерія і память» проблему співвідношення між минулим і сучасним, Бергсон стверджує, що слід зясувати, «чи справді минуле перестало існувати або просто перестало бути корисним?» І відповідає на це запитання: «...ваше сприйняття, хоч яким миттєвим воно було, складається з численних згадуваних елементів і, по суті, будь-яке сприйняття є вже память. Практично ми сприймаємо тільки минуле, оскільки чисте сучасне являє собою невловимий поступальний рух минулого, яке підточує майбутнє». Складна залежність між минулим, сучасним і майбутнім робить для Бергсона актуальним аналіз таких естетико-психологічних феноменів, як переживання, память, асоціації, образи, які становлять невідємну частину творчого процесу в мистецтві.

На думку Бергсона, психічне життя людини є сукупністю вражень. Процес їх набуття безперервний і багато в чому визначає поведінку людини та сутність її діяльності: «У дійсності минуле зберігається саме по собі, автоматично. Без сумніву, воно завжди йде за нами, кожний момент, те, що ми відчували, думали, чого бажали за часів дитинства, це з нами -- все тяжіє до сучасного, готове до нього приєднатися, тисне на свідомість, яка відмовляється дати йому перепустку».

Завдання «мозкового механізму» Бергсон бачить у тому, щоб передати всі переживання та враження минулого сфері «позасвідомого». Але й після акту передання значення цих вражень не зменшується. Минуле не тільки впливає на нинішнє життя людини, а й породжує в ній бажання діяти. Таким чином, минуле є мобілізуючим, спрямовуючим чинником людського життя, а у творчості воно становить цементуючий матеріал, що зумовлює можливість розуміння вже закінчених творів мистецтва й творчої цілеспрямованості художника. Отже, у здатності людини зберігати та відроджувати враження минулого Бергсон бачить іще одну важливу особливість творчості. Митець у нього постає як істота, яка досконало володіє цією психічною здатністю.

емоційного навантаження життя

15. Розвиток герменевтики як методології пізнання художнього тексту. Герменевтика – це теорія та практика інтерпретації мовленнєвих творів, представлених знаками, символами і текстами, та наука про розуміння смислу мовленнєвих творів,мистецтво тлумачення, спрямоване на виявлення істинного смислу тексту; важливий ресурс формування мовної особистості, яка володіє здатністю викладати свої думки в усній чи письмовій формі.Предметом герменевтики є розуміння. Феномен розуміння розглядається як:процес осягнення смислу (або смислів) тексту та внутрішніх зв’язків у його змісті; опанування чужих переживань, думок і рішень, описаних у тексті; рух до знання та його активного здобування, відтворення ситуацій і дій, зображених у тексті.У межах герменевтики був розроблений герменевтичний підхід, який базується на уявленнях про універсальність мовних (а в ширшому значенні – знакових) структур.У герменевтичному підході розуміння тексту передбачає розкриття його смислів, які не виражені експліцитно, та рух від розуміння частин до прогнозування змісту цілого і навпаки – від розуміння цілого до усвідомлення змісту частин. Таким чином, метою читання художнього твору у цьому підході є входження в герменевтичне коло твору, тобто в задум автора, і розуміння смислу цілого тексту на основі аналізу частин, що випливає з передбачення смислу цілого. Герменевтичний підхід до літературного твору передбачає розуміння його як структури, яка має певне значення, тобто як смислову єдність, наділену генеративною функцією смислотворення. Цей підхід враховує також інтенціональність авторської свідомості та рецептивний характер самого процесу читання. Рецептивний аналіз твору скерований на дослідження літературних явищ і літературних епох з урахуванням складної взаємодії автора, твору та читача. Вихідним положенням герменевтичного підходу є розгляд розуміння тексту як процесу інтерпретації. Водночас вчені розмежовують поняття розуміння та інтерпретації. Для розуміння релевантними є знання мови (щоб декодувати текст, тобто перейти від лінійної послідовності знаків до відповідної семантичної ситуації) та власний досвід, а для інтерпретації – знання про світ енциклопедичного характеру та екстралінгвістичні знання. Тут необхідно не лише співвіднести текст зі знайомими ситуаціями, а й уміти моделювати інформацію, оперувати великим обсягом інформації, робити теоретичні узагальнення, розглядати текст у соціокультурному контексті тощо. У процесі інтерпретації художнього тексту виникають певні труднощі, пов’язані з наявністю в тексті підтексту як імпліцитної категорії мови. Мова у тексті реалізується двопланово: первинно – у системі засобів словарних позначень та вторинно –під час передавання інформації прагматичного впливу учасникам комунікації (власне підтекст). Одиниці мови в тексті не є безпосередніми носіями підтекстової інформації як імпліцитної категорії; вони виражають її лише в контексті, який виявляється одночасно в декількох смислах: екстралінгвістичному, невербальному (наприклад, культурно-історичне тло твору); лінгвістичному, вербальному (який, власне, реалізує підтекстовий смисл мовних одиниць); пресупозиційному, або вертикальному.Під пресупозицією розуміють фонові знання, попередні умови сприймання тексту, наявні у читача чи слухача. Інтерпретація художнього тексту є пізнанням його суті, розумінням смислу, концепту через запропонований мовний матеріал, який забезпечує хоча й рухоме, але не мимовільне прочитання смислу. Герменевтичний підхід базується на певних принципах. Це, зокрема, принцип евристичності, принцип когнітивності, принцип мовленнєво-розумової активності читача та принцип інтерпретації прочитаного. А також принцип діалогізму та принцип циклічності.

