26. Подальший розвиток ідей бахтіна

теоретик французького постструктуралізму Ю.Крістева, аналізуючи наукові доробки М.М.Бахтіна, підкреслює, що класична поетика отримала удар "в саме серце", коли Бахтін почав вивчати романний текст як деяку мовну матеріальність. Ю.Крістева звертається до аналізу літератури, що

ввібрала у себе карнавальну структуру, називаючи її поліфонічною (Рабле, Свіфт, Достоєвський). В ХІХ ст. стався розрив: у Рабле, Свіфта або Достоєвського діалог так і лишився предметом зображення, художньої вигадки, тоді як поліфонічний роман нашого часу (за Ю.Крістевою) набуває рис "нечитабельності" (Джойс) і постає іманентним самій мові (Пруст, Кафка). Саме з цього моменту, за Ю.Крістевою, (з моменту розриву, причому не лише літературного, а також соціального, політичного, філософського) і постає проблема інтертекстуальності (міжтекстового діалогу). М.М.Бахтін вказує на два значення "слова": 1) слово – як семантична одиниця мови;

2) слово – як "дискурс": розподілене між різноманітними дискурсними інстанціями, котрі множинне "я" заповнює однозначно; спочатку слово діалогічне (в ньому – голос іншого адресата); потім поліфонічне (голоси декількох дискурсних інтонацій). Отже, прислуховуючись до слова–дискурсу, М.М.Бахтін чує в ньому розщепленість суб'єкта (він конституюється "іншим", потім стає "іншим" стосовно себе самого, набуваючи ознак невловимості і поліфонічності). Наука, що займається такою поліфонією, є наукою про мову, транслінгвістикою. Погоджуючись із М.М.Бахтіним, що слово – це простір, в якому зливаються різноманітні "я", що розмовляють, Ю.Крістева визначає діалогізм як слово про слово, звернене до іншого слова, виражене в його поліфонії, що належить до міжтекстового простору.

Діалог слів–дискурсів нескінченний; занурене в багатоголосся, слово–дискурс не має ні стійкого сенсу, ні стійкого суб'єкта, здатного бути носієм стійкого сенсу, ні єдиного адресата, котрий міг би його почути, слово в Достоєвського, пише М.М.Бахтін, " не пишається ... адже йому ні перед ким пишатися"; отже, слово–дискурс розбивається на "тисячу уламків", потрапляючи в міжтекстовий простір, в контекст дискурсів, в якому розсіюється не лише той, хто говорить, але й суб'єкт,

який слухає (ми самі), тому що (за М.М.Бахтіним), "людина ніколи не співпадає сама з собою".

Ю.Крістева звертається до аргументації М.М.Бахтіна щодо оцінки текстів Достоєвського, і характеризує їх як протистояння дискурсів, поліфонічну цілісність, "незавершену і невирішену" матрицю. Персонаж – це дискурсна позиція "я", що веде діалог не лише з інстанцією "я", що пише, але і з самим собою. Адже автор – у своєму ставленні до персонажу, за М.М.Бахтіним, спів-

відноситься з дискурсом іншого. Ю.Крістева вказує на оригінальність М.М.Бахтіна:

вона породжена текстом самого Достоєвського, який досліджував розщепленого суб'єкта та його спробу сховатися в лоні власного бажання (означника).

Ю.Крістева підсумовує, що, користуючись терміном "поетика", М.М.Бахтін відкрив цілий материк, до якого не застосовується інструментарій поетики. Звідси – роздвоєність його підходу; це не літературний, не лінгвістичний і не філософський підхід, але це все разом. "Цей підхід претендує на те, щоб бути "поетикою", однак його дискурс весь час переривається актами вторгнення за кордон зображення – туди, де поетиці вже нічого описувати, де аналітичні зусилля переносяться

на пошуки правил, у відповідності до яких породжуються смисл і суб'єкт смислу, причому пограничні тексти нашого часу – перші серед тих, хто ці правила виробляє". Літературне слово – це "місце перетину текстових площин, як діалогу різновидів письма – самого письменника, одержувача (або персонажу), і, врешті–решт, письма, що утворене теперішнім чи попереднім

культурним контекстом" .за Ю.Крістевою, потрібно визначити три виміри текстового простору:

1) суб'єкт письма;

2) одержувач;

3) сторонні їм тексти.

Дані три інстанції перебувають між собою в стані діалогу. Звідси статус слова визначається:

а) горизонтально (слово в тексті належить і суб'єкту

письма, і його одержувачу);

б) вертикально (слово в тексті зорієнтоване на суку-

пність інших літературних текстів).

Одержувач, будучи дискурсом, також підключений

до дискурсного універсуму книги. Він зливається з ін-

шим текстом, у відношенні до якого письменник пише

свій власний текст.

Так, горизонтальна ось (суб'єкт – одержувач) і вертикальна ось (текст – контекст) врешті–решт співпадають, виявляючи головне: будь-яке слово (текст) є таким перетином двох слів (текстів), в якому маємо можливість прочитати, принаймні, ще одне слово (текст). Саме такий висновок аналізу статуту слова репрезентує виникнення поняття "інтертекстуальності".

Ю.Крістева робить висновок, що "діалогізм" М.М.Бахтіна виявляє в письмі крім суб'єктивного, ще й комунікативне, інтертекстове начало; в світлі такого розуміння діалогізму поняття "особистість – суб'єкт" починає тьмяніти, поступаючись місцем амбівалентності письма. А

вже саме поняття "амбівалентність" передбачає включення історії (суспільства) в текст і тексту – в історію.

Вказуючи на відкриття, зроблене М.М.Бахтіним,

Ю.Крістева висновує: будь-який текст будується як мозаїка цитацій, будь-який текст є продуктом трансформації іншого тексту. Отже, на місці поняття інтерсуб'єктивності постає поняття інтертекстуальності .

Ідея інтертекстуальності відразу ж спричинила

шквал полеміки в філософській думці. Слід відмітити, що досьогодні немає єдиного більш–менш узгодженого визначення інтертекстуальності, хоча, як зазначено в статті А.Бартова ("Від тексту до контексту – вічний рух культури"), – наголос ставиться на двох моментах: поперше, жоден новий текст не може вважати себе автономним через обов'язкову присутність попередніх текстів, і, по–друге, тексти функціонують лише на дискурсивній ниві культури.