20.Причини,характер,періодизація та рушійні сили визвольної війни середини 17ст.

Навесні 1648 р. в Україні розпочалося народне повстання під проводом Богдана Хмельницького. Причинами повстання, яке переросло у Національно-визвольну війну 1648—1657 pp., були зростання та зміцнення феодального землеволодіння, посилення панщини (5—6 днів на тиждень), закріпачення селян, утиски польською адміністрацією міщан та дрібної шляхти. Значно погіршилося становище козацтва, особливо після придушення повстань 1637—1638 pp. та прийняття польським урядом «Ординацій», які ставили його під повний контроль польської влади. Продовжувався наступ католицтва та уніатів на православ'я, українську культуру.

українського народу і спровокували численні стихійні виступи. Частина селян переселилася на територію Російської держави.Б. Хмельницький, який також не змирився з поразкою, накопичує сили, і у травні 1652 р. завдає удару полякам. Битва закінчилася блискучою перемогою козаків. Білоцерківська угода втратила свою силу.

Нова велика збройна сутичка сталася під м. Жванцем, де козацько-татарське військо взяло в облогу польський На початку 1648 р. Б. Хмельницького обирають гетьманом Війська Запорізького. Саме ця подія вважається початком національно-визвольної війни українського народу.

На першому її етапі Б. Хмельницькому важливо було, забезпечити підтримку реєстрового козацтва і домогтися спілки з Кримським ханством. В українсько-польських переговорах, які передували початкові воєнних дій, Б. Хмельницький наполягав лише на автономії козаків — вимагав вивести польське військо, ліквідувати управління Речі Посполитої і дати козакам право на міжнародні стосунки. У відповідь коронний гетьман М. Потоцький вирішує розбити повстанців. Проте Б. Хмельницький випереджає поляків і під Жовтими Водами у травні 1648 р. завдає їм нищівної поразки. Перші успіхи козацького війська підняли всю Україну. Здобувши у вересні 1648 р. блискучу перемогу під Пилявцями, Б. Хмельницький рушає на Львів. Штурмом було взято фортецю Високий Замок, і у козаків з'явилася реальна можливість здобути місто, а потім повністю розгромити польську армію і захопити Варшаву. Але, обмежившись викупом, повсталі залишають Львів. Під Замостям Б. Хмельницький вступає в переговори з поляками, укладає перемир'я і повертає свої війська в Україну. Багато вчених називають це доленосною помилкою гетьмана. Проте слід враховувати, що на тому етапі війни метою українців було реформування державного устрою Речі Посполитої, а ніяк не незалежність України. Окрім цього, українські війська були знесилені, союзники-татари повернулись у Крим. А війна на польській території неминуче б викликала активний опір місцевого населення.

В грудні 1648 р. переосмисливши ситуацію гетьман формулює основні принципи національної державної ідеї. В переговорах з поляками захищає право українського народу на створення власної, незалежної від влади польського короля держави. Ця держава розглядалася в якості спадкоємиці Київської Русі. Королівський уряд розпочинає наступ на повстанців. Козацькі війська зазнали успіху,але кримський хан зажадав від Б. Хмельницького вступити в переговори з Польщею. В результаті було підписано Зборівську мирну угоду( визнавалось існування козацької України у кордонах 3-х воєводств, чисельність козацтва мала ~ 40 тис.; селяни, які не потрапили до реєстру, поверталися до своїх панів; захищалися права православної церкви. Однак польська шляхта могла знову повертатися на визволені від неї території). Формується українська державність — переважно військового гатунку. Створюються центральні й місцеві органи влади, запроваджується новий адміністративно-територіальний поділ…

Перед Б. Хмельницьким стояла дуже серйозна проблема — не допустити соціального вибуху, оскільки за Зборівською угодою передбачалося принципове збереження старої соціально-економічної системи. Особливо це стосувалося селян, які не потрапили до реєстру. Але тут гетьман проводив досить гнучку політику. З одного боку, він не допускав безконтрольних селянських заворушень, а з іншого — всіляко прагнув уникнути поновлення найжорстокіших форм експлуатації кріпаків.

Велику увагу Б. Хмельницький приділяв дипломатичній діяльності, спрямованій на зміцнення міжнародного становища козацької держави. Було встановлено військово-політичну спілку з Кримським ханством, Трансильванією, Росією, Туреччиною, Швецією, Венецією.

Але Річ Посполита не примирилася з таким розвитком подій і у лютому 1651 р. почала воєнні дії.Татари покинули поле бою, захопивши у полон Б. Хмельницького.На територію України насуваються литовські війська. Б.Хмельницький, визволившись із полону, був змушений підписати нову мирну угоду у м. Білій Церкві. Автономія козацької держави обмежувалася тепер Київським воєводством, чисельність козаків скорочувалася до 20 тис., гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана, а польські пани могли повернутися у свої маєтки. Це викликало масове невдоволення табір. Але від цілковитої поразки поляків знову врятували татари, які уклали з ними угоду. Вона припиняла воєнні дії і дала можливість татарам збирати данину на західноукраїнських землях. Стосовно України підтверджувались лише права і вольності козацтва. Про автономію на умовах Зборівської угоди навіть не згадувалось.

Переяславська угода зумовила укладення влітку 1654 р. «Вічного миру» між Річчю Посполитою та Кримським ханством. Москва, налякана успіхами шведів у Прибалтиці, зближається з Річчю Посполитою і у травні оголошує війну Швеції. В листопаді 1656 р. між Росією та Річчю Посполитою підписується Віденське перемир'я.Зі свого боку Б. Хмельницький намагається створити коаліцію за участю Швеції, Семигородщини, Молдавії, Волощини, Литви, аби забезпечити Україні захист від татар і послабити політичний тиск Росії. Семигородський князь Ракоці разом зі шведами та українськими загонами здійснює похід на Польщу і навіть захоплює Варшаву. Але незабаром Польща дістала підтримку від татар і Австрії. Ракоці було скинуто з престолу, а Швеція вийшла з коаліції через власну війну з Данією.

Військова катастрофа підірвала здоров'я Б. Хмельницького, і 6 серпня 1657 р. він помер.

Богдан Хмельницький увійшов у історію українського народу як видатний військовий і політичний діяч. Основне його досягнення було, мабуть, в тому, що він зміг об'єднати різні верстви населення довкола великої справи національного визволення, сформулював наріжні принципи національної державної ідеї.У ході національно-визвольної війни відбувався процес формування української державності. Але входження під протекторат Росії, з одного боку, сприяло національно-культурному і релігійному відродженню, а з іншого — зумовило спочатку обмеження, а згодом і повну ліквідацію автономії України.

НВВ можна поділити на 2-а етапи:

І вибрання гетьманом Б.Хмельницького –смерть Хмельницького

ІІ громадянська війна

21.Основні воєнні дії Визвольної війни 1648-54. Наслідки

Визвольна війна українського народу 1648—54 – озброєна боротьба протии влади польської шляхти за возз'єднання з Росією. Була викликана

жорстоким феодально-кріпосницьким, національним і релігійним гнітом, якому піддавалося українське населення, особливе селянство. Український народ неодноразово повставав проти тих, що пригноблюють (1591—93, 1594—96, 1625—30, 1637—38). Центром боротьби булла Запорізька Січ), активною антипольською силою стали реєстрові козаки . В середині 40-х рр. 17 ст на Україні почався новий підйом народного руху, перерісший до 1648 у Визвольну війну, яку очолив Богдан Хмельницький . У кінцю 1647 в Запорізькій Січі спалахнуло антипольськеповстання козаків, що вибрали Хмельницького гетьманом.

Головною силою Визвольної війни стало селянство, яке бажало перетворитися на козаків і вимагало створення нових полків. До повсталих козаків і селян приєднувалися міщани, частина дрібної української шляхти і православного духівництва.

Польський уряд, зляканий розмахом народного руху, почав переговори з Хмельницьким, який в листопаді взяв участь у виборах нового польського короля. Вибраний королем Ян Казимир уклав з козаками перемир'я. Козацьке військо, знявши облогу Львова, повернулося із Західної України і 23 грудня 1648 (2 січня 1649) на чолі з Хмельницьким вступило до Києва. Лівобережна і Правобережна Україна були фактично звільнені від польських військ і влада знаходилася в руках козацько їстаршини. Переговори в лютому 1649 Хмельницького про світ з Польщею закінчилися невдачею. Він став активно добиватися допомоги від Росії. Ще 8 червня 1648 Хмельницький поводився з листом до російського царя Олексію Михайловичеві, просячи прийняти Україну під владу Росії; на початку 1649 він повторив це прохання. Але російський уряд не бувготовий до війни з Польщею і опасалося розмаху антифеодальної боротьби українського народу. Все ж напочатку 1649 воно встановило дипломатичні стосунки з Хмельницьким і стало надавати йому економічну і військову допомогу (вирішило донським козакам і людям служивих битися на стороні українських козаків і ряд ін. заходів).

