Провідні напрями ренесансного філософування: гуманістичний антропологізм, неоплатонізм, натурфілософія

У розвитку світоглядних і філософських ідей європейського Відродження простежується тенденція переходу від ідей раннього гуманізму (XIV ст.) до ідей натурфілософії (кінець XVI — початок XVII ст.).

20

Якщо ж розглядати цю тенденцію докладніше, то можна виділити в її розвитку три періоди:

гуманістичний (антропоцентричний) період: середина XIV - середина XV ст.;

платонічний (онтологічний та пантеїстичний) період: середина XV - перша третина XVI ст.;

натурфілософський період: друга половина XVI - початок XVII ст.

У формування гуманістичного антропоцентризму зробив свій внесок видатний поет і мислитель Італії Данте Аліг'єрі (1265 -1321). Міркування Данте спрямовані на обгрунтування цінності і значущості життя людини. Хоч поет і визнає подвійну природу людини - тілесну і духовну - він прагне довести, що корінь людського буття полягає у свободі, волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння.

Розпочату Данте лінію на звеличення людини продовжував інший поетичний геній Італії - Франческо Петрарка (1304 -1374), син флорентійського нотаря. Петрарка рішуче постає проти схоластичної, значною мірою на той час формалізованої освіченості. Він гордовито називає себе невігласом у справах титулованих докторів і виставляє на перший план так звану "Studia humanitatis", тобто комплекс учень і роздумів про людину. І хоча для духу першим предметом міркувань є Бог, головне для людини - уславити себе земним и вчинками. Звідси і протест проти дотримання якоїсь однієї лінії життя, або традиції, а також захоплення античністю, яка, на думку Петрарки, надавала людині можливість бути щирою у різних своїх виявленнях. Названі мотиви звучали також і у творах представників ренесансного платонізму. Тільки тут вони знаходили повніше і стрункіше філософське обґрунтування. Треба також відзначити, що канонізованому Середньовіччям Аристотелеві мислителі Відродження протиставляли Платона — у працях й інтерпретаціях неоплатоніків. Філософія Платона була різнобарвніша, афористичніша, літературно жвавіша (діалоги) й художніша. Отже, більше прийнятний для епохи був платонізм.

Одним із перших платоніків Відродження був кардинал Микола Кузанський (1401 —1464) відомий італійський філософ, теолог, географ, механік, астроном і математик.

Микола Кузанський добре знав вчення античних філософів і багато в чому поділяв їхні погляди. Так, він стверджував, що світ нескінченний, що Земля є одним із багатьох небесних тіл та подібно до них сама рухається і не є центром Всесвіту; руху Землі ми не помічаємо, тому що сприймаємо його у порівнянні з чимось нерухомим. Наша Земля обертається навколо своєї осі і здійснює повне обертання протягом доби. В цьому плані Микола Кузанський був одним із попередників Коперника.

Істина, на думку філософа, досягається не у схоластичних, пустопорожніх дискусіях, а в процесі практичного досвіду, експерименту, вивченні природних явищ. При цьому він віддавав перевагу математичним методам пізнання.

21

Важливе місце у творчості Кузанського займали питання діалектики, яку він спробував відродити. Він доводив, що всі речі у світі мають зв’язок між собою і перебувають у вічному русі та змінах, що «всі речі складаються із протилежностей» і що вони мають реальне існування.

Філософські ідеї М. Кузанського мали в цілому прогресивне значення.

Видатний внесок у розвиток культури, живопису, науки і філософії доби Відродження зробив геніальний італієць Леонардо да Вінчі (1452 – 1519 рр.). Він був великим художником, механіком, інженером, математиком, астрономом і філософом.

Леонардо да Вінчі – автор знаменитої картини Мони Лізи («Джоконди»), котра нині зберігається в Луврі (Париж). Йому належать ідеї створення парашута, літального апарата, багатьох технічних винаходів тощо.

Як філософ Леонардо да Вінчі близько підійшов до матеріалізму, визнавав вічність і нескінченність природи, захищав матеріалістичні ідеї Геракліта, Демокріта, Епікура стосовно руху, зміни речей і явищ, можливості їх пізнання, закономірностей їх розвитку. Явища природи, стверджував мислитель, грунтуються на об’єктивних законах природи. Його поглядам притаманні елементи стихійної діалектики про перехід матерії з одного стану в інший. Так, вода перетворюється на пару, а пара на воду, остання стає льодом, а лід стає знову водою і т.д. Тут висловлена глибока здогадка про плинність, природних явищ. І далі: речі, котрі є у природі, безперервно вмирають і знову безперервно народжуються. Якщо будеш заміщувати те, що руйнується за день, то знову буде народжуватися стільки, скільки витрачається.

Варті уваги і погляди да Вінчі на процес пізнання. Вони теж є матеріалістичними, близькими до вчення Демокріта. «Все наше пізнання починається із відчуттів», - стверджував італійський філософ. Це – серйозний елемент, котрий стосується матеріаліс­тичної теорії пізнання. У процесі пізнання Леонардо да Вінчі акцентував увагу на ролі досвіду, експерименту, на встановленні причинних зв’язків між явищами. Останнє є важливим завданням науки. Істина – одна, і належить вона не релігії, не теології, а науці, чільним провідником якої він був сам. Філософ боровся проти релігії, схоластики, алхімії, астрології. Леонардо відкидав уявлення Птоломея проте, що Земля – центр Всесвіту, і, таким чином, ставив під сумнів один із основних церковних догматів.

Корінний переворот в уявленнях про Всесвіт, про рух планет, про Сонячну систему, здійснив видатний польський астроном Микола Коперник (1473 – 1543 рр.) – творець геліоцентричного вчення («геліос» – із грец. Сонце). Він завдав найвідчутнішого удару по теології, її догматах. У 1543 році у своїй праці «Про оберти небесних сфер» М. Коперник встановив, що не Земля, а Сонце є центром нашої планетної системи і, таким чином, цілком відкинув, птоломеївську теологічну концепцію як неспроможну.

Глибокі філософські роздуми стосовно походження природи, матеріальності світу, його об’єктивності, нескінченності і нестворенності ми знаходимо у творчості видатного італійського вченого Джордано Бруно (1548 – 1600 рр.). 22

У молоді роки Джордано Бруно був монахом. Однак за свої погляди, котрі суперечили релігійним догматам, був звинувачений у єресі і відлучений від церкви. За відмову зректись своїх переконань у лютому 1600 року був спалений живцем на центральній площі у Римі.