13. Специфіка аналізу мистецьких творів і літературного процесу із застосуванням концептів ф.Ніцше

У 1881 році з'являється «Ранкова зоря», «Людське, надто людське». У 1882 році — «Весела наука». Цей твір вважається прелюдією до найвідомішої книги Ніцше — «Так говорив Заратустра». Оцінюючи цю книгу, думки різко розходяться. Деякі вважають її справжнім одкровенням. Інші — погано написаною книгою без почуття гумору, у якій проявляється лише егоїзм автора. Філософія Ніцше у Заратустрі побудована на двох головних ідеях: «вічне повернення» та «надлюдина». Сенс життя — це воля до влади. Шлях до надлюдини проходить три етапи: «верблюд», «лев», «дитина». Спочатку в людини є лише віра, що дісталася у спадок, потім настає нігілізм — відмова від цієї віри, і, врешті-решт, людина розуміє, що «бог помер», що не існує абсолютної моралі чи релігії. Лише тоді людина по-справжньому звільняється та може керувати собою самостійно.

Ф. Ніцше шукав елементи того, що допомагало б подолати те внутрішнє страждання, котре відчував від спілкування зі світом. Філософ занурився у дух грецького мистецтва, і йому здавалося, що греки повною мірою відчували всю трагічність буття. Людині потрібно, вважав Ніцше, прагнути вгору, у світ, який може підняти її над стражданням буття. На думку філософа, людина у повноті свого існування повинна знайти або породити із себе щось, що вивищує її над реальним існуванням (екзистенцією). Людині суджено стати надлюдиною.

Ніцше здавалося неможливим, щоб людське життя саме себе вичерпувало. Тоді у нього виник здогад, що те життя, яке людина проживає, не єдине. Вона повинна повертатися. Так народилося усвідомлення недостатності одного земного життя. Він проголосив теорію "вічного повернення". Для Ніцше ідея Вічного Повернення означувала на той момент, скорше за все, повторення кожного життєвого явища, кожної події: через необмежену, несподівану й несповідиму кількість епох хтось, подібний до нього, також сидячи у затінку пірамідальної скелі, знайде ту ж саму ідею. І це відбудеться незчисленну кількість разів. Й ще раз таку ж незліченну кількість... "Протягом одного людського життя спочатку одна людина, потім багато хто, потім усі будуть захоплені наймогутнішою ідеєю - ідеєю Вічного Повернення всіх речей. Для людства це буде Година Великого Полудня".

Протилежність життя й розуму стає основою ніцшеанської теорії. Свій перший твір він присвятив аналізу культури античної Греції, зокрема розгляду античної трагедії; він розвиває ідею типології культури, означену Шіллером, Шеллінгом, іншими німецькими романтиками. Предметом його поклоніння в перший період було мистецтво. Він порівнює два начала:

• діонісійське – життєве, буйне, трагічне;

• аполлонівське – споглядальне, однобічно інтелектуальне.

Філософ усвідомлює рівновагу двох начал: буйного й спокійного. Уже тут містяться зачатки вчення про «буття» як сти­хійне зіткнення, розвинутого пізніше у вченні про прагнення до сили, яке властиве всьому живому, що прагне до свого самоствердження.

Три періоди творчості

1872 – 1876

Написано перші роботи: «Походження трагедії з духу музики» (1872); «Філософія в трагічну епоху Греції» (1873); «Про істину й неправду в позаморальному розумінні» (1873); «Наука й мудрість у боротьбі» (1875); «Несвоєчасні міркування» (1873-1876).

Усвідомлення трагічності буття змушує людину піднестися над нею: «Людина повинна знайти в собі щось таке, щоб не боятися цього світу». Ніцше був переконаний, що в цьому світі не можна знайти справжній прихисток від страждань, заподіяних зовнішнім світом сприйнять, тому він прагнув піднестися вгору. У певному розумінні він перетворився на фанатика віри. Сам розвиток науки був для нього внутрішньою трагедією, трагедією сучасної науковості.

Протилежність життя й розуму стає основою ніцшеанської теорії. Свій перший твір він присвятив аналізу культури античної Греції, зокрема розгляду античної трагедії; він розвиває ідею типології культури, означену Шіллером, Шеллінгом, іншими німецькими романтиками. Предметом його поклоніння в перший період було мистецтво. Він порівнює два начала:

• діонісійське – життєве, буйне, трагічне;

• аполлонівське – споглядальне, однобічно інтелектуальне.

Філософ усвідомлює рівновагу двох начал: буйного й спокійного. Уже тут містяться зачатки вчення про «буття» як сти­хійне зіткнення, розвинутого пізніше у вченні про прагнення до сили, яке властиве всьому живому, що прагне до свого самоствердження.

1878 – 1882

Ніцше розробляє проблеми людського пізнання, виявляє зацікавленість позитивізмом і природознавством.

Роботи цього періоду: «Людське, занадто людське» (1878 -1880) – автор вдається до різкої критики моралі тогочасного суспільства; «Ранкова зоря» (1881); «Весела наука» (1882) – розвиває концепцію «переоцінки цінностей».

Основна проблема цього періоду – накопичення душевних переживань, завдяки яким у душу ллється «вогненне життя». Це життя лише на мить могло піднятися над душевною невдоволеністю. Внутрішнє переживання трактувалося як доповнення до зовнішнього сприйняття. Ніцше намагався піднестися над однобічним світом сприйняття. Його твори вибудувані, як низка афоризмів.

1883–1898

Основні роботи: «По той бік добра й зла» (1883–1886); «Генеалогія моралі» (1887); «Так говорив Заратустра. Книга для всіх і ні для кого» (1883–1885); «Антихристиянин» (1888); «Сутінки кумирів».

У творчості Ніцше поняття не вибудовуються в струнку систему, а з'являються як багатозначні символи: «життя», «воля до влади», що є саме буття в його динамічності, пристрасть та інстинкт, самозбереження. У цей період вводиться у вжиток поняття «надлюдина» як зміст землі. «Хай буде надлюдина смислом землі!», «Надлюдина — це море, де потоне презирство ваше. Надлюдина — це блискавка, це божевілля!»

«Велич людини в тому, що вона є мостом, а не ціллю; і любові в ній гідне лише те, що вона є переходом і знищенням. Я люблю того, хто не вміє жити інакше, окрім як в ім'я власної загибелі, тому що він іде через міст».