21. Варіативність аналітичної рецепції худ текстів за міфокритичною методологією.

Міф, міфологія та міфокритика започатковуються як об’єкт досліджень у кінці

ХІХ – на початку ХХ століть, серед яких можна виокремити школи: англо-

американську; німецьку; французьку; російську; українську.

Актуальність теми зазначена ще англо-американською антропологічною

школою, яка вважається однією з перших, що започаткувала сучасні принципи

міфокритичної методології аналізу художнього твору. посіб життя, мислення і самого буття [10].

Одним із найвідоміших представників англо-американської ритуально-

міфологічної школи є канадський мовознавець та літературознавець Н. Фрай, який

об’єднав зусилля своїх попередників і сформулював чітку методологію

міфокритичного аналізу художнього твору швидше з літературознавчих, ніж з

антропологічних позицій. Базуючись на теорію поетики Аристотеля, Н. Фрай у

своїй праці „Архетипний аналіз: теорія мітів” визнав міф передумовою художньої

творчості, який зумовлює жанр, основні мотиви, образну структуру.

Запропонувавши концепцію „систематичної” критики, літературознавець розглядає

літературне явище, яке має свій структурний каркас і виходить із одного

конкретного міфу (мономіфу, першоміфу). Структурний каркас складають чотири

природні міфи, які пронизують літературу протягом всього її розвитку,

зумовлюють ритми, тематичні форми та сюжетні образи, які реалізуються в

певному ритуалі.  Міфологічна критика зародилася в Європі, але зараз найпоширенішою стала в літературознавстві США. Міфокритика має деякі переваги над іншими критичними школами в силу своєї "комунікабельності", адже міфокритики часто користуються досягненнями психоаналізу, структуралізму, "нової" і семантико-символічної критики. В основу міфологічної критики покладений принцип відшукування міфологічних репродукцій в художніх творах пізніших епох. Звернення до витоків літератури розширює і поглиблює наше сприйняття і розуміння художніх цінностей. В багатьох випадках такий підхід є просто необхідним. Поняття міфеми, найменшої значеннєвої одиниці міфологічного

дискурсу, є ключовим концептом у теорії Ж. Дюрана. За допомогою

міфеми він визначає поняття самого міфу: „про міф можна говорити у випадку статистичного досягнення певного кворуму міфем” [2, с. 344].

Міфема має структурну природу („архетипну” за К.Г. Юнґом або „схемну” за Ж. Дюраном), а її наповненням може бути мотив, сюжет,

міфологічне забарвлення, емблема тощо. На відміну від усіх інших одиниць міфологічного дискурсу, в міфемі „дієслівна” динаміка домінує

над субстантивністю, оскільки міфема належить до системи частоти повторення, яка й визначає сутність міфу. Структурна міфема може проявлятися та семантично функціонувати в два способи: 1) патентний (явний) спосіб прояву міфеми реалізується через експліцитний повтор її

змісту або змістів (актантних станів, персонажів, емблем); 2) латентна (прихована) дія міфеми відбувається шляхом повтору імпліцитної інтенціональної схеми. Тобто приховані міфеми „шукають нових шат, щоб прибрати старі сюжети”.Іншими словами, повтор формальної схеми міфу приховується у змістах, які не відповідають наративній схемі твору. З погляду лінгвістичної термінології ці два типи прояву міфем можна окреслити поняттями денотації та конотації. міфокритика виявляє провідні міфи та їх значеннєві трансформації не лише в художньому творі певної епохи та середовища, але й у самій особі автора. Вона намагається показати, як та чи інша риса особистості автора впливає на трансформацію існуючої міфології або,

навпаки, акцентує той чи інший провідний міф. Працюючи з художнім твором, міфокритика не лише екстраполює його текст на біографію автора, виносячи його в такий спосіб за межі творчості, але й долучає до нього соціальні, естетичні та культурні переконання митця. Тому міфокритика мусить застосовувати міждисциплінарний підхід, звертаючись до методології психології, антропології, соціології й, зокрема, рецептивних учень.