Валовий дохід і прибуток
Валовий дохід - це сумарний річний дохід підприємства , отриманий у результаті виробництва і продажу продукції , товарів , послуг , т.е це різниця між грошовою виручкою від продажу товарів і матеріальними витратами на їх виробництво. Валовий дохід дорівнює сумі заробітної плати і чистого доходу (прибутку).
Валовий прибуток - це сума , яка залишається у виробників після вирахування витрат , пов'язаних з оплатою праці і податків ( крім податку на прибуток) , тобто це різниця між грошовою виручкою від усіх видів діяльності підприємства і сукупними витратами на здійснення цієї діяльності.
38. ТОРГОВИЙ КАПІТАЛ І ТОРГОВИЙ ПРИБУТОК. ВИТРАТИ ОБІГУ Розвинуте капіталістичне виробництво не може обійтись без торгівлі. Її найчастіше організує торговий капітал. Торговий капітал – це відособлена товарна форма промислового капіталу, що функціонує в сфері обміну товарів. Зі зростанням обсягів виробництва, з ускладненням проблеми реалізації поєднувати виробництво і торгівлю одному підприємцю стає не під силу. В умовах розвинутого (капіталістичного) товарного виробництва торгівля відособлюється в окрему сферу застосування капіталу. У сфері обігу, як відомо, не створюється ні вартості, ні додаткової вартості. Тут відбувається лише зміна товарної форми капіталу на грошову. Водночас, беручи на себе збут товару, торговий капітал сприяє зростанню промислового прибутку, адже дає можливість промисловому капіталу зосереджуватись лише на виробництві. Спеціалізація особливої групи підприємців на реалізації товару сприяє скороченню часу обігу, прискорює оборот всього капіталу. Зменшується частка суспільного капіталу, що перебуває в сфері обігу, збільшується питома вага виробничого капіталу, маса створеного прибутку. Торговий капіталіст може обслуговувати збут товарів кількох промислових підприємців. Він торгує не одним, а багатьма видами товару, обслуговуючи обороти капіталів різних галузей виробництва. При цьому торговий капітал значно швидше здійснює власний оборот, адже час його обороту обмежується лише часом купівлі і продажу товару. Спеціалізація торгового капіталу скорочує витрати обігу. На торгові операції торговці витрачають менші кошти, ніж витрачали б промисловці, якби самі реалізували свій товар. Торговий капітал, визначаючи попит на товари, впливає на виробництво, пристосовує його до ринку, змушує промисловців випускати товари, які користуються попитом. Торговий капітал впливає й на попит, рекламуючи продукцію і доставляючи її на віддалені ринки. Все це пояснює необхідність і доцільність відособлення торгового капіталу. Торговий капітал складається з двох частин: капіталу обігу і витрат обігу. Капітал обігу – це капітал, авансований на придбання у промислового капіталіста продукції для продажу. Ця частина торгового капіталу відшкодовується у результаті реалізації продукції. Витрати обігу – це частина капіталу, авансованого на обслуговування процесу продажу товару. Вони поділяються на додаткові та чисті витрати обігу. Додаткові витрати обігу – витрати, пов’язані з продовженням процесу виробництва у сфері обігу (транспортування товарів, їх сортування, фасування, упакування й зберігання). Це всі операції, які повинно робити виробництво, але частково передає у сферу обігу. Праця, затрачена на ці процеси, створює як вартість (у т. ч. і додаткову), так і споживну вартість. Тому ці витрати включаються у вартість товару і покриваються в процесі його реалізації як витрати виробництва. Чисті витрати обігу – це витрати, зумовлені процесом обігу, тобто йдуть на суто торгівельні операції (зарплата торгівельних робітників та службовців, адміністративно-управлінські видатки, оренда й утримання торгівельних приміщень, реклама). Ці витрати покриваються за рахунок додаткової вартості. Торговий капітал має приносити прибуток. Його джерелом є додаткова вартість, яка складається з двох частин. Одна з них створюється у торгівлі (при виконанні операцій, які продовжують процес виробництва). Друга – це частина додаткової вартості, створеної у сфері виробництва, яку промисловці виділяють торговцям за збут їх товарів.
Торговий прибуток – це перетворена форма додаткової вартості, яку отримують торгові підприємці у процесі їх господарської діяльності.
