Асиміляційні тканини.

Асиміляційні тканини мають першоряднезначення для утворення основної маси органічних речовин у процесі синтезу. Вони розташовані переважно в листках і стеблі під покривними тканинами і складаються з паренхімних тонкостінних клітин, містять багато хлоропластів.

Ці тканини називають ще хлорофілоносною паренхімою (хлоренхімою). У листках більшості рослин паренхіма поділяється на стовпчасту і губчасту. Перша, як правило, розміщена під верхньою епідермою листка, друга — під нижньою .

Розвиток асиміляційної тканини залежить від умов середовища, що оточує рослину. Так, при достатньому освітленні листки мають добре виражену палісадну паренхіму, при затіненні ж вона майже не розвивається або взагалі відсутня. Це явище має важливе пристосувальне значення для рослин і пов'язане з кількістю доступної світлової енергії. Добре розвинена палісадна паренхіма характерна для світлолюбних рослин.

Губчаста паренхіма складається з клітин різної форми, вона пронизана великими міжклітинниками і, крім фотосинтезу, виконує функції газообміну та транспірації.

Запасаючі тканини.

. У спеціалізованих клітинах більшості рослин відкладаються запасні речовини, а також зберігаються запаси води.

У багаторічних рослин запасаючі тканини зосереджені в осьових органах — стеблі, коренях та їхніх видозмінах, у серцевині і серцевинних променях, паренхімі деревини, живій паренхімі кори. Крім того, багато запасних речовин відкладається у клітинах насіння та плодів.

Водоносна тканина (гідропаренхіма) найчастіше зустрічається в листках і буває поверхневою (коли міститься під епідермою) та внутрішньою (коли міститься в соковитих листках, як у агави, алое, або як у кактусів і деяких молочаїв).

У болотяних, водних та інших рослин, що існують в умовах утрудненого газообміну, добре розвинена не запасаюча, а повітроносна тканина з дуже великими міжклітинниками — аеренхіма. Вона складається з мертвих тонкостінних клітин і системи міжклітинників, пов'язаних із зовнішнім середовищем через отвори у покривних -тканинах (продихи, сочевички): Основна функція цієї тканини — вентиляційна (газообмін).

Покривні тканини.

. Покривні тканини захищають рослину від безпосереднього впливу несприятливих зовнішніх факторів і одночасно забезпечують газообмін із середовищем. Особливе значення покривні тканини мають для надземних органів — листків, квіток, плодів, пагонів тощо. Серед покривних тканин виділяють три групи:

1. Група зовнішніх тканин з переважанням функцій регуляції газообміну, транспірації та механічного захисту (власне покривні тканини-епідерма, перидерма, кірка);

2. Група зовнішніх тканин з переважанням функції поглинання епіблема коренів, веламен);

3. Група внутрішніх тканин з переважанням функцій розмежування регуляції проходження речовин (ендодерма, екзодерма, клітини прокладки судинних пучків).

Епідерма — це первинна покривна тканина листків, квіток, деяких плодів, а також пагонів багатьох трав'янистих рослин. Певний час молоді пагони деревних і чагарникових рослин теж вкриває епідерма. За своїми властивостями, будовою і виконуваними функціями епідерма належить до поліфункціональних тканин. Вона відіграє захисну роль, бере участь у синтезі різноманітних речовин; у сприйнятті подразнень поглинанні іонів та поживних речовин, у рухах листків. Одночасно епідерма належить до категорії складних тканин, оскільки до її складу входить три групи клітин, які різняться морфологічними та анатомічними показниками. Такими клітинами є: основні клітини епідерми, клітини-замикачі і побічні клітини продихів; трихоми (похідні епідермальних клітин у вигляді виростів або волосків). Основні клітини епідерми живі, містять ядро, густу цитоплазму і дрібні лейкопласти. В міру росту клітин у них утворюються вакуолі, нерідко з розчиненим у клітинному соці пігментом антоціаном, який обумовлює бузково-червоне забарвлення листків і стебел. За формою основні клітини епідерми різноманітні, часто мають звивисті контури бічних стінок, що сприяє з'єднанню їх між собою. Зовнішні стінки клітин епідерми значно потовщені і покриті тонкою плівкою — кутикулою, просоченою воскоподібною речовиною — кутином, який забезпечує малу проникність для парів води та газів. Товщина кутикули залежить від зовнішніх умов середовища. Особливо добре кутикула розвивається в рослин посушливих місцевостей. У деяких рослин (хвощі, осоки, злаки) стінки епідермальних клітин бувають просочені кремнеземом.

Клітини епідерми часто утворюють на поверхні особливі вирости (волоски) — трихоми. Вони мають вигляд видовжених загострених клітин, сосочків, горбочків, гачків, лусочок .

Розрізняють одноклітинні волоски, котрі не відокремлюються перегородкою від клітин шкірки, з яких вони утворились та багатоклітинні. Останні бувають різноманітної форми: однорядні (у картоплі), кущисті (у платанів та дивини), лускоподібні і зірчастолускоподібні, масивні, які складаються з кількох ніби подібних багатоклітинних волосків (у деяких губоцвітих та бегоній). Іноді з верхньої клітини багатоклітинних волосків виділяються специфічні речовини. В цьому випадку трихоми називаються залозистими. Бувають також жалкі волоски (в кропиви).

Від трихом, що виникають тільки з епідермальних клітин, відрізняють емергенці (шипи), які зустрічаються на поверхні пагонів, черешках і жилках та інших органах рослин. У деяких рослин (малини, шипшини та інших) вони складаються із сукупності клітин, оформлених у тверді загострені структури, які досить легко здираються з поверхні відповідних органів. Емергенці утворюються внаслідок поділу та розростання клітин не лише епідерми, а й паренхімних клітин, котрі лежать під шкіркою. Від емергенців треба відрізняти колючки, які утворюються внаслідок видозміни пагонів і містять деякі гістологічні структури цих органів (судинно-волокнисті пучки, ксилему, редуковані бруньки, лусочки тощо).