29 Методологія семіотичних студій

Семіотика як літературознавча наука започаткована у шістдесяті роки двадцятого

століття; її пов’язують із діяльністю таких дослідницьких осередків, як Паризька школа та

журнал “Communications” і тартуська з видавництвом “Труды по знаковым системам”.

В основу поняття “семіотика” покладено грецький термін “semion” – знак. Ще в ХVІІ ст.,

намагаючись “розглянути природу знаків, які розум використовує для розуміння речей чи

для передачі свого знання іншим”, філософ Джон Локк уводить цю дефініцію. Учений,

трактуючи семіотику як “вчення про знаки”, ототожнював її із логікою. Цікавість до

методики суміжних з літературознавством наук, які уможливлювали вивчення різних

аспектів художньої діяльності людини, що активізувалася на межі ХІХ-ХХ століть,

сприяли виникненню теорії семіотики.

Джерелами літературознавчої семіотики стали праці швейцарського лінгвіста

Фердинанда де Соссюра (1857–1913), американських філософів – Чарльза Пірса (1839–

1914) і Чарльза Морріса (1901–1978). У “Курсі загального мовознавства” Фердинанд де

Соссюр спробував розглянути природні мови як знакові системи у рамках нової наукової

дисципліни, яку назвав “семіологією”. Чарльз Пірс вніс до наукового співтовариства

власне термін “семіотика”. За його визначенням, знак – це “щось таке, що під якимось

кутом зору або в якійсь ролі репрезентує щодо когось щось інше” [6, 216]. Чарльз Морріс Серія «Філологічні науки», 2011

у 1938 р. видав працю “Основи теорії знаків”, що стала першим систематичним викладом

семіотики як науки

Предметом семіотичного літературознавства, згідно з визначенням Умберто Еко, є

дослідження “всіх культурних явищ таким чином, ніби вони є системами знаків – приймаючи

гіпотезу, що справді всі явища культури є системами знаків, а відтак – явищами комунікації”

[3, 24]. Таким чином семіотика, означивши предмет дослідження передусім як

протиставлення знака і речі, системи і тексту (або коду і комунікату), заклала нові можливості

літературознавчого тлумачення текстів, конструктивні підходи до дослідження художніх

творів як цілісних явищ у сукупності змістових та формальних характеристик щодо реальної

чи уявної дійсності. “Код є відповідником системи і означає сукупність обмежень,

накладених культурою на комбінаторські здібності користувача мови як у синтагматичному

(синтаксичному) аспекті, так і в семантичному, який показує механізм зв’язків за їхніми

значеннями (signifiants і signifies, тобто означників та означуваних)” [2, 217]. Таким чином,

теорія комунікації – поруч із мовознавством – є другим джерелом семіотики.

() особливості семіотики ю. лотмана

Згідно визначення Ю. Лотмана у динаміці розвитку семіотики існують дві тенденції:

1. Одна спрямована на уточнення вихідних понять і визначення процедур породження. Прагнення до точного моделювання призводить до створення мета семіотики: об'єктом дослідження стають не тексти як такі, а моделі текстів, моделі моделей і т. д. Характерна особливість: мова цікавить дослідника як матеріалізація структурних законів мови, Власне, тут наявна структурна непослідовність, суміщення різноманітних текстів у межах єдиного текстового утворення, смислова невизначеність - випадкові і "непрацюючі" ознаки, що знімаються на метарівні моделювання тексту, то, з іншої сторони, вони є предметом особливої уваги.

2. Друга тенденція зосереджує увагу на семіотичному функціонуванні реального тексту. Предмет уваги на семіотичних аспектах мови, які розходяться з мовною структурою. «Вона – за визначенням Ю. Лотмана, - породжує семіотику культури».

Автор пропонує розглянути такі етапи трактування тексту, як такого:

• Початкові визначення тексту, що підкреслювали його єдину сигнальну природу, або нероздільну єдність його функцій в певному культурному контексті, де текст розглядався як вислів на якій-небудь одній мові.

• Семіотики виявили, що, для того щоб дане повідомлення могло бути визначено як "текст", воно повинно бути як мінімум двічі закодовано.

• Етап підключення будь-яких формул в текст другого порядку. Особливий структурний сенс отримували такі випадки, коли з'єднувалися тексти на принципово різних мовах, наприклад, словесна формула і ритуальний жест. Виходить в результаті текст другого порядку включав в себе розташовані на одному ієрархічному рівні підтексти на різних і взаємно не виводяться один з одного мовами. Виникнення текстів типу "ритуал", "обряд", "дійство" призводило до поєднання принципово різних типів денотатів аж до - до виникнення складних проблем перекодування, еквівалентності, зрушень у точках зору, суміщення різних "голосів" в єдиному текстовому цілому.

Ю. Лотман зупиняє увагу на співвідношенні тексту і мета тексту: «З одного боку, той чи інший приватний текст може виконувати по відношенню до культурного контексту роль описує механізму, з іншого, він, в свою чергу, може вступати в дешифрується і структурують відносини з деякою метамовною освітою. Нарешті, той чи інший текст може включати в себе в якості приватних підструктур і текстові, і метатекстові елементи».

Текст постає перед нами не як реалізація повідомлення на якій-небудь одній мові, а як складний пристрій, що зберігає різноманітні коди, здатне трансформувати отримувані повідомлення і породжувати нові, як інформаційний генератор, що володіє рисами інтелектуальної особистості. У зв'язку з цим змінюється уявлення про ставлення споживача і тексту. Ось, чому автор пропонує ввести замість формули "споживач дешифрує текст" можлива більш точна - "споживач спілкується з текстом". Він вступає з ним в контакти. Процес розшифрування тексту надзвичайно ускладнюється, втрачає свій одноразовий і кінцевий характер, наближаючись до знайомих нам актів семіотичного спілкування людини з іншого автономної особистістю.

• Размещено на Allbest.ru