23.Основні літературознавчі ідеї бахтіна

Полемізуючи з позитивістськими пошуками формалістів, Бахтін показує, що науковий аналіз

тексту може запозичити деякі теорії в літературі і культурі: принципи побудови картини світу в Рабле перетворилися в теорії Михайла Бахтіна на своєрідну аналітичну апофатику. Безліч його термінів, таких як діалогізм, багатоголосся, хронотоп, багатомовність, амбівалентність, увійшли в лексикон сучасної літературної критики та естетики, а самі наукові теорії вченого перегукуються з ідеями постмодернізму, що не може не зацікавити.

Варто зауважити, що ідея гіпертекстуальності була запропонована свого часу Михайлом Бах-

тіним. Він вважав, що остаточно зрозумілого тексту не існує і будь-яке дослідження тексту відбувається на межі з усіма науковими сферами, які певним чином обумовлюють той чи інший текст. Те, що Умберто Еко називає "інтертекстуальною" інтерпретацією тексту, у Бахтіна постає як багатоголосся тексту, і саме це багатоголосся дозволяє сприйняти текст в його здатності виявляти свою неповторну сутність в новому прочитанні, оскыльки кожен його рівень володіє внутрішньою можливістю смислового прояву. Бахтін зауважує: "Текст – це своєрідна монада, що відображає в собі всі тексти у контексті даної смислової сфери. Так само й всі вербальні знаки являються багатоакцентними, вони є нестабільною силою, яка існує лише завдяки своїй орієнтованості на інші знаки". Умберто

Еко також приваблює проблема взаємозв’язку авторського тексту і його читача, що виникає в результаті інтерпретації; ту ж саму проблему розглядає Бахтін. Їхні ідеї багато в чому подібні між собою, і, як відомо, Еко не був знайомий з роботами Бахтіна. Бахтін вважає, що логіка діалогу в поліфонічному тексті, яка є методом і процесом пізнання, а

також суб’єктивним відношенням до автора тексту, характерна для світу, в якому людина не відчуває відчуження. Названі вище логіка і метод відмовляються від старої діалектичної логіки, орієнтованої переважно на віддзеркалення процесів, спрямованих на об’єкт пізнання того, що не залежить від волі і діяльності суб’єкта. "І тому стара діалектика виявляється найбільш адекватною для системного пізнання "царства необхідності" – світів об’єктивних і відчужених соціальних стосунків". На відміну від неї діалектика діалогу, множинна поліфонічність, в співтворчості є пізнанням процесу творення нової текстуальної свободи. Суб’єктивне відношення до суб’єкта є живим діалектичним протиріччям особливого роду – протиріччям нової людської культури, яка остаточно ще не сформувалася. Бахтін стверджує, що для вступу в діалог людина повинна позбутися свого власного якісного буття особистості. Одночасно з цією відмовою людина повинна прийняти в свою свідомість текст або співрозмовника в діалозі, таким чином частково ставши ним, але не просто в діалозі, а в житті, в світобаченні. Світ Бахтіна діалектичний, бо він заснований на складній багаторівневій системі зв’язків, де є зміст і форма (в більшості випадків деформована і суперечлива), сутність і явище.

Текст (за М.М.Бахтіним) буває:

ідеологічним (опора – "єдність свідомості"; буває в ідеалістичній філософії);

поліфонічним – ідеології тут розсіяні в інтертекстовому просторі – в проміжку між різноманітними "я", і їх статут дорівнює статуту діалогічного "слова". Текст оволодіває ідеологіями, зіштовхує різноманітні "я", що розмовляють (або тексти), дозволяючи їм побачити їх

власний несвідомий субстрат. "Текст (поліфонічний) не має власної ідеології, тому що в ньому немає суб'єкта (ідеологічного). Це особливий пристрій – майданчик, на який виходять різноманітні ідеології, щоб знищити одна одну в протиборстві" [17]. В романах Достоєвського нічого не "зображується": в них немає ні персонажу, ні дійсності, ні автора; вони похідні від матерії, що породжує інстанцію "я", котре бажає "іншого". Предметом аналізу в таких текстах є

співвідношення суб'єкта з його власним дискурсом; мова йде про перед–об'єкт, занурений в дискурси, в сукупність розрізнень, що конфліктують.