10. Сучасні розгалуження та парадигми науки про літературу

В ринковому суспільстві все конкурує між собою. В зх. Системі освіти кожен викладач може обрати програму на той курс, який викладає. Це породжує появу ненормованих літ курсів.

Основне правило постмод епохи – нема істини, є точка зору. Для літ-ва нема однієї правдивої методології, є лише та, що має довести свою сутність при аналізі літ текстів.

Напрями в суч літературознавстві:

Психоаналітичний напрям (на базі Фройда і Юнга)

Формалістична школа (структуал-семіотичні студії, розвиток наратології)

Семіотичні студії (в них є відгалуження у вигляді гендерного літературознавства (фемін), та інші постмодерні студії. )

11. Філософські основи євр модернізму та їх відображення в літературознавстві

Модернізм - загальна назва напрямів мистецтва та літератури кінця XIX - поч. XX ст., що відображували кризу буржуазної культури і характеризували розрив із традиціями реалізму та естетикою минулого. Модернізм виник у Франції наприкінці XIX ст. (Бодлер, Верлен, А.Рембо) і поширився в Європі. Модерністи вважали, що не треба шукати у творі мистецтва якоїсь логіки, раціональної думки. Тому мистецтво модернізму і носило переважно ірраціональний характер.

Загальні риси модернізму: o особлива увага до внутрішнього світу особистості; o проголошення самоцінності людини та мистецтва; o надання переваги творчій інтуїції; o розуміння літератури як найвищого знання, що здатне проникати у найінтим-ніші глибини існування особистості і одухотворити світ; o пошук нових засобів у мистецтві (метамова, символіка, міфотворчість тощо); o прагнення відкрити нові ідеї, що перетворять світ за законами краси і мистецтва. Такі крайні, радикальні модерністські течії, як дадаїзм або футуризм отримали

Філ основи модернізму:

• Фрідріх Ніцше. Народження трагедії

• Анрі Берґсон. Вступ до метафізики

• Томас Стернз-Еліот. Функція літературної критики

• Томас Стернз-Еліот. Музика поезії

Психоаналіз та теорія архетипів

• Зигмунд Фройд. Поет і фантазування. 

• Карл-Ґустав Юнґ. Психологія і поезія. 

• Нортроп Фрай. Архетипний аналіз: теорія мітів. 

12. Творчість ф.Ніцше: концепція аполлонівського і діонісійського початків в мистецтві

“Аполлонівське” та “діонісійське” – поняття, що позначають протилежні за характером начала буття і культури. Це розмежування впровадив німецький філософ Фрідріх Шеллінг , маючи на увазі дві сили, які концентруються у глибинах людської свідомості. Глибокий аналіз діонісійського й аполлонівського начал у культурі здійснив видатний німецький філософ Фрідріх Ніцше, що побачив у грецькій культурі протистояння двох богів – Аполлона і Діоніса. З цього протистояння Ніцше формулює фундаментальну для європейської культури опозицію аполлонівського та діонісійського начал буття (типів культури) та художньої творчості.

У грецькому пантеоні боги Аполлон і Діоніс є протилежними символічними типами. Аполлон – це небесна, сонячна істота, син Зевса, який замінює на Олімпі бога Сонця Геліоса, уособлює сонячний початок. Він – джерело світла, носій божественного одкровення. Діоніс же, навпаки, – уособлення земного, бог родючості, покровитель рослин, землеробства, виноградної лози й виноробства. Діоніс – бог веселощів, радості, буйства. Аполлон і Діоніс символізують протилежність небесного та земного начал.

Аполлон – вираження спокою і порядку, Діоніс – його протилежність. Якщо перший –“абсолютне почуття міри, самообмеження, відстороненість від диких проявів, мудрий спокій бога-творця образів”, то другий – надлишок, порушення всякої міри, безмірне, вибухове буйство. Аполлон утілює принцип індивідуалізму, він – прекрасний божественний образ цього принципу, “в жестах і поглядах якого з нами розмовляє вся велика радість та мудрість “ілюзії”, разом з усією її красою”. Діоніс символізує жах і захоплення: “надзвичайний жах”, що охоплює людину, яка засумнівалася щодо форм пізнання явищ, і “блаженне захоплення, що піднімається з надр людини й навіть природи”, коли порушений принцип індивідуалізму, “розбиті всі нерухомі ворожі межі, встановлені між людьми злиднями, сваволею та “зухвалою модою”.., кожен почуває себе не лише поєднаним, примиреним зі своїм ближнім, але і єдиним з ним”

Сутнісною характеристикою як Аполлона, так і Діоніса є здатність надихати людей, породжуючи образи різного порядку. Саме тому Ніцше й позначив два протилежних начала буття та художньої творчості, як “аполлонівське” і “діонісійське”. Ці начала прориваються із самої природи “без посередництва художника-людини”. Людина у концепції Ф.Ніцше – лише “наслідувач” та провідник наявних у природі сил: “…кожен художник є лише “наслідувачем” і притому або аполлонівським художником сну, або діонісійським художником сп’яніння, або, нарешті,… одночасно художником і сп’яніння, і сну”. З цим пов’язана протилежність мистецтва пластичних образів або зримих видів мистецтва (скульптура, живопис, архітектура), які, за класифікацією Ф.Ніцше, є аполлонівськими, й непластичного звукового мистецтва – музики, яке вважається діонісійським. “Аполлонівський” образ світу схожий на образи, що виникають у сновидіннях, ілюзіях, мріях. “Діонісійський” – породжується демонічними силами, він схожий на образи, викликані станом сп’яніння, а тому це світ ірраціональних образів, сенсів та понять. Полем, яке намагається примирити змагання Аполлона і Діоніса, стає грецька трагедія (Есхіл, Софокл, Евріпід). Усе розмаїття культурних феноменів Ф.Ніцше зводить до двох типів, протилежних за природою свого виникнення. Але ідеал культури Ніцше побачив у рівновазі аполлонівського та діонісійського. Подібно до того, як відмінність фізіологічних станів сну й сп’яніння породжують різні види марення, через людину-творця проявляються протилежні образи світу, які зумовлюють наявність у культурі двох начал: “аполлонівського” і “діонісійського”. Саме з цією двоїстістю пов’язаний поступальний рух культури, “…як народження залежить від двоїстості статей при постійній боротьбі та лише періодичному примиренні…”.