39. ПОЗИЧКОВИЙ КАПІТАЛ І ПОЗИЧКОВИЙ ПРОЦЕНТ Грошовий капітал здатний втілюватися в різні функціональні форми, провідною із яких є позичковий капітал.
Позичковий капітал - це відокремлена форма промислового капіталу, грошовий капітал, який його власники надають у позичку підприємцям на умовах повернення, платності й строковості.
Основою формування позичкового капіталу стали закономірності кругообігу капіталу в процесі відтворення, коли безпосередньо авансований у виробництво капітал не є власністю підприємця, а переданий йому в тимчасове користування. Власником позичкового капіталу залишається кредитор навіть тоді, коли капітал передано підприємцю-позичальнику. Так відбувається роздвоєння позичкового капіталу на капітал - власність і капітал - функцію. Кредитор як власник капіталу отримує частину доданої вартості у вигляді позичкового відсотку, а решта доданої вартості залишається у розпорядженні позичальника-підприємця у вигляді підприємницького доходу.
Позичковий капітал, відокремившись від промислового капіталу у самостійну форму суспільного капіталу, набув ряд суттєвих відмінностей:
o по-перше, позичковий капітал діє як капітал - власність у руках кредитора та стає капіталом-функцією в розпорядженні
позичальника. На цій основі позичальник користується грошовим капіталом кредитора, якому позичена сума коштів з відсотками повертається після збігу терміну позички;
o по-друге, гроші, окрім функції загального еквівалента, служать капіталом - засобом отримання додаткової вартості. Тобто власники грошових капіталів передають функціонуючим капіталістам не просто гроші, а гроші як капітал, вартість, що приносить додаткову вартість. В операціях позичок гроші стають своєрідним товаром, котрий кредитори нібито продають функціонуючим капіталістам за ціною розміру позичкового відсотка;
o по-третє, позичковий капітал здійснює відмінну форму руху. Увесь час обертання він перебуває у грошовій формі, здійснюючи рух Г - Г', тобто обмежується операціями передачі грошового капіталу у позичку і повернення з відсотками;
o по-четверте, позичковий капітал володіє специфічною формою відчуження. Якщо відчуження звичайних товарів відбувається у формі купівлі-продажу, то відчуження грошового капіталу набуває форми позички. У звичайних товарних операціях купівлі-продажу (Т - Г) товар переходить від продавця у власність покупця проти еквівалентної суми грошей. У позичкових операціях відбувається лише односторонній рух вартості - від кредитора до позичальника. Зворотне повернення грошового капіталу відбувається лише після збігу певного періоду часу;
o по-п'яте, позичковий капітал найбільшої фетишистської форми. У його русі Г - Г' не беруть участі ніякі передавальні ланки. Створюється видимість самозростання грошей. Насправді ж гроші приростають тому, що у позичальників вони перетворюються у діючий капітал
Рушійною силою руху позичкового капіталу є привласнення належного процента. Його розмір спонукає власників тимчасово вільних коштів на певний час відчужувати їх під відсоток, що стає ціною кредиту. Попит і пропозиція позичкового капіталу формуються грошовим ринком.
Позичковий процент - частина доходу, яку позичальник віддає кредиторові за користування грошовими коштами.
Суть процента в тому, що це частина прибутку яку позичальник сплачує за взятий у кредит грошовий капітал. Якщо позичальником стає функціонуючий підприємець, він за тимчасове користування позичковим капіталом у формі його ціни повертає кредиторові частину свого прибутку. Економічна природа позичкового процента зумовлюється існуванням товарного виробництва та пов'язаних з ним кредитних відносин. Його розмір відображає ефективність використання позичкового капіталу і має покривати витрати позичальника та його дохід у формі середнього прибутку.
Джерелом позичкового відсотка є додана вартість, створена у процесі продуктивного використання позиченого капіталу, а також праця банківських службовців, які забезпечують рух капіталу. Додана вартість розподіляється так, щоб кредитор отримав прибуток у вигляді відсотка за кредит, а позичальник - підприємницький дохід у вигляді прибутку на використаний у підприємницькій діяльності позичений капітал. Важливо, щоб виробництво і розподіл доданої вартості здійснювався відповідно до реальних потреб суспільного відтворення та вимог законів грошового обігу. Зокрема, рівень позичкового процента не може бути вищим від середньої норми прибутку. За іншого виробниче використання позички втрачає сенс.
