43. Історизм поняття автор.

Поняття автор у сучасному розумінні – носій авторського права на той чи інший текст. До розповсюдження книгодрукування тобто до того як книга стала певною ринковою вартістю, не існувало авторського права, і тому, митці спокійно запозичували чужі художні ідеї. Автор – це певна історична категорія пов’язана з авторським правом, Гомера можна назвати умовним автором.

44. Автор у творі та автор як реальна особа.

Кожен автор створює певний образ автора у тексті (він може бути: всезнаючим деміургом, головним персонажем, свідком подієвості) – це все є маски автора, маски певного письменника, тобто в житті він живе своїм власним життям яке може ніяк не віддзеркалюватись у творчості але він може і вставляти якісь епізоди з власного життя. Образ поета в лір. текстах є певною авторською маскою тому існує поняття ліричний герой. Навіть коли лір. герой дуже близький до біографічного автора він повністю з ним не співпадає.

45.Реципієнт 53. Реципієнт: слухач, глядач, читач.

Реципієнт зароджується передусім як слухач (слухає перекази), далі стає глядачем ( дивиться вистави, і лише потім народжується читач. Читач як конструкт певного тексту. Кожен текст створює свого читача, він є елементом діалогу між автором і читачем. Біографічний автор створює образ автора і відповідно йому образ читача . Образ читача є жанровим, тобто кожен жанр формує свого читча, і змушує його гратися за правилами автора, або читач відмовиться від цієї гри.

Гете выделил три типа художественного восприятия: 1) наслаждаться красотой, не рассуждая; 2) судить, не наслаждаясь; 3) судить, наслаждаясь, и наслаждаться, рассуждая. Именно те, кто способен к последнему типу художественного восприятия, по мнению Гете, и воссоздают произведение заново: только они способны усвоить все богатство художественной мысли. Этот третий тип художественного восприятия адекватен природе художественного произведения. Процесс художественной рецепции очень сложен. И даже вышеприведенное теоретически емкое суждение Гете не отвечает на многие вопросы, связанные с процедурой восприятия искусства. Должно ли восприятие быть активным и какова мера этой активности? Является ли восприятие сотворчеством, или это – адекватное прочтение, снятие эмоционально-мыслительного слепка с текста? Должно ли при восприятии отличать художественные образы от реалий, или же следует отождествлять героя произведения с неким живым лицом? Какова должна быть пострецепция, то есть следует ли реципиенту подражать герою и его действиям, или же это не входит в программу восприятия? Число этих вопросов, как и число загадок и парадоксов художественного восприятия, очень велико. В процессе восприятия точка зрения реципиента колеблется между художественной позицией созерцателя и созерцаемого. Зритель видит все глазами Гамлета, а с другой стороны, он видит самого Гамлета своими собственными глазами. Всякий зритель одновременно и Гамлет, и его созерцатель. Характер художественного восприятия определяется не только художественным текстом, но и особенностями реципиента. Художественное восприятие превращает художественное произведение в факт сознания реципиента. Художественная рецепция поднимает читателя и зрителя до общения с Шекспиром, Моцартом, Рафаэлем, Пушкиным. Опыт отношения великих художников к жизни, их миросозерцание, их концепция мира, свернутые в произведении, трансплантируются художественным восприятием в созна-ние зрителя и в той или иной степени становятся содержанием этого созна-ния и ориентирами его отношения к действительности.

читач?

Вторгнення фігури читача в художню цілісність додало до всього словесного мистецтва XIX ст. нову стильову домінанту, притому дуже активну. Досвід, приміром, російської літератури підтвердить це без великого напруження і спеціальних розвідок. Звертання до “читача дорогого”, “люб’язного читача”, “суворого критика”, “уважного читача”, “доброзичливого читача” чи “пізнього нащадка”, які дуже часто трапляються в тому чи іншому художньому тексті, для нас досить звичні. Так, зокрема, “читач” відчутий Пушкіним — особливо цікаво це спостерігати у поемі “Євгеній Онєгін”, де “мій читачу” повторене багаторазово. Образ цього читача цілком можливо реконструювати за текстом. Не менш цікаво те, що очевидна співвіднесеність героїв з їх колом читання також є однією зі важливих прикмет цього роману. Вживаючи термін “імпліцитний читач”, В.Ізер роз’яснює його відповідність читачу як певному реальному обличчю (взаємини останнього з текстом за Ізером — “інтеракція”), спираючись на яуссівське тлумачення поняття “горизонт очікування”*, з яким читач підходить до якого-небудь тексту; дослідник підкреслює, що так звані “оповідні стратегії” визначаються завжди індивідуально, “генеруючи значення тексту”. Так, у техніці оповіді автор завжди залишає якісь лакуни, що належить заповнити саме читачу. Ці “місця невизначеності” (більше обурює опонентів Ізера термін “порожні місця”) визначають, користаючись відомим позначенням Констанцського вченого, конвергенцію тексту і читача. У зв’язку з цим положенням виникає ряд нових проблем.