Тема 06. Філософська думка в Україні

Філософська думка української діаспори.

Сучасна філософська думка в Україні.

Мета: визначати своєрідність української філософії ХХ ст.; характеризувати особливості розвитку фі лософської думки української діаспори.

Зміст роботи

1. Опрацювати навчальний матеріал і скласти конспект за таким планом:

а) філософська думка української діаспори;

б) сучасна філософська думка в Україні.

2. Дати відповіді на питання для самоперевірки (усно).

3. Написати реферат (за вибором викладача)

Після опрацювання теми студент повинен

знати: особливості розвитку філософської думки української діаспори та

сучасної філософської думки в Україні.

вміти: давати наукову характеристику філософським вченням видатних

мислителів минулого і сучасності України;порівнювати, пояснювати,

аналізувати, критично оцінювати духовні і релігійні явища, орієнтуватися

у багатому світі духовної культури України

36

Форми контролю

1. Перевірка конспектів (плану відповіді).

2. Усне та письмове опитування (вибіркове).

3. Оцінювання підготовлених рефератів.

Теми рефератів

1. Поняття націй в історіософії в.Липинського

2. Світоглядно-філософська ситуація в Україні: крізь руїну

до самовідродження

Питання для самоперевірки

1.Охарактеризуйте основні етапи історико-філософського

процесу в Україні.

2.Які напрямки можна виділити в розвитку української

філософії в першій половині ХХст?

3.Проаналізуйте сутність історіософської концепції

В.Липинського.

4.Яка доктрина пропагувалась на західноукраїнських землях у міжвоєнний

період? Назвіть її представників.

5.Які філософські проблеми опрацьовувались в Україні в 70-80 рр?

6. Проаналізуйте основні риси інтегрального націоналізму Д.Донцова.

7. Розкрийте зміст історико-філософської концепції Д.Чижевського.

Література

1. Тарасенко Н.Ф., Русин М.Ю. Історія філософії України:

підручник. – К., 1994. - С.319-406.

2. Петрушенко В.П. Основи філософських знань. Посібник. –

Львів: Новий світ, 2003. - С.132-137.

Основні теоретичні відомості Філософська думка української діаспори

Різні причини в різні часи примушували значну частину українського народу емігрувати і поселятися в інших країнах. Характерним є те, що після 1917 р. поряд з економічними постають соціально-політичні причини еміграції, які ще більше посилюються після Другої світової війни у зв'язку з наступом тоталітарної системи на тих, хто в більшій чи меншій мірі не сприймав встановлений політичний режим.

37

Більшість емігрантів, яких називали "зрадниками", були справжніми

патріотами України. Мешкаючи за межами Батьківщини, вони не поривали з нею зв'язок, прагнули зберегти в умовах, іншої національності, іншої культури свою українську самобутність, свою мову, свою культуру. Про це свідчить наявність в західній діаспорі великої кількості громадсько-політичних організацій, різних професійних, церковних, молодіжних об'єднань тощо. Є чимало українських видавництв, виходять журнали, газети українською мовою.

Західна українська діаспора веде значну наукову та культурно-освітню діяльність, тим самим збагачуючи українську науку і культуру. Поряд з цим серйозну увагу вона приділяє дослідженню філософських і соціально-політичних проблем.

Серед українських мислителів, які змушені були продовжувати свою творчу діяльність за межами України, насамперед слід назвати В. Винниченка, В. Липинського, Д. Донцова, Д. Чижевського та ін.

Володимир Кирилович Винниченко (1880 — 1951) — український мислитель, письменник, публіцист, політичний громадський діяч. Філософські та соціологічні погляди В. Винниченка знайшли своє відображення у таких його працях, як тритомник "Відродження нації", романах "Записки кирпатого Мефістофеля", "Рівновага", "Божки", "Сонячна машина", "Заповіт борцям за визволення", "Чесність з собою", "Великий Молох", "Нова заповідь", "Слово за тобою, Сталіне!", "Щастя", "Листи до юнака", "Конкордизм" та ін.

Центральні теми його творчості пов'язані з боротьбою за державність України, її національну незалежність, з проблемами морально-естетичного характеру, суспільного розвитку, сенсу цивілізації. В його творах (наприклад, "Сонячна машина") звучить також ідея єднання людини з природою тощо.

Щодо вирішення Винниченком національного питання, то він обстоював національну незалежність України, її демократичний розвиток, засуджував будь-які форми насильницької централізації, панування одного народу над іншим. Український народ ще "...до злуки з Росією" мав свою державність, національну самостійність, "пишався своєю наукою, літературою..." Після встановлення централізації насильницьким шляхом українська нація почала "убожіти", "дичавіти", "занепадати". Однак вона має право на свою незалежність, бо вона "не є те саме, що руська; ...закони її життя не є закони життя руських, ...ламання цих законів ламає душу цілого народу; ...така руйнація є злочинство перед вселюдським поступом" .

Майбутнє України Винниченко пов'язував з федерацією, яка повинна будуватись на засадах самостійності та цілковитій незалежності України. Він прихильно ставився до створення СРСР, але висловив принципову критику щодо національної політики більшовицького уряду. Актуально звучать сьогодні його застереження про те, що "оголосити творіння державности легко", а створити її — це велетенська складна робота

Етичні погляди В. Винниченка грунтуються на ідеях людської гідності, заперечення примусових обов'язків над людиною. Він засуджував, ненавидів те страховисько, той молох, яке зветься "ми" і яке прагне розтерти мою душу і моє

38

"Я". Проте водночас Винниченко створює світоглядну позицію, так званий "конкордизм" (згода), за якою людина повинна жити в "згоді" з собою, з природою, з людьми, з нацією, бути "чесною з собою".

