І. Основна частина перукарської справи.

1. Історія розвитку весільної зачіски в українському стилі.

Національна історія України своїм корінням відходить в далеку давнину. Сучасну територію України було заселено нашими предками з часів пізнього палеоліту. З часом формування нові племені до яких можна віднести: кіммерійців, скіфів, сарматів. В І-му тис. до н.е. виникають рабовласницькі античні держави Північного Причорномор'я – Херсонес, Феодосія, Ольвія. В VI-VII ст. територія Середнього Подніпрв'я займав союз Давньо-слов'янських племен – анти, а пізніше – руси. З часом формуються князівства. В ІХ ст. Київське і Новгородське князівська об'єднались в одну державу – Київську Русь, Вона стала однією з наймогутніших в Середньовічній Європі. Стародавньою етнічною назвою українців було: руси, русини, русичі. Пізніше територія України була розподілена на декілька основних зон, кожна з яких мала свої особливості. До цих зон належали:

Середня Наддніпров'я – територія Київської, Черкаської, Дніпропетровської, Західна частина Полтавської і Чернігівської областей; Поділля – басейн Південного Бугу і лівий берег Дніпра; Слобожанщина – Південно-Східна Україна; Полтавщина; Волинь – Віль Прип'яті до верхівки Західного Бугу; Полісся – басейн Прип'яті; Прикарпаття; Закарпаття; Буковина.

Догляд за волоссям – гордість і окраса жіноцтва, хоч доглядати за ним справа непроста.

Волосся було ретельно розчесане, заплетене в коси, причому чим довша і товща коса, тим більше гордості було в її володарки.

Буденна зачіска дівчини – українки виглядала так: волосся розчесане на рівний проділ, гладенько зачесане і заплетене у дві коси, які потім, як віночок укладались навколо голови. У святкові дні волосся заплітали в одну косу, прикрашали стрічками.

На Київщині і Черкащині робили зачіски двох видів: "Зв'язки” і "Колоколки”.

"Зв'язки” виконували наступним чином: волосся ділили на дві сторони правим проділом, потім над чолом перпендикулярно до проділу, відділяли частину волосся і спереду відділяли два пасма для начісу. З потилиці зачісували догори: на маківці зав'язували. Після цього волосся ділили знову навпіл і плели з них коси.

"Коло кіл”. Волосся розділяли зав'язували укладали у вигляді зв'язок, щоб заплести по декілька пасом волосся призначені для коси, розділяли на 3 частини: дві однакові, а третя дуже тонка. Тонкими пасмом почергово обгортали дві перші так, щоб коса, яка утворилась мала посередник заглиблення, на кінець цієї коси прикріпляли стрічку. Над чолом волосся маленькими частинами чіпляли гребенем і перекладали з однієї сторони на іншу і в результаті утворювалось зигзагоподібним проділом. На Закарпатті ділили волосся на дві частини щільно пригладжували над вухами дві коси, вплітаючи в них прикраси з бісеру або різнокольорові стрічки.

Цікава була зачіска "Брібниці” – волосся заплітали в маленькі кіски, плетіння починали при самій голові, три пасма поступово збільшуючи кількістю пасом від 6 до 24.

На Херсонщині прикрашали косу гребінцями по одному гребені викладали на скронях, а три на потилиці. Спереду волосся піднімали гребенями невисокими валиками в кінці коси вплітали стрічку і зав'язували її бантом. Найкращою прикрасою зачіски був вінок, плели їх з маку, волошок, ромашок. Ще давніше вінки плели із пір'я птахів (Закарпаття).

Регіональні особливості яскраво проявлялися у святкових зачісках.

Практичність зачісок поступалася місцем естетичній функції. Святкові

зачіски дівчата намагалися робити складними, гарними, ошатними, але при

цьому суворо дотримувалися традицій свого регіону.

Особливо це помітно в оформленні весільних обрядів. Найкращою прикрасою

дівчини був вінок. Плели вінки з маків, волошок, ромашок, чорнобривців

та інших квітів. У народі вірили — дівчина, яка надягла вінок, надягла

оберіг, що міг захистити її від біди. Щоб зміцнити силу вінка, дівчата

додавали до квітів любисток, полин, чебрець, часник — зілля, яке саме по

собі мало захисну силу.

Характерним доповненням до дівочих і весільних вінків було пташине

пір'я. На Бойківщині зустрічалися вінки з пір'ям пави. На Харківщині

пір'я пави встромляли навколо обличчя під хустку. На Волині дівчата

фарбували дрібне куряче пір'я в зелений колір та прикрашали ним зачіску.

На Галичині прикрашали волосся кучериками з хвоста селезня, попередньо

пофарбувавши його у зелений колір з воском.

На українському весіллі вінок виконував ту саму роль, що й фата в інших

народів. У весільний вінок обов'язково вплітали барвінок як символ

довгого кохання. Урочистим моментом весілля на Київщині було розплітання

дівочої коси. Розплітав косу наречений до тієї миті, поки не забирав

стрічку, далі косу розплітали дружки. Весільний обряд на Київщині мав

назву «тріпати коси». Дружка укладала волосся молодої на лаву, а

староста з ножем та палицею нахилявся до неї через стіл і тричі

наколював ножем. Це означало, що молода вже не дівчина.

На Гуцульщині коси нареченої рубали сокирою. Весільною прикрасою були

чільця (рясна), які являли собою вузькі металеві пластини, що нагадували

пелюстки квітів. Подібна прикраса прийшла в Україну ще з Візантії. Такі

ж прикраси було знайдено на Полтавщині та Харківщині.

На Волині косу нареченої відрізали ножем. Коротке волосся жінка мала

сховати під очіпок і вже більше не носити косу.

Весілля було великою подією, яка змінювала весь життєвий уклад. Заміжні

жінки вже не прикрашали голову стрічками та квітами. Ці прикраси, як

правило, знімали з молодої ще на весіллі й надягали на голову дівчатам,

майбутнім нареченим.