Отже, позичковий капітал є однією з функціональних форм грошового капіталу, для авансування підприємців надходить з грошового (фінансового) ринку, який формується, головним чином, банківськими і парабанківськими (спеціалізованими) кредитно-фінансовими установами. Відсоткова ставка позичкового капіталу в ринковій економіці діє як ціна капіталу, взятого у кредит. В умовах вільної конкуренції норма відсотка позичкового капіталу динамічно змінюється. Процес розвитку виробництва й нагромадження грошових коштів, що потребують перетворення у функціонуючий капітал, спричинив формування кредитної системи відносин і кредитних інститутів.
40.ЗЕМЕЛЬНА РЕНТА, ЇЇ СУТНІСТЬ, ВИДИ І МЕХАНІЗМ. Рента – доход, що постійно одержується з капіталу, землі, майна, яке не пов'язане з підприємницькою діяльністю. Рентою називають також прибуток, що отримує власник по облігаціях державних позик.
Додатковий прибуток, що з'являється на кращих і середніх землях, привласнюється орендодавцем і утворює диференційну земельну ренту.
Причиною утворення диференційної ренти є монополія на землю як об'єкт капіталістичного господарства.
К. Маркс розглядає диференційну ренту подвiйного роду: диференцiйна рента I i II.
Диференційна рента І з’являється внаслідок різниць у місті розташування відносно до ринку, транспортних шляхів та ін.
Диференційна рента І представляє собою різницю мiж суспільною та індивідуальною цінами виробництва, що отримана з ділянок, якi ближче розташованi до ринку збуту.
Диференційна рента II — додатковий одержуваний прибуток від додаткових капіталовкладень; додаткова вартість, додатковий прибуток на цьому шматку землі постає у вигляді різниці між суспільними і індивідуальними цінами.
Коли гірша ділянка віддається в оренду за будь-яку платню, то цю ренту на відміну від диференційної Маркс називав абсолютною рентою.
Абсолютна рента в умовах капіталізму – данина суспільства класовi землевласників. Вона впливає на підвищення цін, стримує розвиток сільського господарства. Тому ні в природних умовах рільництва, а в суспільних відносинах, і передусім в приватній власності на землю, криється одна з причин високих цін на сільськогосподарські продукти, відставання сільського господарства від промисловості.
Окрім диференційної і абсолютної ренти існує ще й монопольна рента.
Монопольна рента – це особлива форма земельної ренти, яка утворюється внаслідок підвищення ціни над вартістю товару, що вироблено в особливо сприятливих природних чи iнших умовах. Монопольна рента утворюється шляхом перерозподілу вартості і доданої вартості, що створено в інших галузях виробництва через механізм цін.
41,РИНОК ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ. ЦІНА ЗЕМЛІ. В умовах капіталізму земля є об'єктом купівлі-продажу, має ціну. Сама по собі земля вартості не має, тому що вона не є продуктом людської праці. Однак тому що існує приватна власність на землю, вона продається і купується. При визначенні ціни землевласник виходить з суми ренти , яку має з цієї ділянки. Продаючи землю він розраховує отримати гарантований прибуток не менший, ніж складає рента.
Ціна землі – капіталізована рента. Вона дорівнює грошовому капіталу такої величини, який приносив його власнику щорічний прибуток, що дорiвнює у виглядi банкiвського вiдсотку, якщо покласти той в банк:
Ціна землі постійно зростає, оскiльки з розвитком капiталiзму величина ренти зростає, а норма позичкового відсотка падає.
Земля – унікальний засiб виробництва: вона кількісно обмежена, її неможливо перемiстити, як економічний ресурс земля не має трудового походження і, внаслідок цього, витрат на виробництво. Кількість землі фіксовано, її пропозиція абсолютно нееластична.
Обмеженість землi призводить до того, що всі ділянки стають зайнятими різними власниками, які перешкоджають доступу до них iнших суб’єктiв.
42. Сутність, критерії та типи відтворення. У даній темі ми приступаємо до аналізу функціонування економічної системи як цілого, тобто на макрорівні. Макроекономіка об’єктом вивчення має суспільне (національне) виробництво в цілому. Національне виробництво являє собою безперервний рух індивідуальних капіталів, кругообіги яких взаємно переплітаються, утворюючи єдиний ланцюг економічних відносин, що проявляються через ринок, купівлю-продаж товарів. У цю мережу взаємодії включаються рух як промислового, так і торгового, банківського, фінансового капіталів.
