9. Розвиток нової літературознавчої думки в хх столітті

Інтуїтивізм. На початку XX століття у європейському літературознавстві набув популярності інтуїтивізм. Його основоположник француз Анрі Берґсон (1895—1941 рр.) у працях "Пам'ять і матерія", "Творча еволюція", "Сміх" писав, що "розум людина використовує у практичній діяльності, естетичне пізнання під силу лише інтуїції". Естетична інтуїція дає можливість схоплювати "задум життя, єдиний рух, що пробігає на лініях, пов'язуючи їх між собою та даючи їм смисл". Вона впливає на процес пізнання, розкриває внутрішній смисл речей і зумовлює художню творчість.

Інтуїція, на думку А. Бергсона, базується на інстинкті та інтелекті, які позбавлені творчого начала. Інтуїція — третя форма пізнання, вона тісно пов'язана з інстинктом, тяжіє до позасвідомого, здатна до абсолютного пізнання, може піднятися над інтелектом, знищити його межі. Високо оцінюючи інтуїцію, А. Берґсон вказує на її недоліки: раптовість появи і суб'єктивність. Він розмежовує інтуїцію звичайну і художню, акцентує увагу на перевагах естетичного пізнання, його здатності до повного і глибокого пізнання. будь-яке раціональне знання нічого не варте, воно не може проникнути в сутність мистецтва. Пізнання має будуватись лише на інтуїції, тобто наукові знання нічого не варті.

Фройдизм. Популярним напрямом світового літературознавства XX століття став фройдизм. Його засновник австрійський лікар-психіатр Зигмунд Фройд (1856—1939 рр.) у працях "Вступ до психоаналізу", "Тлумачення снів", "Я і Воно", "Тотем і табу" стверджував, що людиною керують інстинкти. Особливого значення Фройд надавав статевому потягу. На його думку, надлишкова сексуальна енергія породжує мистецтво. Кожен твір має сексуальне джерело.

Психоаналіз Фройда базується на трьох положеннях: 1) позасвідоме; 2) вчення про дитячу сексуальність; 3) теорія сновидінь.

Основні ідеї Фройда:

- митець сублімує у своїй творчості свої несвідомі чи підсвідомі комплекси.

- ранній фройд або класич.психоаналіз домінуючий комплекс у людини – едипів комплекс (у жінки електри). У кожної людини є едипів комплекс. Митці в своєму житті не можуть подолати цей комплекс том повинні подолати його у мистецтві. Клас.психан. побудований на пас сексуальному ( секс домінує над всім у несвідомості) Лібідо – статевий потяг

- друга половина життєтворчості Фройда – приходить до думки, що провідним комплексом у людини є комплекс танатосу. Комплекс танатос у протистоїть комплексу еросу. Ерос – потяг до життя, тонатос – до смерті (Хемінгуей). «По ту сторону принципа удовольствия» (1920) — одна из ключевых работ Зигмунда Фрейда, обозначившая поворот в его учении и переход от первой топической модели психического аппарата (сознание / предсознательное / бессознательное) — ко второй (Я / Оно / Сверх-Я), а также впервые поставившая в психоанализе вопросы о природе навязчивости, о неизбежном возвращении психотравмы, о существовании влечения к смерти.

Теорія архетипів Юнга. Учень Фройда Юнг повстав проти його вчення і звинуватив Фройда в пасексуальності. Він замінив індивідуальне несвідоме колективно несвідомим, як підґрунтя худ. творчості всього життя людей. За його теорієї існують колективні архетипи, які притаманні всім людям, і митець в конкретному худ. тексті зображає певний архетип. Творчість Юнга стала основою для міфокритики або архетипної критики. Найголовніші архетипи за Юнгом: Самість, Тінь, Аніма, Анімус, Персона.

Формалізм в 10-ті роки 20 ст в Россії зароджуються формалістичні студії в л-ві які згодом переростають в структурально-семіотичні студії, тобто худ. текст поч. досліджувати як структуру в якій всі елементи залежать один від одного і становлять замкнену цілісність або замк.систему. це засади структуралізму. Структуралізм доповнюється семіотикою, тобто кожна структура має сенс. На основі стукт-семіот народжується вчення про розповідь, побудову будь-кого розповідного тексту – наратологія. Є лінгвістична і літературознавча наратологія.