Весною 1649 козаки перемогли польську армію в Зборовськом битві 1649, але відмова кримського хана в підтримці і його загроза об'єднатися з Польщею протии України змусили Хмельницького укласти з Польщею Зборовський договір 1649, який частково задовольня він тересикозацької старшини, але не відповідав інтересам народних мас України.

На початку 1651 польські війська почали настання на Україну, розбили козаків вчервні під Берестечком і захопили Київ. По Білоцерківському договору 1651 права і привілею козаків були різкообмежені, влада козацької старшини признавалася лише на території Київського воєводства. Восени 1651 багато українських селян і козаків переселилися на території Росії в Слобідську Україну . Озброєна боротьба українського народу з польсько-шляхетськимі військами продовжувалася. Восени 1653 на Україну рушила польська армія на чолі з Яном Казимиром. На допомогу українському народові прийшла Росія. 1 жовтня 1653 в Москві Земський собор постановив прийнятиУкраїну під владу російського царя і оголосити війну Польщі. Україна возз'єднувала з Росією в єдиній державі, що було підтверджене і схвалене українським народом на Переяславськійраді 1654 . Почалася російсько-польська війна 1654—1667, в результаті якій по Андрусовському перемир'ю 1667 Польща визнала возз'єднання Лівобережної України з Росією.

22. Україно-російські зв’язки під час визвольної війни. Переяславська Рада та «Березневі статті» 1654; зміст, значення, сучасні оцінки.

У боротьбі проти польсько-шляхетського панування українського народу постійно надавав допомогу російський народ. У голодні 1648 та 1649 роки з Росії на Україну надходили хліб і сіль. Через кордон доставлялися також тканини, одяг, вироби із заліза. Зростали поставки гармат, рушниць та військового спорядження. Царський уряд дозволив українським купцям вільно торгувати на території Російської держави, і їхні товари звільнило від обтяжливих митних зборів.

Зміцнювалися також культурні зв'язки. На Україні широко поширювалися книги, видані російськими друкарнями. Чимало книг, надрукованих на Україну, доставляли до Росії.

Хмельницький прагнув встановити тісні дипломатичні відносини України з Російською державою. Ще в січні 1649 р . З Україною до Москви виїхало перше повноважне посольство, якому гетьман доручив вести переговори про возз'єднання України з Росією. З того часу політичні зв'язки між гетьманською адміністрацією та російським урядом стали регулярними. У різний час на Україну побувало кілька посольств Російської держави. Всі вони переконувалися в тому, що український народ бажає об'єднання з братнім російським народом.

Доброзичливе ставлення широких верств населення Російської держави до визвольної боротьби українського народу проявилося в діяльності Земського собору 1651 р . Він дав згоду почати війну з шляхетською Польщею і возз'єднати Україну з Росією.

Перея́славська рáда 1654 року — загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким у місті Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорізьким та Московською державою.

Для продовження й проведення з Україною офіційних переговорів було обрано Переяслав.

8 січня 1654року на загальновійськовій раді Богдан Хмельницький виступив з гучною промовою про те, що Україна опинилася в украй важкому становищі після шестирічної війни. Він також зазначив, що єдиний порятунок – це піддатися під захист сильної держави. Свою промову гетьман закінчив словами: «А буде хто з нами не згоден тепер, куди хоче – вільна дорога». Того ж дня на Євангелії присягалися гетьман, генеральні старшини, полковники, сотники. Варто зазначити, що не всі підтримали рішення Богдана Хмельницького. Не було в Переяславі представників Запорозької Січі, відмовився присягати й Іван Богун.

Московський представник Бутурлін змалював для царя неіснуючу картину, говорячи про масовість переяславської ради, всенародного рішення. Саме тому й почалося московська версія легенди про переяславську раду.

Березне́ві статті́ 1654 року - це низка кількаразових звернень гетьмана - "Статей Богдана Хмельницького", а також указів і жалуваних грамот царя. Березневими вони названі тому, що 14 березня 1654 р. їх остаточно схвалено й підписано царем.

Відповідно до Березневих статей московський уряд визнавав політичну автономію України як окремого державного утворення у союзі з Москвою зі збереженням самоуправління, яке на той час склалося. Збройні сили України (реєстр) включали 60 тис. козаків. Україна обирала гетьмана на козацькій чи народній раді з наступним схваленням царем. Українці обирали собі старшину, місцеву адміністрацію, збирали кошти на платню старшині та на утримання війська. Всі привілеї і права старшини, козаків, української шляхти залишалися непорушними, у володіння гетьмана передавалося Чигиринське староство. За гетьманом зберігалися державні права мати зносини з усіма іноземними державами. Про стосунки з Польщею і Туреччиною треба було доповідати цареві.

Отже, у 50-ті pp. XVII ст. в Центральній Україні формувалася повноцінна державність з усіма відповідними ознаками, функціями, механізмом, на чолі з гетьманом.

Угода розірвана у 30.1.(9.2.) 1667 року Московською державою, що підписала сепаратне Андрусівське перемир'я з Річчю Посполитою.

Серед істориків є певна дискусія чим були Березневі статті — військовим союзом між двома державами Україною та Московією чи договором, який регламентував широку автономію Гетьманщини у складі Московської Держави. Проте, серед 11 пунктів Березневих статей нема жодного, в якому би йшлося про приєднання України до Московії чи їх возз'єднання.

23. Формування укр.козацької держави в ході національно-визвольної війни: територія, адміністративний устрій, органи влади, збройні сили.

У ході Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького на-звільненій території формувалися підвалини самостійної української національної держави у вигляді козацької республіки, започаткованої традиціями Запорозької Січі. Визволену територію поділено на 16 військово-адміністративних одиниць - полків. Крім адміністративно-територіальних, існували полки й суто військові, які формувалися на відповідних адміністративних територіях і були основою нової держави - її збройні сили.

Полки поділялися на сотні. Їхня кількість у кожному полку була різною і коливалася від 10 до 20 сотень. У полку влада належала полковнику, а також полковому писарю, обозному, судді, осавулам та іншим військово-адміністративним чинам. Вони й утворювали старшинську раду полку. Всіма військовими і громадськими справами сотні управляв сотник, а козацькими сільськими громадами - отаман.

Центральна влада на визволеній території належала гетьману, який спирався на Раду генеральної старшини. До неї належали: генеральний писар, що відав гетьманською канцелярією і зовнішніми відносинами, генеральний обозний - керівник артилерії та виробництва зброї і спорядження; генеральний суддя - начальник у судово-адміністративних питаннях; підскарбій, який відав збиранням податків і фінансовими справами війська; безпосередні помічники гетьмана у військових справах - осавули, бунчужні та хорунжі. Символами верховної влади гетьмана в Україні були клейноди: булава, бунчук, прапор, литаври для скликання ради. Центр влади перемістився в Чигирин, де була військова і адміністративна ставка гетьмана. Тут розміщувалася його резиденція з генеральною старшиною, яка разом з полковниками об'єднувалася військову раду при гетьманові. Це ж була і своєрідна старшинська рада міністрів, яка вирішувала адміністративні, політичні й економічні проблеми звільненої України. Гетьмана і генеральну старшину обирали на загальній військовій раді. Обиралися також полковники і сотники, хоча інколи кандидатів визначали зверху.

Держава Богдана Хмельницького вперше у міжнародно-правових відносинах визнана урядом Речі Посполитої Зборівським договором 1649 р. як автономія у складі трьох воєводств. A 1654 p. на Переяславській раді - царем Московської держави.

24. Б.Хмельницький- видатний державний, військовий та політичний діяч.

