2. Філософія Стародавнього Китаю

Значний внесок у розвиток філософської думки зробили мислителі Стародавнього Китаю. Стародавні пам’ятки китайської культури «Книга перемін», «Книга про гармонію тьми» та ін. (IX–VIII ст. до н. е.) свідчать, що в цей період відбувалась боротьба між наївно-матеріалістичним, ідеалістичним та містичним розуміннями природи. У цих книгах висловлювалися думки про те, що світ предметів є не що інше, як різноманітні сполучення п’яти першоелементів світу: заліза, дерева, вогню, води і землі. Але ці думки були непослідовними, суперечливими, що знайшло своє відображення в розвиткові таких течій, як конфуціанство, даосизм, моцзя та ін.

Засновником конфуціанства був видатний мислитель Стародавнього Китаю Конфуцій (551–479 pp. До н. е.). Конфуціанська філософія має чітко виражений етико-гуманістичний характер.

Основним поняттям цього вчення є «жень» (гуманність). Це моральний принцип, що визначає стосунки між людьми в суспільстві та в сім’ї. Він пропагує повагу і любов до старших за віком і за соціальним станом. Кожна людина повинна діяти відповідно до того становища, яке вона займає в суспільстві. Люди, вважав Конфуцій, мають бути взаємно великодушними, а також свято дотримуватися культу предків.

Принцип «жень» вимагає від правителів держав, щоб вони були людьми мудрими, подавали підданим приклад особистої високоморальної поведінки, піклувалися про них, як батько. Люди діляться на «шляхетних» і «низьких», одні покликані управляти іншими. Конфуцій вважав, що управляти – це означає ставити кожного на своє місце в суспільстві відповідно до положення, яке він займає. В цьому і полягає головна функція правителя.

Конфуцій також вважав, що кожна людина повинна по можливості вчитися і вдосконалюватися морально. Правителі зобов’язані виховувати і навчати народ, закликати його вчитися у досконалих людей.

У VI–III ст. до н. е. значного поширення набуло наївно-матеріалістичне і стихійно-діалектичне вчення даосизму (від «дао» – шлях, закон).

Даосисти критикували релігійні погляди, зокрема твердження про створення

16

світу богом. Основна ідея даосизму зводиться до того, що життя природи і

людей підкоряється не волі неба, богам, а закону «Дао». «Дао» – це закон самих речей і явищ. Він, як всезагальний закон, привносить порядок у хаос речей. «Дао» існує незалежно від свідомості і волі людини.

Основою світу є матеріальні частки «ці» (повітря, ефір). У процесі руху та розвитку матеріальних часток «ці» виникають жива матерія, тварини та людина. Народження, життя та смерть тлумачаться як процеси, пов’язані з матеріальними частками «ці», з їх накопиченням та розсіюванням.

«Ці» даосисти поділяють на дві групи – «тонкі» та «грубі». Людина, на їх думку, народжується в результаті з’єднання цих двох видів «ці». При цьому душа у неї складається з «найтонших», а тіло – з «грубих ці». Деякі даосисти вважали, що найтонші «ці» залишають людину після смерті і утворюють те, що люди називають «демоном» і «богом».

У даосизмі спостерігаються елементи стихійної діалектики. Визнавалося, що у світі немає нічого постійного, що все знаходиться в безперервному русі та розвитку. «Одні речі відходять, – стверджують даосисти, – інші приходять; одні розцвітають, інші в’януть; одні стають міцними, інші хиріють; одні з’являються, інші руйнуються».

Закономірним у розвитку речей, на думку даосистів, є те, що кожна річ, досягнувши певного ступеня розвитку, перетворюється у свою протилежність: «неповне стає повним, криве – прямим, пусте стає наповненим, старе змінюється новим» і т. д.

Прибічники даосизму поширювали своє вчення про «дао» і на сферу суспільних явищ. Всі нещастя в житті народу спричиняються тим, що правителі порушують природний закон «дао».

Обмеженістю представників даосизму було те, що вони не розуміли того, що люди не лише можуть і повинні пізнати сутність світу, його «дао», а й, спираючись на пізнане, змінити природу і суспільство в потрібному їм напрямку. Вони зводили діяльність людини лише до пізнання «дао» як сутності світу і помилково вважали, що обов’язково зазнає невдачі той, хто втручається у природний хід подій, хто прагне підпорядкувати їх своїм інтересам.

Даосисти, по суті, пропагували пасивне ставлення людини до оточуючої дійсності. Правда, деякі з них виступали проти свавілля знаті та релігійних тверджень про потойбічне життя, закликали до задоволення своїх потреб у земному житті.

Слід зауважити, що в розумінні закону «дао» частина даосистів не були послідовними матеріалістами. Вони відривали «дао» від його основи – світу речей. «Дао» тлумачився вже як незаперечна воля богів. Ця тенденція спричинилася до виникнення у І ст. н. е. релігійної секти даосів, яка існує до нашого часу.

17

Термінологічний словник

Сансара - зафіксовані в текстах "Вед" давньоіндійські уявлення про переселення душі з тіла в інше при його смерті; душа, на відміну від тіла, вважається безсмерт­ною. Подальше для душі втілення може підносити або знижувати статус попереднь­ого життя залежно від добрих або поганих вчинків людини.

Карма - в уявленнях про сансару - закон універсального причинного зв'язку, згідно з яким все, що здійснює душа під час її актуального існування у певному тілі, становить її життєвий контекст: нічого не губиться, нічого не зникає, тому все погане і все добре впливає на долю душі в її подальших втіленнях.

Буддизм– світова релігія, побудована на вченні Будди про життя.

Дао- вихідне у філософії даосизму і дуже важливе для духовної культури Китаю, "дао " - закон буття, початок Космосу, життєва доля людини і те. що повинно бути основою правильного людського мислення.