Людська діяльність, спрямована на створення матеріальних благ (засобів виробництва) – це й є виробництво. Тобто, це процес, в якому люди (суспільство), впливаючи на речі, що надані природою, виготовляють певні матеріальні і нематеріальні блага.
Суспільне виробництво за своєю структурою складається з таких елементів, або фаз: власне виробництво, розподіл, обмін, споживання. Фази виробництва тісно пов’язані між собою, хоча кожна з них відносно відособлена, має свої характерні особливості.
Основою життя людського суспільства є матеріальне виробництво, бо в ньому створюються необхідні засоби існування людини. Проте, одним актом виробництво не закінчується. Так само, як людство не може перестати споживати, воно не може перестати виробляти. Тому виробництво повинно безперервно повторюватись. Безперервне повторювання виробництва отримало назву відтворення.
Суспільне відтворення – це процес суспільного виробництва в постійно повторюваному зв’язку і в безперервному поновленні.
Необхідною умовою суспільного відтворення є додержання певних народногосподарських пропорцій.
Основні положення теорії відтворення розроблено представниками класичної буржуазної політичної економії та К. Марксом. Вони полягають у наступному.
По-перше, виробництво матеріальних благ – це безперервно повторюваний процес.
По-друге, Результатом суспільного відтворення є створення суспільного продукту, що має двояку форму: натурально-речову і грошову.
По-третє, суспільне відтворення включає чотири фази суспільного виробництва: безпосередньо виробництво, розподіл, обмін, споживання.
В-четверте, суспільне відтворення передбачає певну пропорційність у розвитку галузей народного господарства.
В-п’яте, суспільне відтворення як і суспільне виробництво включає два підрозділи, а саме: виробництво засобів виробництва і виробництво предметів споживання.
В-шосте, джерелом розширеного суспільного відтворення є додатковий продукт.
В-сьоме, у процесі суспільного відтворення створюються суспільні фонди: фонд відшкодування, фонд нагромадження, фонд споживання.
Розрізняють три типи суспільного відтворення: просте, розширене й звужене.
Просте суспільне відтворення означає, що суспільне виробництво з року в рік повторюється в незмінних масштабах. Це може відбуватися за умови, вся створена додаткова вартість буде використовуватися на задоволення особистих потреб товаровиробників. Тобто, просте суспільне відтворення – це повторення процесу суспільного виробництва в попередніх масштабах, коли весь отриманий доход йде на особисте споживання.
Розширене суспільне відтворення передбачає, що суспільне виробництво з року в рік повторюється у зростаючих масштабах. Це можливо лише за умови, коли частина додаткової вартості буде використовуватися для нагромадження. Отже, розширене відтворення передбачає розподіл додаткової вартості на дві частини: частина відходить в особисте споживання (фонд споживання), а частина йде на додаткове придбання засобів виробництва та робочої сили (фонд нагромадження). Тобто, розширене суспільне відтворення – це повторення процесу суспільного виробництва у збільшеному розмірі, при якому частина отриманого доходу йде на придбання додаткових ресурсів.
Нарешті, звужене суспільне відтворення – це повторення процесу суспільного виробництва у скороченому обсязі.
Тільки розширене суспільне відтворення забезпечує постійне збільшення обсягів суспільного виробництва, а цим самим більш повне задоволення зростаючих потреб суспільства. Тому просте відтворення не є характерним для людського суспільства. Воно, як і звужене відтворення, може бути як окремий епізод, а не як постійно діюча форма суспільного виробництва.
Також слід звернути увагу на той факт, що у відповідності з якісною характеристикою факторів виробництва, розрізняють екстенсивне, інтенсивне та змішане суспільне відтворення.
Екстенсивне суспільне відтворення – це збільшення масштабів виробництва за рахунок залучення додаткових матеріально-речових і трудових ресурсів на попередній технічні й основі і при тому же рівні кваліфікації працівників.
Інтенсивне суспільне відтворення – це збільшення масштабів виробництва за рахунок якісного вдосконалення факторів виробництва, зокрема переходу на нову технічну основу, застосування прогресивних технологій, підвищення кваліфікації працівників тощо.
Змішане суспільне відтворення – це збільшення масштабів виробництва за рахунок як збільшення кількості ресурсів, що залучаються у виробництво, так і якісного їх вдосконалення.