Хмельницький Богдан-Зиновій Михайлович (1595-1657 pp.)- державний і політичний діяч, керівник Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст., фундатор Української держави (Війська Запорозького), гетьман України (1648-1657 pp.), організатор українського козацького війська, родоначальник української дипломатії, меценат і покровитель Української православної церкви. Богдан Хмельницький народився в Суботові поблизу Чигирина в шляхетсько-козацькій родині. В юнацькі роки вступив на військову службу. У битві під Цецорою (1620 р.) потрапив до турецького полону. Після звільнення (1622 р.) продовжив службу у реєстровому війську. У 1630-х pp. брав участь у козацьких повстаннях. Згодом обіймав посади військового писаря, чигиринського сотника. У січні 1648 р. Богдан Хмельницький підготував і очолив повстання на Запорозькій Січі (Запорізька Січ), яке поклало початок Національно-визвольній Війні українського народу. Тоді ж був обраний гетьманом України. Протягом року здобув блискучі перемоги над польським військами під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцами, здійснив похід під Львів і Замостя. В ході Національно-визвольної Б. Хмельницький уперше в історії політичної думки України сформулював ідею створення власної незалежної держави. В умовах ускладнення міжнародної ситуації в березні 1654 р. уклав союзницьку угоду з російським царем. Згодом, будучи невдоволеним діями Москви, спрямованими на досягнення перемир'я з Варшавою, вніс корективи до зовнішньополітичного курсу Української держави, поклавши в його основу принцип надання пріоритетів союзам з країнами, вороже налаштованими до Польщі: Швецією, Трансільванією, Бранденбургом. Упродовж усього гетьманування Богдан Хмельницький проводив гнучку соціальну політику, запобігаючи загостренню соціально-економічних конфліктів у суспільстві.

25. Руїна (60-80 роки ХVIIст.) та її значення для долі укр. земель

Доба Руїни – надзвичайно важкий для України період, коли після смерті Б. Хмельницького здобутки часів визвольної війни були значною мірою втрачені. Слід звернути увагу на те, що у вітчизняній історіографії немає одностайності щодо її хронологічних меж. Як правило, її датують 60–80-ми роками ХVІІ ст. Питання залишається відкритим, особливо щодо початку цього періоду. Закінчення Руїни пов’язують з гетьмануванням І. Мазепи.

Причини цієї трагедії були як зовнішні, так і внутрішні. До зовнішніх слід віднести те, що українська земля на той час стала ареною боротьби геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії і Речі Посполитої. Внутрішніми причинами були: розкол серед старшини - правлячої верстви українського суспільства, посилення антагонізму між різними станами українського населення, слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ на основі розбудови української державності.

Наслідки Руїни для України були жахливими. Вона втратила територіальну цілісність і державну незалежність. Національно-державна ідея поступилися регіональним інтересам. Назва держави Військо Запорозьке почало розмиватися і дедалі активніше замінюватися на Малоросію на Лівобережжі та Україну на Правобережжі. Внаслідок кровопролитної громадянської війни та іноземної агресії українські землі зазнали страшних матеріальних втрат, масового знищення культурних пам'яток і саме найстрашніше - значних людських жертв. Та найтяжчим випробуванням стала духовна руїна, яка виявилася в деградації особистості, закріпленні в національному менталітеті ідеології провінційності та мало вартості, що негативно вплинуло на подальший перебіг подій української історії.

26. Перша політична еміграція українців. П.Орлик та його «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорізького»

Після смерті Івана Мазепи гетьманом було обрано найближчого сподвижника Івана Мазепи - генерального писаря його уряду Пилипа Орлика.

Пилип Орлик очолив першу потужну українську політичну еміграцію у Західній Європі.

Після поразки під Полтавою разом з Мазепою емігрувало понад 50 провідних представників старшини, понад 500 козаків з Гетьманщини та понад 4 тисячі запорозьких козаків. Це була перша політична еміграція України.

Пилип Орлик був політиком, який розумів справжні колоніальні цілі царизму і який визначив роль України у збереженні спокою і рівноваги в Європі.

Конституція Пилипа Орлика — договір гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика зі старшиною та козацтвом Війська (від усієї старшини та козацтва конституцію Орлика підписав кошовий отаман Кость Гордієнко), який визначав права і обов'язки усіх членів Війська.

Укладений 1710 року. Затверджений шведським королем Карлом XII. Написаний латиною і староукраїнською. Складається з преамбули та 16 статей. Пам'ятка української політико-філософської та правової думки. За оцінкою українських істориків є однією з перших європейських конституцій нового часу [1].Чинності не набула, оскільки була написана в умовах вигнання.

У тексті документа її автори називають територію держави Малою Руссю, Військом Запорозьким, Україною.

Положення: Законодавча влада надається Генеральній Раді, що виконує роль парламенту, до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі (стаття 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину.

Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував її повноваження. Можливості гетьмана і його владні повноваження були значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до цих положень гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому також було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг застосовувати покарання до винних. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді.

27. Гайдамацький рух на Правобережній Україні: мета, рушійні сили, основні повстання (XVIIIст)

Основним виявом боротьби проти польсько-шляхетського панування в першій половині XVIII ст. був гайдамацький та опришківський рух.

Гайдамаками (від тюркського «гайде» — чинити свавілля, турбувати) польська шляхта презирливо називала учасників національно-визвольних рухів в Україні, що пожвавилися в Перші десятиріччя XVIII ст. на Волині та Поділлі, а середині століття охопили Київщину.

Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, що втікали від панщини, робітники із ґуралень, млинів й панських фільварків, запорізькі козаки, міщани, православні священики.

Після поразки Української революції Правобережжя надовго стало об'єктом територіальної експансії сусідніх держав — Польщі, Росії та Туреччини. Встановлення на початку XVIII ст. контролю Польщі за цим краєм відновило польсько-шляхетські порядки, посилило релігійний гніт, спричинило нову колонізацію правобережних земель, зростання соціального напруження та виникнення гайдамацького руху.

Гайдамацький рух зіграв важливу роль в історії Правобережної і Західної України. Причини їх виникнення були досить різноманітними, так домінували тут безперечно соціально-економічні та релігійні чинники, але в їх основі безперечно лежали і антифеодальні мотиви.

Рух охопив практично всю Правобережну Україну, його учасниками були селяни і козацтво. Він був спрямований, в першу чергу проти польської шляхти. Але гайдамацький рух був стихійним, слабо організованим і безперечно не міг протистояти добре підготовленим арміям Польщі та Росії, саме тому повстання швидко придушувались. З іншого боку маючи в своїй основі соціально-економічні і релігійні чинники він набув широкого резонансу в українському суспільстві.

Боротьба українських селян, козаків, міських низів на правобережних і західноукраїнських землях наприкінці XVII — на початку XVIII ст. в своїй основі була спрямована проти класового гноблення, феодальної експлуатації. Водночас, оскільки повстанці виступали й проти іноземного поневолення, проти національно-релігійного гніту, за національно-релігійну незалежність українського народу, ця боротьба мала також і національно-визвольний характер.

Визвольні повстання другої половини XVIII ст. закІнчились поразками. Їх заподій в дуже нерівному співвідношенні сил, розрізнених стихійних діях повстанців, котрі не малі чіткої програми дій.

Незважаючи тих, що Україну позбавляли прав, незалежностІ, навіть замінІли назву, національно-визвольна боротьб свідчила: Український народ зберігає ідею незалежності, праїнення до суверенності. Ця ідея не згасала в найтяжчі часи, успадкували наступні покоління борців.

28. Соціально-економічний розвиток Лівобережної, Слобідської України та Запоріжжя в XVIIIст.

Розвиток Лівобережжя та Слобожанщини. За рівнем розвитку промисловості й торгівлі Україна відставала від Німеччини, Англії та Нідерландів. І все-таки на цей час уже окреслився процесс розкладу цехових ремесел, і в багатьох промислах відбувалося зародження початкових форм мануфактурного виробництва. Особливо виразно подих нової цивілізації проявлявся, на відміну відНідерландів і Німеччини, не в промисловості й торгівлі, а в сільськогосподарському виробництві ПівдняУкраїни. Адже становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового типу господарства — за суттю фермерського. І суперечності між ним і наступним фільварково-панщинним господарством, яке ґрунтувалося на праці закріпаченого селянина, стали однією з основних причин соціального вибуху в 1648 р.

Неймовірно тяжкі примусові канальні роботи, будівництво фортифікаційних споруд, воєннінизові походи тощо руйнували міцне козацькегосподарство. Не маючи змоги власним коштом відбувати військову службу, значна частина козаків змушені були виписуватися з козацького стану і займатися промислами, тор­гівлею, заробітчанством.