В 2пол20ст наступає доба пост структуралізму або постмодернізму або доба децентрації, доба заперечення раціоналізму в будьякій формі (немає істини є лише точка зору) Постмодернізм заперечує весь попередній розвиток європейської науки з її логоцентризмом. Модернізм є фалос центричним. А постмодернізм схожий на різому. Постмодернізм – тотальна гра.

Структуралізм (лат. struktura — будова, розміщення) почав формуватися у 20—30-х роках XX століття. У його становленні відіграла важливу роль концепція Ф. де Соссюра, який розглядав мову як упорядковану від найпростіших до найскладніших зв'язків систему із взаємозв'язками різних складників.

Передувала структуралізму формальна течія у російському літературознавстві 20-х років, що мала назву ОПОЯЗ ("Общество по изучению поэтического языка"). Російські літературознавці В. Шкловський, В. Жир-мунський, Б. Ейхенбаум, Б. Томашевський, Ю. Тинянов пропагували думку, що художній твір — це насамперед формальні засоби, мистецтво — гра.

Після розгрому формальної школи проблеми формалізму розробляє Празький лінгвістичний гурток, до якого, крім чехів (В. Гавранек, В. Матезіус, Ян Мукаржовський), входили відомі російські формалісти Р. Якобсон, П. Богатирьов і українець Д. Чижевський. "Для представників цієї школи, — відзначає М. Зубрицька, — література є формою мовної комунікації, у якій переважає естетична функція. Для детальнішого вивчення структури літературного твору представники "празької школи" виділили два основні рівні: мовну структуру (звуки та значення) і тематичну структуру (мотиви, світ уяви)".'

Французький етнолог-структураліст, засновник структурної антропології Клод Леві-Строс, якого вважають основоположником структуралізму, переніс метод структурної лінгвістики на культурологію.

Основну увагу структуралісти звертають на поетику твору. Застосовуючи такі поняття, як "знак", "код", "означник", "означуване", "система", "функція", "опозиція", вони прагнуть уникнути суб'єктивних оцінок, наблизити літературознавство до точних наук.

Екзистенціалізм. Концепція екзистенціалізму була обгрунтована в Німеччині після Другої світової війни у працях М. Гайдегтера (1889—1976 рр.) і К. Ясперса (1883—1969 рр.). Значний внесок у розробку екзистенціалізму зробили французькі вчені Жан Поль Сартр (1905—1980 рр.), Альберт Камю.

Екзистенціалісти акцентують увагу на індивідуальному самовираженні людини, твердять, що людина XX століття переживає абсурдність існування, відчуженість, тому невдоволена, перебуває у відчаї. Лише свобода дає людині можливість самовиявитися і надати сенсу своєму існуванню. Екзистенціалісти зосереджують увагу на таких відчуттях, які є каталізаторами людської дієвості: відчутті невдоволення, неспокою, загрози смерті.

Ідеї абсурду знайшли художню реалізацію у творах С. Беккета та Е. Іонеско. Концепція екзистенціалізму позначилася на творчості багатьох українських письменників. Серед них — В. Стефаник, В. Винниченко, Микола Хвильовий, Іван Багряний, Т. Осьмачка, В. Стус.

Екзистенціалізм — підґрунтя української філософії. Автори посібника "Філософія: Курс лекцій" відзначають: "Тривале проживання на межі ворожого кочового степу виробило в українців специфічне "екзистенціально-межове" світовідчуття — гостре емоційне переживання сьогодення життя, життєлюбність, поетичне, лірико-пісенне сприйняття природного та соціального оточення, пріоритет "серця" над "головою". Тим-то світоглядні орієнтації української ментальності є не просто екзистенціальними (укоріненими в людському існуванні — екзистенції), а екзистенціально-кордоцентричними (від лат. cordis — серце)".