22. Школа російських формалістів та її вплив на структурально-семіотичні студії.

  литерат -теор. направление, проявившееся в 10-20-х гг. и оказавшее влияние не только на становление совр. лит. теории, но и на развитие др. гуманитарных наук, а также на худож. практику (лит-ра, кино, театр). В 1916-25 существовала организация русских формалистов — Об-во по изучению поэтич. языка (ОПОЯЗ), издавались “Сборники по теории поэтич. языка” (1916-19). російський формалізм, що в комплексі з іншими тогочасними концепціями інспірував появу одного з найбільших напрямів гуманітаристики ХХ століття — структуралізму. "Поетика як наука про форми, види, засоби і способи організації творів словесно художньої діяльності, про структурні типи й жанри літературних творів прагне охопити..., — писав дослідник, — не лише явища поетичного мовлення, але і найрізноманітніші грані структури творів літератури й усної народної словесності" . У її компетенції перебувають "питання про мотиви... й сюжети, про їхні джерела й форми зчіплювання, про структурні варіації їх, про різні прийоми й принципи розгортання чи розвитку сюжету, про закони сюжетоскладання, про художній час як категорію побудови й руху дій у літературному творі, про композицію як систему сполучення, взаємодії, руху й об'єднання мовленнєвого, функціонально-стилістичного та ідейно-тематичного планів словесно-художнього твору, питання про засоби й прийоми сюжетно-динамічної і власне мовленнєвої характеристики персонажів у різних жанрах і видах літератури, про жанрові і структурні різниці у співвідношеннях і зв'язках монологічного й діалогічного мовлення в різні епохи літературного розвитку й у різних типах словесно-художніх структур, про вплив ідейного задуму й тематичного плану твору на його стилістично-мовленнєвий стрій, про зв'язок публіцистичного й образно-повістувального аспектів композиції літературних творів і багато, багато інших проблем словесно-художньої творчості..." На думку Бориса Ярхо, найчільнішого теоретика так званого точного літературознавства (пізнішої модифікації формалізму), склад поетики — дуже вразливе місце науки про літературу. У своєму ескізі раціональної поетології Б. Ярхо пропонував такий поділ (класифікацію) поетики твору: ейдологія, або іконологія (теорія образу як базової одиниці поетики, подібної до фігури —одиниці стилістики чи вірша — одиниці фоніки) із підрозділом учення про символ; теорія сюжету, або тематика (вчення про мотив); теорія концепції (вчення про емоцію та ідею як системотвірні одиниці). При цім сама поетика мислилася однією із трьох основних ділянок літературної форми (дві інші — це фоніка і стилістика). Цікаво, що до поетики Б. Ярхо зараховує те, що сприймається за допомогою уяви (образи, мотиви) й розуму (ідейна й емоціональна концепції) Якщо оглянути найновіші літературознавчі праці, то вони включають до поетики всі складники літературного твору, передусім тематику, сюжет, композицію, стилістику, ритмічну організацію. Тим часом останні два розділи —стилістика й ритмологія — наразі стали самостійними науковими дисциплінами  зі своїм окремим предметом та інструментарієм його вивчення. Але, оскільки вони тісно переплітаються з іншими компонентами твору, автономне їх вивчення в принципі не можливе. Тож треба сподіватися, що й надалі ці галузі лишатимуться у власності поетології. Треба зазначити, що тоді ж, у 20-ті роки, на противагу догматизму формального (морфологічного) методу, М. Бахтін зводив грандіозну задумом споруду соціологічної поетики. Народжена панівною тоді філософією марксизму вона постала як учення про змістовність форми художньої структури, але в цілому це був проект нової теорії літератури, що давала б "історії літератури провідні напрямки в специфікації матеріалу дослідження й основні визначення його форм і типів" [7, с. 212].

Істотний момент соціологічної поетики М. Бахтіна — функціональний і контекстуальний підходи до структурного елемента, розуміння твору як процесу, а не результату. "Що таке літературний твір? Яка його структура? Які ж елементи цієї структури і які їхні художні функції? Що таке жанр, стиль, сюжет, тема, мотив, герой, метр, ритм, мелодика і т. д.? Усі ці питання і, зокрема, питання про відбиття ідеологічного кругозору в змісті твору і про функції цього відбиття в цілості його художньої структури — усе це простора дослідницька царина соціологічної поетики" [7, с. 212].

В умовах протистояння парадигм формалізму і соціологізму поетика М. Бахтіна-Медведєва виявилася мудрим методологічним компромісом, перспективним напрямом літературознавства. У своїх теоретичних засновках, концептуальній насиченості вона зберігає значення й досі, її зміст і далі залишається дискусійним, а, отже, конкурентним у конгломераті сучасних методологій.

Окремо слід згадати вже історично зафіксований резонанс бахтінської соціологічної поетики. Поняття змістовності художньої форми зазвучало лейтмотивом у тритомнику колективної "Теорії літератури" (1962 — 1965), написаної російськими вченими. Ця праця разом із перевиданням "Проблем поетики Достоєвського" (1963) М. Бахтіна та "Лекціями зі структуральної поетики" (1964) Юрія Лотмана ознаменувала першу хвилю відродження поетики як науки після тридцятирічного табу на неї в офіційному радянському літературознавстві, де за цей час їй було знайдено невдалий замінник — майстерність письменника і для більшості науковців поетика і асоціюється з  вченням про форму твору. Спрощенні погляди на поетику віддзеркалюють описові методики вивчення твору й характерні для них формулювання на кшталт: "проблематика і поетика творів", "ідейний зміст і поетика" і т. п.

Неважко помітити, що це явище закорінене в сумнозвісному дуалізмі змісту і форми, скасованому ще Геґелем, але й понині живучому в університетських і шкільних курсах літератури. Можна, звичайно, послатися й на китицю інших причин: поєднання в поетиці практики й теорії поезії, семантичну розмитість меж застосування терміну, його численні авторські експлікації, дивовижну складність самого об'єкта, різноманітні методологічні підходи до нього, застосування понятійних еквівалентів (художність, художній світ письменника, внутрішній світ твору тощо). Не останню роль відіграли і тривала боротьба з формалізмом, і затяжна ізоляція від літературно-естетичної думки зарубіжжя, і неуважне, а часто упереджене читання власної філологічної спадщини.