Щегіршимбуло становище селянства. Наприкінці XVII ст. дедалібільшогопоширеннянабуваєфеодальна рента, зокремавідробіткова, інтенсивністьякої у другійполовині XVIII ст. ся­гаєп´яти і більшеднів на тиждень. Водночасзбереглисягрошова і натуральна ренти.

У другійполовині XVIII ст. було проведено секуляризацію монастирськи хмаєтків на Лівобережжі, у Слобожанщині й ПівдніУкраїни. Більшість церковних угідь перетворилися на державну власність чи опинилися у руках світських можно­владців.

У цей же період відбувається поступова заміна земельних податків грошовими, причому спостерігалась тенденція до швид­кого зростання останніх на користь казни. Так, ще до 1765 р. не було чітко регламентовано державного податку. Консистенські збори, що стягувались як натурою, так і грішми, то збільшували­ся, то зменшувалися (відповідно до умов і господарських можли­востей самих посполитих). 1765 р. Було запроваджено "рубльовий оклад", якому підлягали всі двори селян, міщан, козаків-підпомічників, а також підсусідки.

Торгівля. Важливу роль у розвитку товарно-грошовихвідносинвідігравалаторгівля. Основнимимісцями, де відбувалися товарно-грошовіоперації, були ярмарки, базари й торги. В Українінаприкінці XVII ст. на Лівобережжізбиралося 390 ярмарків, на Слобожанщині — 271.

Запоріжжя.

Головною прибутковою галуззю сільського господарства у цей період залишалося скотарство. Воно вимагало менших за землеробство затрат. Великі кінські заводи були у поміщиків (села Андріївка, Катеринівка, Григорівка і т. ін.), у менонітських селищах. Вирощувалися коні англійської, датської, арабської та донської породи. Велику роль відігравали заводи великої рогатої худоби( на початок 20-х років у Олександрівському повіті їх 56). З початку 20-х років поширюється вівчарство. У землеробстві переважав зерновий напрямок. Сіяли переважно ярові, озимих менше. С Відчувалася нестача сільськогосподарських робітників і тому край стає регіоном де широко використовували працю відхідників.

Наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст. промисловість краю переживає період становлення. Крупних підприємств взагалі не було. На кінець 50-х років у Олександрівську лише цегельний та салотопний заводи (продукція на 20 тис. карбованців). На початок 20-х років у повіті лише 3 винокурних заводи. Особливе місце посідало рибальство. У краї 36 рибних заводів збудованих за козацькими традиціями. З азовських рибних заводів у сезон привозили 50 млн. штук тарані, 2 млн. судаків, 500 тис. лящів, багато ікри. Чумаки у краї їздили не лише за сіллю(щороку 60 валок) але і за рибою на азовське узбережжя . На початок 20-х років у краї було 240 чумацьких валок, що возили сіль, рибу, товари та пошту. Значного поширення набуло млинарство (на початок ХІХ ст. у Олександрівському повіті 62 водяних млини та 164 вітряки), ковальський промисел, вироблення шкіри та шовківництво(особливо у ногайців).

В останній чверті XVIII ст. торгівля в краї була справою приватною.

Отже, наприкінці XVII — у XVIII ст. характерними рисами економічного розвитку українських земель були зростання великого феодального землеволодіння, обезземелення селянства, його закріпачення, розбудова й відокремлення міст від сіл, поступальний розвиток селянських промислів і міських ремесел, на базі яких виникали мануфактури, формування національного ринку. В Україні ці процеси, на відміну від інших держав, відбувалися в умовах бездержавності на Правобережжі та прогресуючого згортання автономії на Лівобережжі. Належність українських земель до складу іноземних держав, підпорядкування української економіки їхньому впливові та владі суттєво гальмували й деформували поступальний розвиток.

29.Обмеження й поступова ліквідація царизмом автономії України в XVIIIст.

Українська політика Петра І. Перша ліквідація гетьманства

Після перемоги в Полтавській битві Петро І розпочинає низку заходів по ліквідації автономного устрою України. Ось лише деякі з них:

- у 1709 р. цар призначив до І.Скоропадського свого резидента, який мав контролювати діяльність гетьмана;

- у 1720 р. було вперше офіційно заборонено українську мову;

- у 1722 р. створюється Малоросійська колегія, яка розділила владу з гетьманом;

Павло Полуботок

- з 1724 р. - після смерті наказного гетьмана Павла Полуботка (1722-1724 рр.) - Лівобережною Україною правила лише Малоросійська колегія;

- вільна торгівля фактично скасовується. Українцям забороняється займатися торгівлею з іншими країнами, крім Росії.

Останні гетьмани - Д.Апостол та К.Розумовський

Після смерті Петра І (1725 р.) російські імператори намагалися обмежити українське самоврядування. Але зі зміною імператорів і міжнародної ситуації політика "залізної руки" щодо України інколи дещо пом'якшувалася.

Так, у 1727 р. царський уряд, ураховуючи можливість війни з Туреччиною, вирішив відновити посаду гетьмана. Ним став Данило Апостол (1727-1734 рр.).

В цілому за гетьманування Д.Апостола внутрішнє життя України стабілізувалося.

У 1750 р. за рішенням імператриці Єлизавети Петрівни (1741-1761 рр.) було обрано останнього гетьмана козацької України Кирила Розумовського (1750-1764 рр.). Він докладав багато зусиль для розширення автономії Української держави, добивався спадковості гетьманства. Але в умовах централістичних прагнень Російської імперії подальший розвиток української автономії був неможливим.

Остаточне скасування української державності

У 1762 р. престол зайняла Катерина II, прибічниця централізму, яка низкою заходів остаточно знищила автономний устрій України:

- у 1764 р. ліквідовано гетьманство, вся повнота влади зосередилася в руках Малоросійської колегії;

- у 1775 р. знищено Запорозьку Січ. ЇЇ землі були роздані царським фаворитам, вельможам, генералам. Доля запорозьких козаків склалася по-різному: 25 тис. козаків згодом переселено на Кубань, 5 тис. запорожців отримали політичний притулок у Туреччині і заснували там Задунайську Січ (1775-1828 рр.), значна кількість запорожців отримала статус селян;

- у 1781-82 рр. ліквідовано поділ України на полки і створено губернії;

- у 1783 р. запроваджено кріпосне право в Україні. Цього ж року було ліквідоване українське козацтво як стан. Замість козацьких полків створювалися полки російської регулярної армії. Козаків перевели в селянський стан, а приблизно 10 тис. заможних козаків отримали грамоти дворян і офіцерські чини в російській армії.

Таким чином, у результаті політики російського царизму в Україні було ліквідовано гетьманство, Запорозьку Січ, полковий військовий і адміністративно-територіальний устрої. Україна стала звичайною провінцією Російської імперії.

Українському народу через несприятливі політичні умови, через недостатню внутрішню консолідацію не вдалося зберегти свою державність. Але збереглася в Україні державно-національна традиція, ідея незалежної соборної української держави, і цілі покоління боролися і вмирали за цю ідею.

У результаті перемоги Росії в російсько-турецьких війнах у 1783 р. Кримське ханство було ліквідоване, і всі його території ввійшли до складу Російської імперії. Почалася активна колонізація південних земель України, які отримали назву Новоросії. Прагнучи якомога швидше заселити й освоїти ці землі, уряд Катерини II сприяв переселенню сюди сербів, німців, молдаван, вірмен, греків та інших народів. Українці та росіяни на кін. XVIII ст. складали 80% переселенців зазначених областей.

Виникли нові міста - Олександрівськ (Запоріжжя, 1770), Херсон (1778), Севастополь (1783), Катеринослав (1787), Миколаїв (1789), Одеса (1794).

Вихід до Чорного моря, освоєння Півдня сприяли економічному розвитку Росії та України. Україна поступово перетворюється на житницю Європи.

30. Запоріжжя за часів Нової Січі. Ліквідація царизмом Запорізької Січі. Роль Запорізької Січі в історії укр.народу

Нова Січ (Підпільненська Січ) — адміністративний і військовий центр запорозького козацтва в 1734–1775 роках, створений після повернення Війська Запорозького низового під російський протекторат у наслідку підписання Лубенського договору. Остання Запорозька Січ, розташовувалася на великому півострові, що омивався рікою Підпільною (притока Дніпра).