1. Принцип евристичності. В основі принципу є непередбачуваність мовленнєвих дій читача.

Принцип евр. діє також у виборі рішень, який може бути результатом випадкового пошуку.

У процесі сприймання прочитаного студент проходить етап попереднього орієнтування, під час якого він отримує інформацію про тип герменевтичної ситуації та обирає відповідне рішення.

Герменевтичну ситуацію розглядають як складний об’єкт, стосовно якого необхідні спеціальні прийоми дій та досліджень – евристик розуміння тексту. Виокремлюють такі типи герменевтичних ситуацій, з якими читач стикається у процесі читання твору: знакові ситуації (нерозуміння виникає через характер зв’язків знаків та їхніх відношень); ситуації об’єктивної реальності (нерозуміння виникає через складність зв’язків та відносин між вираженими у тексті уявленнями та поняттями читача про предмети, явища і процеси); ідеально-реальні ситуації (нерозуміння виникає через складну структуру представлених у тексті смислів, їхніх

взаємовідносин та розвитку. Розрізняють такі евристики: а)авторська; б) телеологічна адресатна евристики; 2) темпоральні, до яких належать: а) контекстна авторська; б) контекстна адресатна евристики; 3) евристики дій, що дозволяють розірвати герменевтичне коло тексту й увійти до понятійного світу автора. До них належать: а) евристика лінгвістичного значення; б) сутнісна евристика; в) евристика універсальних категорій; г) дискурсивна евристика; ґ) евристика творчого розуміння.

2. Принцип когнітивності. Його реалізація полягає в тому, що організація навчального процесу на етапі усвідомлення нової інформації має співпадати з природним шляхом пізнання, властивим психіці людини

3. Принцип розвитку мовленнєво-розумової активності читача. Мовленнєво-розумова активність(МРА) – це цілеспрямований, умотивований та осмислений процес пізнання дійсності мовленнєвими засобами. Одиницею МРА є мовленнєво-розумова дія. Вона складається з трьох етапів: отримання мовленнєвої або немовленнєвої інформації, опрацювання інформації та її передавання. Принцип розвитку МРА полягає в тому, що завдання на всіх етапах навчання є мовленнєво-розумовими задачами різного рівня проблемності

та складності, котрі студенти мають розв’язати.