30 Відмінності між модернізмом і постмодернізмом

реалізм - це правда про правду; модернізм - брехня про правду; постмодернізм - правда про брехню і кінець художньої образності [6, с. 9].  Якщо Модерн на рубежі XIX-XX століть - витончений естетизм, маньеристской сплеск анемічного духовності.  «Модерн - естетика піднесеного, хоча і ностальгічна» (Ж. Ф. Ліотар) [2].  Естетика постмодернізму є естетикою непредставімого, неподання, де ритм - центральний елемент. Постмодерністське мистецтво - слід, попіл художньої цінності минулого [6, с. 9].  Класична гармонія і дисгармонія модерну зливаються в дисгармонічну гармонію постмодерну, з його красою дисонансів, емпатійни, увагою до контекстам.  Поетика постмодернізму заснована на філософії діалогу хаосу і космосу. Постмодернізм з його «присутністю відсутності» ідеології медійного постіндустріального суспільства, контрольованого споживання і атмосферою стихійної суспільного життя з її нестабільністю, непередбачуваністю, ризиком оборотності - це початок пост-культури, того, «що володіє порожнім центром, будучи оболонкою культури, під якою - порожнеча ,нейтральне мовчання, ніщо, навколо якого клубочиться щось в очікуванні майбутньої актуалізації центру »[2].  Вельми образним представляється визначення постмодернізму, дане В. Руднєвим: постмодернізм - «безтурботне і легковажне дитя de lafin du siіcle» [12, с. 225]. У постмодернізмі як явищі рубежу століть, багато заплутується, якщо говорити про проникнення в реальність, але багато що прояснюється, якщо говорити про сутність тезаурусів. 

Порівняльна таблиця по Брайнін-Пассеку 

модернізм	постмодернізм
Скандальність	Конформізм
Антиміщанський пафос	Відсутність пафосу
Емоційне заперечення що передує	Ділове використання попереднього
Первинність як позиція	Вторинність як позиція
Оцінність в самоназві: «Ми - нове»	Безоціночність в самоназві: «Ми - все»
Декларована елітарність	Недекларованою демократичність
Переважання ідеального над матеріальним	Комерційний успіх
Віра у високе мистецтво	Антіутопічность
Фактична культурна спадкоємність	Відмова від попередньої культурної парадигми
Виразність кордону мистецтво-немистецтво	Все може називатися мистецтвом

31 Постструктуралізм м. Фуко

Постструктуралізм набув популярності у 70-ті роки XX століття. Він своєрідна реакція на досягнення структуралізму, сформувався завдяки Ж. Дерріді та Ж. Фраю. На розвиток постструктуралізму значний вплив мали ідеї відомого французького культуролога Мішеля Фуко (1926—1984 рр.) — автора праць "Божевілля і культура: історія божевілля в епоху класицизму", "Народження клініки", "Археологія знання", "Історія сексуальності". У формуванні світогляду М. Фуко значну роль відіграли праці Ф. Ніцше і М. Гайдеггера. В 1970 році М. Фуко очолив кафедру системного мислення. Початком власної системи філософії стала його праця "Слово і речі". М. Фуко одним із перших виступив проти концепції знака, яка домінувала в структуралізмі. Для М. Фуко суб'єкт висловлювання не можна ототожнювати з автором, який є "порожнім місцем". Автор не виражає себе у творі. В есе "Що таке автор?" М. Фуко писав, що автор помер, автор для нього "що", а не "хто", він не творець, а функція.

У художньому творі розчиняється індивідуальність письменника. "Твір, який колись мав обов'язок забезпечити безсмертя, — писав М. Фуко, — сьогодні володіє правом на вбивство, правом бути вбивцею свого автора, як це маємо у випадку із Флобером, Прустом чи Кафкою. І це ще не все: такий зв'язок письма зі смертю спостерігаємо також у затиранні індивідуальних характеристик суб'єкта письма, ...суб'єкт письма затирає ознаки власної індивідуальності". Але якщо немає автора, то хто ж розповідає? На це питання М. Фуко дає таку відповідь: автор не джерело значень, які вибудовують твір, а певна функціональна засада. Автор-функція — це своєрідний вимір дискурсу, в якому діють певні обмеження. Досліджуючи зв'язок дискурсів з поняттям влади, М. Фуко називає автора ідеологічною фігурою. На думку вченого, автор може зупинити розмноження значень у певному джерелі. "Автор дозволяє скоротити злоякісне розмноження значень у світі, він обережно ставиться не тільки до власних ресурсів і багатств, але й також до власних дискурсів та їхніх значень. Автор є, отже, і принципом ощадливості у розмножуванні значень".

М. Фуко вважає, що в процесі суспільних змін "авторська функція може зникнути настільки, що фантазування та його полісемантичні тексти знову стануть функцією, але вже іншого виду, та все ж із системою обмеження, яка не буде тривалішою від автора..."'. Щоб розвинутися тематично, стилістично, ідеологічно, твір мусить усунути присутність у ньому автора. За М. Фуко, естетична довготривалість твору вимагає радикального розриву з автором.

У всі часи художній твір робив автора безсмертним, а тепер здобув право вбивати його. Текст, виявляється, може функціонувати поза присутністю автора.

Поштовх для утвердження ідей смерті автора дала критика міметичної концепції. Але ні смерть автора, ні смерть літератури широкого емпіричного значення не мають, це непродуктивні фразеологеми, якими користуються окремі критики. Постструктуралізм ще в 90-х роках втратив свою привабливість на Заході. Ми вважаємо, що твір і митець не існують один без одного, митець — джерело твору, а твір — джерело митця.