Нова Січ була заснована з дозволу і під наглядом російського уряду 31 березня 1734 року отаманом-гетьманом І. Малашевичем на Правобережжі Дніпра у Великій плавні, що займала 26-тисяч десятин. Підставою для подальшого існування Нової Січі як території був підписаний у 1734 році Лубенський договір про визнання запорожцями московського протекторату.

Саме в часи існування Нової Січі постає незалежне козацько-військове угрупування під назвою «гайдамаки». Гайдамацький рух розпочався у 1734 році з бездіяльності першого Новосіченського отамана-гетьмана І. Малашевича у справі захисту прав і свобод українського народу, коли 1734—1738 роках на Київщині, Брацлавщині, Поділля, Волині почали діяти великі загони повстанців, очолювані Г. Голим, М. Гривою, С. Чалим та іншими.

У 1760 році на Січі спалахнула епідемія, в'їзд та виїзд з Січі було заборонено.

Ліквідація припала на 1775 рік, коли закінчилася Російсько-турецька війна (1768—1774), яку Москві допомогли виграти запорожці, і козаки стали непотрібні. На початку червня 1775 року російські війська під командуванням Петра Текелія, які поверталися з турецького походу, раптово оточили Січ. Козаки не чекали на такий розвиток подій, а тому на Запоріжжі тоді перебувало зовсім мало вояків. Більшість запорожців ще не встигла повернутися з турецьких походів, або перебувала на промислах. На Січі зібралася рада на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським, яка вирішила не проливати християнської крові та добровільно склала зброю перед московитами. 16 червня 1775 року російським військами було повністю зруйновано Січ, а все майно та козацькі архіви було вивезено до Петербурга. Козацьку старшину та кошового отамана Петра Калнишевського звинуватили у зраді та засудили до каторги.

Лише 3 серпня 1775 року імператриця Катерина II видала спеціальний маніфест, який офіційно сповіщав про причини ліквідації Січі. У цьому документі козацька-лицарська Січ зображувалася як «кубло пияк та розбишак», які жили в неуцтві та заважали царизму вести торгові та культурні зв'язки з сусідами. Про пролиту козацьку кров за царську Росію в ньому не було ні слова.

На місці Січі виникло село Покровське, яке в 50-ті роки XX ст. опинилося під водами штучного Каховського моря.

31. Соціально-економічний розвиток та політичне становище правобережних та західноукраїнських земель в другій половині 17ст-18ст

На соціально-економічному розвитку України в другій половині XVII ст. позначилися наслідки війни.

Поступово в надрах феодалізму почали визрівати перші елементи буржуазних відносин, передусім у сільському господарстві. Розвивалося воно в Україні нерівномірно. Спершу спостерігалося відставання на Півдні, але невдовзі там значно розширилися посівні площі, і за виробництвом продукції він наздогнав Лівобережжя і Слобожанщину.

Продовжувалося культивування жита, пшениці, ячменю, проса, вівса, гречки тощо.

Відновлення влади польських феодалів на Правобережній Україні, згідно з Андрусівським перемир'ям 1667 р. між Росією і Річчю Посполитою, надовго загальмувало тут формування національних господарств і розвиток економіки. У другій половині XVII - першій половині XVIII ст. на Правобережжі утвердилася феодальна земельна власність. Польська корона (уряд) перетворилася на великого землевласника.

На Лівобережній Україні в другій половині XVII ст. феодальна рента ще не була фіксована, проте вже на початку ХУЛІ ст. в окремих маєтках козацької старшини запроваджувалася регулярна дводенна панщина. У 40-ві роки вона становила два-три дні на тиждень.

Діяли мануфактури і кустарно-кооперативні підприємства, де всі виробничі процеси здійснювалися лише на основі примусової праці. Так, на відміну від Лівобережжя, Слобожанщини, Півдня на всіх мануфактурах в Галичині працювали кріпаки, і лише кваліфіковані майстри були найманими. Це істотно обмежувало розвиток мануфактурного виробництва. Лише окремі галицькі мануфактури з часом перетворилися на фабрики. На відміну від капіталістичної вотчинна мануфактурна система утворилася внаслідок втягування в товарно-грошові відносини господарств феодалів.

Протягом другої половини XVII ст. в Україні поглиблювалася спеціалізація окремих галузей промисловості, виникали нові самостійні професії.

Економічний розвиток різних галузей промисловості зумовлював дедалі ширше застосування найманої праці. Внаслідок розшарування населення утворювалися великі групи найманих робітників (особливо на Лівобережжі та Слобожанщині).

Поширення товарно-грошових відносин зміцнювало зв'язки між господарськими районами Лівобережжя, Слобожанщини, Правобережжя і Західної України, що позитивно вплинуло на економічну єдність народу України.

32. Українські землі в складі Російської імперії в першій половині 19ст, адміністративний устрій, соціально-економічний розвиток.

На початку XIX ст. переважна більшість українських земель — Лівобережжя, Слобожанщина, Правобережжя, Південь входили до складу Російської держави. Західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття — перебували під владою Австрійської монархії.

У 60—80-х рр. XVIII ст. царський уряд ліквідував залишки Української козацької держави, коли були скасовані гетьманство, полковий устрій, впроваджено новий адміністративний устрій за російським зразком, перетворено козацькі полки на регулярні частини російської армії.

Водночас на Лівобережжі і Слобожанщині панівна верхівка — колишня козацька старшина — зрівнювалася в правах з російським дворянством.

В 1797 р. замість намісництв були створені губернії із звичайною для інших губерній Росії системою адміністрації: Малоросійська (Наддніпрянщина, Сіверщина), Слобідсько-Українська (Слобожанщина), Новоросійська (Північне Причорномор'я, Запоріжжя і Крим), Київська, Подільська і Волинська (Київщина, Поділля, Волинь, Полісся).

У 30-х рр. XIX ст. остаточно утвердився адміністративно-територіальний поділ українських земель, що входили до складу Росії, на 9 губерній: Чернігівська, Полтавська, Харківська, Київська, Подільська, Волинська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська. Для посилення своєї влади й проведення політики боротьби проти революційних і визвольних рухів, царський уряд будував систему управління за військовим зразком. Були утворені генерал-губернаторства.Їх очолювали військові генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою і впроваджували в життя політику уряду на місцях.

Поміщики-дворяни були в Російській імперії привілейованим суспільним станом, опорою самодержавного ладу. Економічною основою їхнього існування була власність на землю з прикріпленими до неї селянами і кріпаками. Селяни одержували від поміщика в користування земельні наділи. За користування поміщицькою землею селяни відбували панщину і виконували інші повинності.

Значна частина селянства України (понад 1/3 загальної кількості) належала не поміщикам, а Російській імперії (тобто державі). їх називали державними селянами.

Південь України став своєрідним піонером у запроваджені ринкових відносин, де використання вільнонайманої робочої сили набуло найбільших масштабів і довело свою ефективність. Правобережжя було регіоном, де переважала примусова праця селян-кріпаків.

Початок промислового перевороту. Засновані на підневільній малопродуктивній праці кріпаків, поміщицькі вотчинні мануфактури в перші десятиріччя XIX ст. поступово занепадали. Вони не витримували конкуренції з купецькими промисловими підприємствами, на яких використовувалася більш високопродуктивна праця вільнонайманих робітників.

У 30-х pp. XLX ст. в Україні почався промисловий переворот, який призвів до утвердження фабрично-заводського виробництва. В Україні почала розвиватися капіталістична промисловість. Як і скрізь, вона проходила у своєму розвитку три стадії:

- дрібне товарне виробництво (дрібні, переважно селянські промисли);

- капіталістична мануфактура;

- фабрика, завод (велика машина індустрія).

Посилилася офіційна русифікаторська політика, мета якої полягала у перетворенні місцевого населення в культурному відношенні на "істинних росіян". Передусім із навчальних закладів, адміністративних установ, судів витіснялася українська мова як одна з основоположних національних ознак, натомість запроваджувалася російська. Ефективним знаряддям русифікації була православна церква. Болючим ударом для національної справи, що неминуче вів до зменшення чисельності української інтелігенції, стало перетворення у 1810 р. Києво-Могилянської академії на вузькофаховий релігійний заклад — духовну академію.

33. Західноукраїнські землі наприкінці 18ст. – в першій половині 19ст.: адміністративний устрій, соціально-економічний розвиток.

Наприкінці XVIII ст. 20 % українських земель перебували в складі Австрій­ської імперії. Це була територія площею 70 тис. кв. км із 3,5 млн мешканців.