Яскравою постаттю серед мислителів української діаспори був В. Липинський (1882 — 1931) — історик, соціолог, політик, публіцист.

Він автор творів: "Україна на переломі 1957 — 1959" (1920), "Листи до братів — хліборобів" (1919 — 1926), "Релігія і церква в історії України" (1925) та ін.

У своїх поглядах В. Липинський пройшов шлях від демократизму до прихильника, ідеолога консервативно-монархічного ладу. Центральні теми його творчості включали, в основному, національні, державотворчі питання. У взаємовідношенні цих питань, у їх значущості він на перше місце ставив проблему держави; саме через вирішення державотворчих проблем можливе вирішення проблем нації.

Обстоюючи ідею єдності, гармонізації суспільних відносин, віддаючи перевагу творчим силам над революційними, руйнівними, Липинський, на противагу як інтернаціоналістам — соціалістам, так і націонал-соціалістам, розглядав націю як єдність усіх мешканців даної Землі і всіх громадян даної держави, всіх племен, мов, вір, "об'єднаних одним духом, християнським". Нація — це передусім єдність духовна, культурно-історична. У "Листах до братів — хліборобів" він писав: "...Нація для нас — це всі мешканці даної Землі і всі громадяне даної Держави, а не "пролетаріат", і не мова, віра, племя. Коли я пишу...— "ми українські націоналісти" — то це значить, що ми хочемо Української Держави, обіймаючої всі класи, мови, віри і племена Української Землі.

Ви, українські соціалісти, утотожнюєте поняття нації з пролетаріатом і партією. Для Вас — не соціаліст — не Українець. Ви ж — українські націоналісти — утотожнюєте поняття нації з мовою, вірою, племенем..." [Цит. за: 8, с. 458].

Отже, за Липинським, справжнім виразником нації має бути "політичний", а не "етнічний"українець, громадянин України, Української держави. Нація повинна народжуватись від держави, від єдності територіально-політичної, а не навпаки. Саме державність, єдність державно-творчих сил сприяють становленню нації, її єдності. "Засудженими на смерть, — писав він, — єсть такі нації, яких ідея державна переховується виключно в книжках" [8, с. 461].

У своїй державотворчій концепції Липинський притримується ідеї українського монархізму. Містична сила, месіанське призначення, релігійний порив народу повинен бути спрямований Українським Гетьманом — монархом, який не повинен вибиратися народом, а отримувати владу в спадковість. Монарх повинен в першу чергу спиратись на активну меншість, аристократію. Саме вона, "а не пасивна ("українська") більшість творить держави і нації". Він був переконаний у тому, що кожен народ повинен пройти період монархії, абсолютизму. Якраз відсутність в Україні абсолютної монархій не дала змоги створити свою власну державність.

39

Дмитро Іванович Донцов (1883 — 1979) — ідеолог українського націоналізму. На формування національної свідомості Д. Донцова ще в юнацькі роки великий вплив мала брошура його вчителя, родоначальника українського націоналізму Миколи Міхновського "Самостійна Україна", яка була просякнута ідеєю любові та відданості до України і прагненням звільнитись від панування та зневаги чужинців.

Ще у Львові в 1913 р. на Другому Всеукраїнському студентському конгресі Донцов вперше виступив з програмою боротьби за відокремлення України від Росії. Національну ідею самостійності України він відстоював протягом всього свого життя.

Найважливіші його праці: "Модерне москвофільство", "Сучасне політичне положення нації і наші завдання", "Історія розвитку української державної ідеї", "Підстави нашої політики", "Націоналізм", "Московська отрута", "Дух нашої давнини", "Від містики до політики" та ін,

Слід зазначити, що на формування світогляду Донцова вплинуло глибоке знання ним історії світової філософської думки Так, його світоглядна позиція дуже близька до основної ідеї Ф. Ніцше — ідеї волі, яка тлумачилась ірраціоналістично. Воля нації до життя, до влади, до експансії була основою національної ідеології Донцова.

Д. Донцов рішуче виступав проти будь-яких проявів примиренства з Росією, закликав до повного розриву з нею, вважаючи основним ідеалом нації політичний державний сепаратизм. Національна ідеологія повинна стати основною у світогляді українського народу. Нація, для Донцова, є самодостатньою цінністю. Держава повинна стати основним гарантом, захистом нації, і на противагу Липинському він вважав, що нація творить державу, а не навпаки, йшов "через націю до держави", нація є єдиним суб'єктом історії та культури.

Такі основні риси концепції так званого інтегрального націоналізму Донцова, який привернув увагу до себе як своїх прихильників, так і велику кількість тих, хто різко виступив проти нього.

Дмитро Іванович Чижевський (1894 — 1977) — український мислитель, дослідник проблем культури, історик української філософії, літератури, словістики.

Головним об'єктом його наукових досліджень була історія літератури. Ним була детально вивчена давньоруська (староукраїнська) література, плідно він займався слов'янською (польською, чеською, українською) барокковою літературою та російською поезією XIX — початку XX ст.

Отже, за Чижевським, історія слов'янської літератури і історія філософії слов'янських народів утворюють сутнісну єдність, цілісний погляд на історію слов'янської думки.

Як історик філософії та слов'янської думки Д Чижевський своїми працями збагатив українську історико-філософську думку XX ст., сприяв зближенню європейських народів, їх насамперед культурним зв'язкам.

40