28 Наратологія

Наратологія — розділ літературознавства, об'єктом дослідження якого є теорія оповіді. Наратологія дозволяє здійснювати аналіз структурної організації художнього твору та діалогічної взаємодії автора та читача, що надає змогу об'єктивно оцінювати результати творчої роботи автора.

Як окрема галузь наратологія почала формуватись наприкінці 60-х років ХХст. у результаті перегляду структуралістської доктрини з позицій комунікативних уявлень про природу мистецтва. У широкому значенні предметом вивчення наратології є природа, форма і функціонування наратива. У вужчому значенні — наратологія фокусує увагу на можливих співвідношеннях між розповіддю і наративним текстом, наратуванням і наративним текстом, розповіддю і наратуванням. Зокрема, вона досліджує проблеми часу, способу й голосу. У теорії наратології актуальним є також дослідження певних наративів за допомогою моделей, розроблених так званою наративістикою.

аратологія сьогодні багато в чому спирається на концепцію “діалогізму”. Вперше ідею існуючих прямих та зворотніх зв’язків у системі “автор - твір - читач” висунув російський вчений М. Бахтін, який був розробником концепції діалогізму висловлювання, усного чи писемного. У праці “Проблема мовленнєвих жанрів” вчений висловлює думку про те, що всі сфери діяльності людини: від побуту до мистецтва, - пов’язані з процесами мовлення. В залежності від складності та тривалостиі висловлювань, а також сфери застосування, жанри поділяються на первинні (прості: побутовий діалог, воєнний наказ, публіцистичний виступ, стандартний перелік ділових паперів тощо), та вторинні (складні: наукові виступи та всі ліературні жанри) [3, с. 252]. Не зважаючи на полеміку М. Бахтіна з формалістами, його часто відносять саме до них через те, що вчений у своїх роботах багато уваги приділяє вивченню різноманітних форм висловлювання. Основним питанням дискусії між ученими була різниця в поглядах на призначення мови у вислові. М. Бахтін звинувачував формалістів у тому, що вони не приділяли належної уваги зв’язку слова з історичною епохою. Класичною формою мовленнєвого спілкування вчений називає діалог. Художній твір теж являє собою репліку діалогу, окрему ланку загального комунікативного ланцюга, “він пов’язаний з іншими творами - висловлюваннями: і з тими, на які він відповідає, і з тими, які на нього відповідають; в той же час, подібно до репліки діалогу, він відділений від них абсолютними кордонами зміни мовленнєвих суб’єктів” [3, с. 268]. Подана концепція діалогізму текстів, розроблена М. Бахтіним, знайшла багатьох послідовників та в майбутньому багато в чому відгукнулася в теоріях прибічників структуралізму, які також були переконані в тому, що літературний твір виконує комунікативну функцію.

Слід сказати, що виникненню наратології передували дослідження структуралістів: Р. Якобсона, К. Леві-Строса, Р. Барта та інших. Р. Барт у статті “Смерть автора” зазначає, що саме читач, а не автор, є основним джерелом синтезу змістів, бо “текст складається з множинності різних видів письма, які виходять з різних культур та вступають один з одним у відношення діалогу, пародії, сварки, однак вся ця множинність фокусується в одній точці, якою є не автор, а читач. Читач - це той простір, де відбиваються всі до єдиної цитати, з яких складається письмо; текст набуває єдності не в походженні своєму, а в призначенні, тільки призначення це не особиста адреса; читач - це людина без історії, без біографії, без психології, він всього лише хтось, хто зводить до єдності всі ті штрихи, що утворюють письмовий текст” [4, с. 390]. Говорячи про внесок Р. Барта в дослідження художнього тексту, слід сказати, що окреслені ним концепції були поштовхом для розробки згодом категорії інтертекстуальності, теоретиком якої виступила Ю. Крістева. Саме Р. Барт вперше розподілив між собою твір та текст.