Першим українським придбанням Австрійської імперії стало Закарпаття. Унаслідок переможних воєн з Туреччиною воно було приєднане до володінь Габсбургів у складі Угорського королівства двома етапами: у XVI ст. та напри­кінці XVII ст. Більшість населення Закарпаття становили українці, решту — угорці, румуни, словаки.

Східна Галичина приєднана до складу Австрії в 1772 р. внаслідок першого по­ділу Речі Посполитої. Дві третини (66 %) її населення становили українці. Май­же 20 % — поляки й приблизно 10 % — євреї. У містах Східної Галичини здавна мешкали також вірмени й німці.

У 1774 р. Австрія відібрала в ослабленої Османської імперії Буковину. Три чверті (75 %)населення Північної Буковини становили українці. Національні меншини представляли румуни, євреї та німці. У Південній Буковині українців проживало майже 40 % від загальної кількості жителів.

З отриманих унаслідок поділу Речі Посполитої земель Австрійська імперія утворила Королівство Галіції та Льодомерії (Галичини й Володимирщини) із центром у Львові. Гучною назвою австрійська влада хотіла підкреслити своє право спадковості на володіння короля Данила Галицького. Усю владу у своїх руках зосереджував намісник, призначений австрійським імператором. Щоб схилити на свій бік провідні верстви Галичини, Відень дозво­лив магнатам, шляхті й духівництву обирати становий сейм. Однак цей орган не мав права приймати ухвали. Окружні адміністрації очолювали окружні старости — австрійські чиновники. На місцях адміністративну та судово-поліційну владу здійснювали поміщики або їхні управителі (посесори) чи на­глядачі (мандатори).

Містами керували магістрати вскладі бургомістра, віце-бургомістрів і радників, яких призначав австрій­ський уряд. Окремим округом цього «королівства» в 1786 р. була Буковина з центром у м. Чернівцях. Після рево­люції 1848-1849 рр. вона стала окремою провінцією.

Ізольованим від західноукраїнських земель було Закарпаття, яке знаходилося під владою політичноавтономного Угорського королівства. Воно стало частиною Братиславського (Пожоньського) намісництва й поділялося на 4 жупи (області), які очолювали призначені австрійським імператором місцеві управлінці, котрі мали практично необмежену владу в краї.

Українське населення Західної України насамперед представляло селянство.

На повернення старих порядків селяни відповідали соціальними протестами. Вони відмовлялися виконувати збільшені повинності. На спроби силоміць при­мусити їх до того, селяни відповідали діями, які часто переростали в селянські заворушення. У Карпатах та Підкарпатті діяли опришки. Для приборкування непокірних уряд залучав війська.

Потрібно зазначити, що такі монархи, як Марія-Терезія та її син Йосиф II проводили в той час політику абсолютизму.

34.Національне відродження в Україні (кінець 18 ст- першій половині 19ст.) :причини, прояви та наслідки.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Україні розгорнувся процес національно-культурного відродження. У цей час активно збиралися та вивчалися історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам´ятки. На цьому ґрунті було зроблено перші спроби створення узагальнюючих праць з історії України. Поступово відроджується мова, розширюється сфера її вжитку, насамперед серед української еліти. Цьому процесу сприяли поява першої друкованої граматики та словника української мови. Заявляє про себе іменами Т. Шевченка, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ´яненка українська література, яка не тільки збагачує, удосконалює мову та розширює жанровий діапазон, а й активно пропагує демократичні, антикріпосницькі ідеї, ненависть до національного гноблення.

Причини: посилюється прагнення до відновлення своєї автономної держави, щораз глибше усвідомлюється етнічна відмінність українського народу, його традицій, життя та побуту.

Суттєві зрушення, які відбулися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови, стали своєрідним підґрунтям пробудження в народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зростанню бажання відстоювати свої права.

Наслідки:

Утворення та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактично поклали початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світовому історичному контексті. Заслуга членів Кирило-Мефодіївського товариства полягає в тому, що вони, врахувавши уроки світового досвіду і спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювали основні постулати українського національного відродження, визначили форми та методи досягнення поставленої мети.

35. Кирило-Мефодіївське товариство: програмні документи, діяльність, політичні портрети засновників.

Кири́ло-Мефо́діївське товариство— українська таємна політична організація, що виникла в Києві наприкінці 1845 року та спиралася на традиції українського визвольного й автономістського руху.

Була одним з проявів піднесення національного руху на українських землях та активізації загальнослов'янського руху під впливом визвольних ідей періоду назрівання загальноєвропейської революційної кризи — «весни народів».

Членами товариства, які називали себе братчиками, стали вихованці й співробітники Київського та Харківського університетів. Провідну роль серед них відігравали М.Костомаров, Т.Шевченко, Г.Андрузький, В.Білозерський, М.Гулак, П.Куліш. Впродовж існування товариства його ідеологія зазнавала істотних змін. Завдання об'єднання слов'ян, що стало підставою виникнення таємної організації, згодом конкретизувалось у двох напрямах — рівноправного співробітництва слов'янських народів та відродження України.

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної конфедерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти.

Привертає увагу розроблений студентом Г. Андрузьким документ «Начерки Конституції Республіки» — модель федеративної слов'янської республіки, яка мала поєднати в собі досвід Північноамериканських штатів і традиції Російської імперії. Вона передбачала створення семи автономних штатів, включаючи Україну з Галичиною, Кримом і Чорномор'ям, Сербію, Болгарію, Бессарабію, Польщу. Пізніше, перебуваючи на засланні в Петрозаводську, Г. Андрузький дійшов до висновку: «Щоб створити Україну, необхідно зруйнувати Росію, а вона зміцнювалася віками»

Інших поглядів дотримувалися М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, О. Маркович, О. Тулуб, Д. Пильчиков: вони вважали, що тривала просвітницька діяльність і реформи здатні забезпечити успіх політичних і соціальних перетворень.

Реальна діяльність членів товариства зводилася до зустрічей на квартирах М. Гулака або М. Костомарова, де велися наукові диспути, обговорювалися програмні документи, а також до приватних бесід із молоддю, інтелігентами, дрібним чиновництвом. Однак, члени братства також вели й активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), творів Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.)

У березні 1847 року за доносом провокатора Олексія Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані. Напередодні цієї події у будинку на Подолі, власником якого був протоієрей Андріївської церкви Завадський, з'явився новий мешканець — дев'ятнадцятирічний Олексій Петров, студент юридичного факультету Київського університету св. Володимира.

36. Реформи 60-70рр. 19ст: причини проведення, основні положення та зміст, значення для подальшого розвитку держави.

19 лютого 1861р. Олександр II підписав маніфест "Положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності". У цьому документі викладалися основні умови скасування кріпосного права.

Селяни отримували особисту свободу і право вільно розпоряджатися своїм майном.

Поміщики, зберігаючи власність, зобов'язані були надати у постійне користування селянам садибу з присадибною ділянкою, також польовий наділ.

1 січня 1864 Олександр II затвердив «Положення про губернські повітових земських установах". Земська реформа вводила органи місцевого самоврядування: повітові і губернські земства.

Серед буржуазних реформ 60-70-х років судова реформа, яка була прийнята 24 листопада 1864г., Була найбільш радикальною. Була введена система незалежності суддів. Суд ставав гласним. Судовий процес відбувався відкрито, публічно, вводився змагальний процес.

Долю обвинувачених вирішували присяжні засідателі. За законом присяжним засідателем міг стати людина, що має російське підданство, у віці від 25 до 70 років і мешкає не менше двох років у тому повіті, де проводилося обрання в присяжні.

У політичній системі поступово почав входити принцип пріоритету законності і права.

Уроки Кримської війни показали, що російська армія потребує докорінної реорганізації. Військові реформи в 60-і роки почалися проводитися під керівництвом військового міністра Д. А. Мілютіна.

Для поліпшення підготовки офіцерського складу засновувалися спеціальні військові училища, контингент для яких підготовлявся військовими гімназіями. Створювалися також військові академії, було створено морське училище.

Значення реформ 60-70-х років.

Скасування кріпосного права стала рубежем в історії Російської імперії. Кріпацтво як система суспільних відносин перестала існувати, хоча багато його риси і пережитки збереглися до 1917 року.

