Продихи.

Процеси газообміну між внутрішніми тканинами і зовнішнім середовищем здійснюються через спеціальний апарат транспірації — продихи. У більшості рослин вони утворені двома замикаючими клітинами бобоподібної форми, а в злаків і осок — гантелеподібними клітинами. В обох випадках парні клітини продиху міцно з'єднані між собою тільки кінцями, середні ж частини утворюють продихову щілину, розміри якої контрольовано змінюються і регулюють тим самим інтенсивність газообміну і транспірації відповідного органа. Оболонки замикаючих клітин потовщені нерівномірно. Зокрема, в клітин продихів звичайного типу стінки, які утворюють овальну продихову щілину, товстіші, ніж протилежні (зовнішні).

Особливістю будови замикаючих клітин є й те, що в них, на відміну від основних клітин епідерми, завжди є хлоропласти і численні мітохондрії.

Крім звичайних продихів, є спеціалізовані, крізь які виділяється краплиннорідка вода. їхня будова подібна до звичайних, з тією лише різницею, що в них немає замикаючих клітин. Такі продихи називають водяними, а весь комплекс, що бере участь у виділенні води, дістав назву гідатода.

Первинною покривною тканиною є також ризодерма (епіблема) — одна з важливих у функціональному відношенні тканин кореня; завдяки їй корінь всмоктує воду і розчинені в ній мінеральні речовини.

У багаторічних надземних органів рослин первинна покривна тка­нина (епідерма) змінюється на вторинну — перидерму. Вона виникає в результаті діяльності коркового камбію (фелогену), що закладається під епідермою. Клітини фелогену при діленні відкладають назовні шари клітин корку, який виконує захисні функції, а до центру — шари фелодерми, яка складається із живих клітин і забезпечує живлення фелогену.

Для забезпечення газообміну внутрішніх тканин у корковому шарі формуються так звані сочевички. В них клітини корку і живі паренхімні клітини з'єднуються між собою не щільно, і газообмін здійснюється по міжклітинниках.

У більшості деревних порід є ще й третинна покривна тканина — кірка. У яблуні вона виникає в шести-, восьмирічному віці, в сосни — восьми-, десятирічному, в дуба — в 25-30, у граба — в 50 років, Утворюється кірка в результаті багаторазового закладання нових шарів перидерми у глибших шарах кори. По мірі потовщення стовбура, багатократного-закладання і діяльності фелогену периферійні мертві тканини кірки дають тріщини і поверхня стовбура дерев стає нерівною, ребристою.

Видільні тканини.

Побічні продукти метаболізму, що утворюються в рослині, можуть накопичуватися, виділятися в навколишнє середовище або ізолюватися видільними (секреторними) тканинами.

Розрізняють зовнішні і внутрішні видільні тканини.

До зовнішніх видільних тканин належать залозисті волоски, гідатоди та нектарники.

Залозисті волоски — це вирости клітин епідерми. Вони бувають одно- або багатоклітинні. Одноклітинний волосок цілком перетворюється на залозку, а в багатоклітинного такого перетворення зазнає заокруглена і здута верхівка.

Гідатоди забезпечують виділення за межі листка краплинно-рідкої води. Вони складаються із специфічних водяних продихів в епідермі, котрі відрізняються від звичайних тим, що їхні замикаючі клітини не мають живого вмісту, нерухомі і постійно відкриті. Під продихами лежить безбарвна водоносна тканина із живих клітин — епітема, яка прилягає до закінчення провідного пучка. Від мезофілу гідатода відмежована шаром безбарвних клітин, які утворюють обкладку.

Нектарники знаходяться у квітках і виділяють назовні цукристу рідину (нектар), яка приваблює комах-запилювачів. У ентомофільних рослин нектарники мають вигляд залозок, розташованих на квітколожі при основі зав'язі або тичинкових ниток.

До зовнішніх видільних структур належать ще травні залозки комахоїдних рослин (росички та ін.). Ці залозки виділяють ферменти і кислоти, необхідні для перетравлення тканин комах.

Внутрішні видільні тканини також різноманітні. Це внутрішні сек­реторні клітини, секреторні порожнини, канали та молочники, в яких накопичуються продукти метаболізму.

Ідіобласти — відокремлені внутрішні секреторні клітини, розсіяні серед клітин інших тканин. В них накопичуються кристали оксалату кальцію, терпени, таніни тощо. Ефірно-олійні ідіобласти характерні для родин лаврових, магнолієвих і перцевих.

Внутрішні секреторні порожнини є в листках цитрусових; звіробою (Нурегісит) та інших рослин. Формування їх пов'язане з утворенням міжклітинників лізигенного (в цитрусових) або схізогенного (в миртових) походження. Перші виникають на місці групи клітин, які розпадаються після накопичення речовин, інші — в результаті накопичення речовин у міжклітинниках, які оточені живими клітинами епітелію. Схізогенні смоляні канали характерні для родин зонтичних, аралієвих, багатьох складноцвітих, хвойних та інших.

Молочники — це живі клітини, або ряд клітин, що злилися і накопичують у вакуолях молочний сік (латекс). Останній містить смоли, каучук, ефірні олії, білкові сполуки, алкалоїди. В одних рослин молочники являють собою довгі, розгалужені клітини, схожі на трубки; в інших — багатоклітинні утворення. Одноклітинними є переважно нечленисті молочники, що складаються з однієї гігантської клітини, яка містить вакуолю та багато ядер. Нечленисті молочники мають рослини з родин молочайних, кропивових, барвінкових тощо.

Членисті молочники утворюються з окремих клітин циліндричної форми, витягнутих у довжину і розташованих рядами.Поперечні перегородки клітин розчиняються, внаслідок чого утворюються трубчасті судини. В деяких рослин (наприклад, у банана або чистотілу ) в перегородках утворюються один чи кілька отворів. Такі самі отвори формуються і на бічних стінках, де стикаються два молочники. Бічні розгалуження членистих молочників можуть з'єднуватися з розгалуженнями інших або стикатися перемичками, тобто мати спільні перемички. Так утворюється складна сітка із членистих молочників, які пронизують основну паренхімну тканину рослин. Членисті молочники є в багатьох рослин з родин макових, айстрових, дзвоникових, молочних, деяких ароїдних, березкових тощо.