43.Суспільний продукт і показники, що характеризують його величину. Найбільш узагальнюючим показником функціонування суспільного виробництва є сукупний суспільний продукт – товари і послуги, створені працею сукупного працівника у різних сферах і галузях виробництва за певний проміжок часу (переважно за рік).
Сукупний суспільний продукт (ССП) визначається додаванням продуктів, отриманих на окремих підприємствах. Проте, внаслідок суспільного розподілу праці між підприємствами виникає проміжна продукція (товари і послуги, які проходять неодноразову переробку або перепродаються кілька разів, перш ніж доходять до кінцевого споживача), внаслідок з’являється повторний рахунок. Якщо ССП звільнити від повторного рахунку, отримаємо кінцевий продукт.
За своєю натурально-речовою структурою ССП поділяється на засоби виробництва і предмети споживання. У процесі розширеного відтворення різні частини ССП виконують різні функції й тому виступають у різних формах.
Та частина ССП, за рахунок якої відновлюються спожиті засоби виробництва, виступає як фонд заміщення. Частина ССП, яка надходить у споживання у вигляді оплати праці, доходів підприємців, різноманітних соціальних виплат, складає фонд споживання. Частина ССП, яка йде на нагромадження (розширення та розвиток виробництва), – це фонд нагромадження.
В умовах ринкової економіки ССП виступає як у натурально-речовій, так і у вартісній формах. Вартісна структура ССП – це сума вартості спожитого постійного капіталу (с), змінного капіталу (v) й додаткової вартості (m). Якщо із ССП вирахувати фонд заміщення, то отримаємо створений у суспільстві чистий продукт, або національний доход.
Національний доход – це реальний доход, який використовується у суспільстві для особистого споживання та розширеного відтворення і виражає виробничі відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу, споживання та використання необхідного і додаткового продукту.
Національний доход з погляду витрат праці поділяють на необхідний і додатковий.
Необхідний продукт – це частина національного доходу, яка використовується на відтворення людини: передусім витрати на житло, одяг, продукти харчування, соціальні та духовні потреби.
Додатковий продукт – це частина національного доходу, яка використовується на розширення виробництва, створення резервного фонду, виплати дивідендів, збагачення панівного класу (придбання ним предметів розкоші, будівництво дорогих яхт тощо).
Як вже відомо з попередніх тем, Україна знаходиться на стадії реформування економічної системи суспільства та виробничих відносин, що в ній панують. Ці процеси відбуваються із використанням зарубіжного досвіду розвинених країн. Отже, відповідно до даної теми слід зазначити, що згідно з методикою розрахунків створеної національної продукції, яка застосовується у розвинених країнах світу й ООН, основним макроекономічним показником в Україні є валовий національний доход. Він охоплює результати економічної діяльності всіх господарських одиниць: домогосподарств, підприємств, організацій і закладів (державних і недержавних), іноземців як сфери матеріального, так і сфери нематеріального виробництва.
Отже, валовий національний доход (ВНП) – це сукупність вартостей усіх товарів і послуг, виготовлених як всередині країни, так і за її межами упродовж певного періоду, переважно одного року (без урахування повторного рахунку).
Модифікація ВНП – це валовий внутрішній продукт .
Валовий внутрішній продукт (ВВП) – це сукупність вартостей усіх товарів і послуг, створених всередині країни і тільки з використанням факторів виробництва даної країни.
Іншими словами, при обчисленні ВВП враховують лише продукт, виготовлений всередині країни, і не враховують продукт, створений зарубіжними філіалами та відділеннями національних підприємств. У такому контексті можна стверджувати, що ВНП відрізняється від ВВП на сальдо платіжного балансу. Різниця між ВНП і ВВП незначна і зумовлена розходженнями між величиною факторних доходів, що надійшли від зарубіжного виробництва країни, з одного боку, і факторними доходами, отриманими зарубіжними інвесторами в цій країні (тобто за допомогою використання іноземного капіталу) – з іншого. Якщо ВВП зменшити на суму річних амортизаційних відрахувань, то отримаємо показник чистого національного продукту (ЧНП). ЧНП за мінусом непрямих податків дає національний доход.
Усі вище розглянуті макроекономічні показники обчислюють за ринковими цінами, отримуючи їх номінальне значення. Щоб отримати реальний ВНП, ВВП і т. д., ринкові показники ціни “очищають” від інфляції (за допомогою індексу цін).