Реформатори, проводячи реформи, хотіли, щоб Росія розвивалася по шляху створення конституційної монархії. Тим не менше, абсолютна монархія ще зберігала свою життєздатність, вищі державні установи зберігали феодальний характер, хоча на місцях створювалися виборні органи з самостійною сферою діяльності.

Реформи проводилися самодержавством, тому носили половинчастий, суперечливий характер. Кріпосники прагнули зберегти максимум привілеїв за собою в економічній і політичній галузях. Реформи проводилися під тиском громадського руху, і царський уряд найбільше побоювалося хаосу, ніж бажала прогресу. Тому реформи 60-70-х років Х1Хв. представляли собою напівзаходи, які їх автори не змогли довести до логічного завершення.

37. Пореформений соціально-економічний розвиток України (друга половина 19ст)

З 2-пол. 60-х pоків XIX ст. починається швидке зростання фабрицько-заводськоїпромисловостi, котра поглинає дрiбнотоварне i мануфактурне виробництво. Царський уряд змушений був сприяти капiталiстичному прогресу країни. Biн проголосив протекцiонiстськуполiтику, яка мала прогресивне значення, бо сприяла розвитку вiтчизняноїпромисловостi. У 70-90-тi роки ХІХ ст. у Pociї та в Українi особливо інтенсивно велося залiзничнебудiвництво. Одночасно з залiзничнимбудiвництвом розвивався й водяний рiчковий та морський транспорт, розширювалося пароплавство.

Почала швидко розвиватися i вугiльнапромисловiсть. Уже в 70-х роках стали виникати, за участю iноземнихкапiталiв, aкціонернi товариства, що будували новiвеликiкам'яновугiльнiкопальнi. Видобуток вугiлля в Донбасiзбiльшувався. якщо у 1860 р. в Донбасi було видобуто 6 млн. пудiввугiлля, то у 1900 р. - 690 млн. пудiв, що становило 70 % загальноросiйського видобутку.

Швидко зростали видобуток залiзної руди, виплавка чавуну i виробництво сталi та залiза в Донбасi, Поднiпров’ї та Криворiжжi. Всього на кінець XIX ст. в Українi працювало 17 великих металургiйнихзаводiв, заснованих на вiльнонайманiйпрацi, паровiйенергетицi i використаннi кам'яного вугiлля. У 1900 р. Пiвдень України дав 92 млн. пуд. чавуну - 52 % загальноросiйської виплавки чавуну та 59 млн. пудiвсталi й залiза, шо становило 44 % всього виробництва. Україна перетворилася на головну вугiльно-металургiйну базу всієї Росiйської держави.

В Українiнайбiльшого розмаху набуло сільськогосподарське машинобудування, яке мало всеросiйське значення. У 1900р. тут дiяло 65 пiдприємств, якi переважно належали iноземнимкапiталiстам. 3 кiнця XIX ст. розвивається транспортне машинобудування, заводи України починають випускати паровози, морські й річкові судна.

У другiйполовинi XIX ст. формується iнтелiгенцiя - специфiчна верства населення, яка, не маючи приватної власностi, займалася не фiзичною, а розумовою працею, розвитком та поширенням культури у суспiльствi.

У сiльськогосподарськомувиробництвi значного поширення набули застосування технiки, використання вiльнонайманоїпрацi, полiпшення структури посiвiв тощо. Цiзмiни дали можливiстьУкраїнi перетворитися на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукцiї не тільки iмперського, а й свiтового значення.

У 60-80-х роках XIX ст. завершився промисловий переворот. Розвиваючись у руслі загально імперських тенденцiй, українська промисловiсть водночас мала низку особливостей. У пореформений час індустріалізований Пiвдень України перетворився на основну паливно-металургiйну базу iмперiї.

38.Суспільно-політичні течії та рухи в Україні в другій половині 19ст.: загальні тенденції розвитку. Народницький рух. Громади. М.Драгоманов

Капіталізація поміщицьких та селянських господарств сприяла формуванню ринку вільнонайманої праці. Наприкінці XIX ст. чисельність поденних та постійних найманих робітників у землеробстві України становила майже 2 млн осіб. Завдяки колонізації Півдня України й інтенсивному розвитку господарства в інших регіонах України за період 1860-1887 pp. Посівні площізросли в 1,5 раза. Товаризація виробництва сприяла мінам у структурі посівів: різко збільшилася частка посівів пшениці та ячменю, а також таких технічних культур, як цукрові буряки, картопля, тютюн тощо.

Суспільно-політичнийрух в Україні у другій половині ХІХ ст.

Початок громадівського руху наприкінці 50-х — у 60-х роках ХІХ ст. Київська та інші громади. Журнал «Основа». В. Антонович. Валуєвський циркуляр.

Основні течії суспільно-політичного руху в 50—60-х роках ХІХ ст. на західноукраїнських землях: москвофіли та народовці. Культурно-освітнєтовариство «Просвіта». Польськеповстання 1863—1864 рр. і Україна.

Відродження громадівського руху в 70—90-х роках. Громадівський рух. «Південно-Західний відділ Російського географічного товариства». «Київський телеграф». Емський указ. Російський громадсько-політичний рух народників в українських землях.

Народники — це рух інтелігенції, який виступав за повалення самодержавства шляхом селянської революції. З'явившись наприкінці 60-х років XIX ст., народницький рух став вагомим чинником суспільно-політичного життя в середин! 70-х років, Народники були переконані у тому, що збереження колективістських традицій сільської общини в майбутньому призведе до соціалістичної організації суспільства. Росія, тлумачили вони, на відміну від країн Західної Європи, повинна обминути капіталістичну стадію розвитку, а селянство народники вважали рушійною силою революції на шляху суспільства до соціалізму.

1874 р. вони розгорнули пропагандистську роботу серед селян. Однак чи не всі учасники "ходіння в народ" одразу ж зазнали репресій з боку уряду. До того ж їх пропаганда була незрозуміла селянам. Тоді в народників визріла думка створити законспіровану революційну організацію. "Земля і воля , що виникла наприкінці 1876 p., повела боротьбу за передачу землі селянам, ліквідацію викупних платежів і податей.

Перші товариства «Громади», як національно-культурні осередки української інтелігенції виникли в Києві та Петербурзі у 50-х роках XIX століття. Їх засновниками і першими членами стали відомі діячі української культури М. Костомаров, П. Куліш, П. Чубинський, В. Антонович, М. Драгоманов, М. Лисенко, М. Старицький та інші. Одним із активних членів «Громади» тих часів був Т. Шевченко. Одночасно виникають «Громади» в Харкові, Одесі , Полтаві, Чернігові, інших містах України.

У 1878—1882 pp. M. Драгоманов у журналі «Громада», який виходив у Швейцарії, намагався узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху. В основі запропонованої ним альтернативи були:

демократизм (парламентська влада, надання громадянам демократичних прав і свобод);

федералізм (децентралізація, запровадження громадського самоврядування, розбудова держави знизу вгору, Україна — автономне утворення у складі федеративної Російської республіки);

європеїзм (зв´язок країни із Західною Європою — джерело прогресивного розвитку);

культурництво (визвольна боротьба має вестися винятково просвітницькими формами та методами);

еволюційність (прагматичне висування поміркованих вимог, підштовхування знизу реформаційного процесу).

Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині XIX ст. висунуто широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та вироблено різноманітні форми та методи досягнення поставленої мети. (боротьба за соціальне визволення)На противагу цьому український рух основний акцент робив, головним чином, на національне визволення.

Попри те що гурткам і організаціям різних політичних напрямів були притаманні нечисленність, неорганізованість, нечіткість програмних установок, слабкий зв´язок з масами, вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концентрації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів.

39. Революція 1848-1849 рр. та її вплив на економічний та політичний розвиток західноукраїнських земель.

У 1848–1849 рр. Європу охопила загальноєвропейська демократична революція. Вона була спрямована проти режиму реакції, який встановився після розгрому імперії Наполеона І, проти пережитків феодалізму. В роки революції центром українського національного руху стала Східна Галичина. Його започаткувала група представників греко-католицького духовенства, яке звернулось до австрійського імператора 19 квітня 1848 р. з петицією. В ній висловлювалися побажання: запровадження в школах і громадських установах Східної Галичини української мови, забезпечення українцям доступу до всіх посад та зрівняння в правах духовенства всіх конфесій.

2 травня 1848 р. у Львові була заснована перша українська політична організація – Головна руська (українська) рада, котра взяла на себе роль представника українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848–1851 рр. Раду, яка складалася із 30 постійних членів – представників світської інтелігенції, вищого і нижчого духовенства, очолив єпископ Григорій Яхимович.

Друкованим органом Головної руської ради стала “Зоря Галицька” – перша у Львові газета українською мовою, що почала виходити з 15 травня 1848 р.

В містах, містечках і селах Східної Галичини організувалося близько 50 місцевих руських рад, до складу яких обиралися представники різних верств, головним чином селяни, міщани, світська інтелігенція (вчителі), представники нижчого духовенства, які розгорнули активну громадсько-політичну та культурно-освітню діяльність. Почалось формування загонів самооборони – Національної гвардії.

Правлячі кола Австрії, ігноруючи вимоги українців, все ж погодилися на запровадження з 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов’язкового предмета в гімназіях. На початку 1849 р. відкрито кафедру української мови у Львівському університеті. Її першим професором став Я. Головацький.

Національний рух на західноукраїнських землях 1848–1849 рр. виробив широку програму національно-політичного і духовного утвердження українства в межах конституційної Австрійської монархії. Влітку 1849 р. після розгрому об’єднаними силами Австрії і Росії угорської революції в імперії Габсбургів було відновлено абсолютистський режим з його централістсько-бюрократичною системою. Австрійську конституцію відмінено. Влітку 1851 р. розпущено Головну руську Раду. Важливими були соціальні наслідки революції 1848-1849 рр. Так, було скасовано панщину, селяни отримали повну особисту свободу. Земля, якою селяни користувались, переходила у їх власність. Проте краща земля, общинні землі (ліси, пасовища) залишалися в руках поміщиків.

40. Основні тенденції соціально-економічного розвитку українських земель на початку ХХ ст.

Рубіж XIX і XX ст. характерний в Україні завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації, суть якої полягала в розбудові крупної машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість над легкою). Ці широкомасштабні, кардинальні зміни відбувалися в надзвичайно складних умовах, адже Російська імперія, як і більшість країн світу, у 1900—1903 pp. пережила економічну кризу. 1904—1908 pp. позначені депресією, і лише в 1909—1913 pp. почалося промислове піднесення.

Українська промисловість формувалася як частина загальноімперського економічного комплексу. П'ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрійський, Петровський, Донецько-Юр'євський) продукували майже 25% загальноросійського чавуну. Заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли 60% цукру-рафінаду Російської імперії. На великих підприємствах в Україні працювало понад 44% усіх робітників, тоді як у США — лише 33%.

На початку сторіччя виростають могутні синдикати: «Продвагон» (1901), «Продамет» (1902), «Трубопродажа» (1902), «Гвоздь» (1903). Це були досить могутні об'єднання. Наприклад, утворений 1904 р. синдикат «Продуголь», до якого входили 18 окремих акціонерних товариств, контролював 75% видобутку кам'яного вугілля в Донецькому басейні. Однак, приносячи буржуазії надприбутки навіть у кризових умовах, монополії водночас гальмували господарський розвиток, заважали технічному прогресу, звужували сферу регулюючої дії ринкових відносин.

Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо Південь України досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і бурхливо розвивав промислове виробництво, то південно-західний регіон орієнтувався головним чином на аграрний сектор, і тут домінував дрібнобуржуазний уклад. Лівобережжя, де зберігалися залишки кріпацтва, помітно відставало від інших регіонів України.

Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукрової. Характерно, що ці осередки промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення.

Україна залишалася сільськогосподарським районом імперії, в якому в селах проживало 80% населення.

В аграрному секторі України на початку XX ст. налічувалося понад 32 тис. поміщицьких господарств.

Перетворення землі на товар кардинально змінило життя не тільки дворянства, а й селянства. У пореформений період інтенсивно розгорнувся процес його майнової диференціації. Характерною рисою цього процесу було не рівномірне розшарування, а катастрофічна поляризація: 1917 р. частка заможних господарств (понад 15 десятин) становила 5,1%, а відсоток безземельних та малоземельних селян в Україні сягнув 80,5% . У робітників України робочий день офіційно тривав майже 11 годин на добу (часто-густо перевищуючи цю норму), 1904 р. майже 32% робітників Російської імперії було оштрафовано. Низька заробітна плата, жахливі умови праці, погане медичне обслуговування, відсутність політичних прав і свобод, поглиблювали катастрофічне становище трудящих мас в Україні. Вибух народного гніву назрівав.

Отже, промисловому розвиткові Наддніпрянської України на початку XX ст. були притаманні: концентрація виробництва, утворення монополій, спеціалізація районів, значний вплив іноземного капіталу, нерівномірний розвиток українських регіонів, вищі від загальноімперських темпи розвитку, перетворення України на один з головних промислових районів Російської імперії тощо. Ці процеси, з одного боку, відображали розвиток української промисловості у контексті загальноросійських тенденцій, з іншого — були своєрідним підсумком впливу місцевих чинників.

41.Виникнення і діяльність пол. Партій на поч. 19 ст.(оляяяяя, конспект)

На початку XX ст. з протестами проти пересліду­вань української мови і культури виступили вчені Київ­ського та Харківського університетів, інтелігенція Пол­тави, Чернігова, Одеси та інших міст. Пожвавлення національного руху сприяло виникненню перших по­літичних партій. Більшу частину населення України складали найбідніші верстви. Тому їх партії були дрібнобуржуазними і соціалістичними, антиурядови­ми. Крім того, у Російській імперії так ніколи й не була прийнята конституція.

Ці дві причини мали своїм наслідком те, що всі українські партії в межах Великої України були на нелегальному становищі або діяли в еміграції. Утво­рення ж більшості ліберальних партій було реакцією на формуванняреволюційно-демократичного партійно­го руху. Цей рух розділився на дві частини — соціал-демократичну (есдеки) та есерівську (есери). Есдеки і есери й продовжували в майбутньому змагатися між собою за вплив на пролетаріат міст і сіл України, який став рушійною силою в грядущих революціях.

У січні 1900 р. у Харкові члени студентських громадівських гуртків Д. Антонович, О. Русів, М. Перш та ін. заснували Революційну українську партію (РУП). Брошура адвоката М. Махновського «Самостійна Ук­раїна» була її першим програмним документом. У газеті РУП «Праця», яка виходила в 1904-1905 pp. у Львові, пояснювалась причина виникнення партії: *Дві причини — брак літератури, присвяченої інтере­сам сільського пролетаріату, і, крім того, брак якої-не-будь соціалістичної літератури на українській мові — і викликали до життя РУП, котра поставила своєю метою агітацію і пропаганду серед сільського проле­таріату на Україні».

Група радикалів на чолі з М. Міхновським у 1902 р. відкололась від РУП і заснувала Українську націо­нальну партію (УНП), яка виступала за побудову са­мостійної демократичної держави.

У 1904 р. розділилися думки щодо завдань партії і в національно-соціалістичних групах, що зосталися в РУП. Лівіша течія, що близько стояла до меншо­виків, вийшла з РУП і утворила окрему Українську соціал-демократичну спілку. У ній найбільш відоми­ми були Карась, Антонович, Басок, Кавун, Кириченко.

Решта членів РУП під проводом М. Порша, Л. Юр-кевича, І. Мазепи, В. Винниченка в 1905 р. перейшла на марксистські позиції і перейменувалась в Україн­ську соціал-демократичну партію (УСДП).

Восени 1904 р. колишні громадівці створили Ук­раїнську Демократичну Партію (УДП). На відміну від українських партій уГаличині, наддніпрянські партії стояли не на самостійницьких, а на федератив­них позиціях.

У жовтні 1905 р. в Києві була створена Партія народної свободи (конституційно-демократична — ка­дети). Це була партія ліберальної інтелігенції, яка прагнула відчутних перетворень країни парламент­ським шляхом на основі загальнолюдських цінностей і акумулювала у своїх лавах еліту вітчизняних інте­лектуалів початку XX ст. Політичним ідеалом кадетів була парламентсько-конституційна монархія англійсь­кого зразка, де панує принцип: «Король царствує, але не править». Кількісно кадети складалися з 2000 душ.

Проте переважаючим впливом у Подніпров'ї ко­ристувалися російські партії. Серед них найбіль­шим — РСДРП (Російська соціал-демократияна ро­бітнича партія), яка в 1903 р. розкололась на біль­шовицьку і меншовицьку фракції.