3. Застосування звичаєвого права в міських судах

Поряд із іншими джерелами права, лавничий суд Львова в організації та проведенні судочинства використовував звичаєве право. Правовий звичай – це правила поведінки людей, що фактично склалися внаслідок їхнього застосування впродовж тривалого часу і котрі офіційно визнані державою як загальнообов’язкові норми права. Правовий звичай відрізняється від інших джерел права тим, що виходить безпосередньо від народу, є його внутрішнім духом. Суспільна практика є виявом звичаєвого права, а сам звичай – наслідком.

Звичаєве право спрямоване на регулювання суспільних відносин у конкретній місцевості для даної етнічної чи соціальної групи населення. Засобом примусу до застосування його норм була суспільна думка та усталені правила поведінки. Коли люди, які живуть разом в одному суспільстві, протягом певного часу поводитимуться однаково в однакових умовах, то і в окремого індивіда виникатиме бажання поводитися так, як зазвичай поводяться члени суспільства. Окрім цього, індивід формує в собі бажання, аби інші члени суспільства поводились так само. Формування звичаєвого права відбувається здебільшого під впливом авторитету предків, виходячи з обґрунтування потреби, корисності та справедливості.

Юридична система феодальної доби ґрунтувалася на ідеї, що все, що є в суспільстві, є правом. Авторитет звичаю був тим більший, чим більш доведеною була відсутність потреби надати йому письмової форми.

Звичаї вважали гідними осуду передовсім тоді, коли вони були новими. Престиж минулого міг бути заперечений хіба що посиланням на ще більш шанований древній звичай .

Правові звичаї, котрі діяли в XVI–XVIII ст., умовно можна поділити на кілька видів. По-перше, звичаї на додаток до закону (secundum legem), по-друге, – звичаї, що застосовуються в разі прогалин у законодавстві (praeter legem), третій вид – звичаї, що застосовувались під час колізії писаного права і звичаєвих норм (contra legem).

Усі ці види звичаю відомі Львову, і їх використовували його мешканці та органи влади.

Зокрема синдик Львова П. Щербіч, під правовим звичаєм розумів правила поведінки, якими люди користуються впродовж тривалого часу. Надаючи пріоритет писаному праву, відзначав, що правовий звичай слід застосовувати до тих суспільних відносин, які не врегульовані писаним правом.

Ступінь застосування норм звичаєвого права, а також їх місце серед інших суспільних норм залежить від рівня розвитку суспільства. На його нижчих етапах, коли рівень розвитку правової культури був ще досить низьким, правові звичаї відігравали позитивну роль. Із збільшенням потреб суб’єктів суспільного життя, з їхнім прагненням до якомога більшого задоволення, консерватизм звичаєвого права набуває негативного забарвлення. Норми звичаєвого права не узгоджуються зі змінами. У зв’язку з цим вони набувають формального змісту.

На вищих етапах розвитку цивілізації, на ґрунті постійних змін і розмаїття життя, зміни поглядів – як індивідуальних, так і групових (станових), виникає небажання чинити згідно із звичаєвими нормами, тому розвиток звичаєвого права сповільнується і до певної міри стає неможливим. Постійні зміни в суспільстві позбавляють звичаєву норму такої ознаки, при якій вона може перерости у правовий звичай. Ця ознака – вживання впродовж тривалого часу.

Гуманіст ХVІІІ ст. Ч. Беккарія з цього приводу писав: “Досвід та розум підказують, що актуальність і сила звичаю слабшає тою мірою, якою він віддаляється від свого першоджерела]”. У широкому розумінні звичаєве право є несвідомою кристалізацією реального суспільного розвитку емпіричного походження.

Дослідник історії кримінального права Польщі В. Майсель зазначав, що норми звичаєвого права під час розгляду кримінальних справ у міських судах діяли до ХVІ ст. Це пояснюється тим, що кодекс “Кароліна” містить приписи, згідно з якими звичаєве право застосовувалось для врегулювання тих процедурних питань і відносин, що не були врегульовані кодексом.

У львівському війтівсько-лавничому суді норми звичаєвого права використовували під час вирішення організаційно-технічних питань функціонування суду. При цьому дані норми не завжди були суто львівськими. Здебільшого їх було запозичено із західноєвропейської судової практики.

Засідання суду, за звичаєм, відбувалися в приміщенні ратуші^*. Нормативно-правові акти не регламентували того, де мають відбуватись засідання суду, якою має бути кімната судового засідання. У львівській ратуші існувала окрема кімната, у якій відбувалися судові засідання і називалась “izba sądowa” (судова зала). Приміщення відповідало своєму функціональному призначенню і не змінювалося з роками . На стінах висіли ікони і таблиці, на яких були написані тексти присяг, у кутку стояла спеціальна посудина для вмивання рук після проголошення вироків, в іншому кутку – спеціальна загорожа, в якій тримали обвинуваченого під час судового засідання. При вході над дверима залу латинською мовою було записано: “Дім знавця закону, порадника всього міста, у якому торжествує правосуддя (Domus iure consulti, totius oraculum civitatis іn eadem bona causa triumphat)”.

Крім судових засідань, у ратуші проводилися окремі слідчі дії. Для цього існували спеціальні кімнати тортур, що проіснували до кінця ХVІІІ ст.

Звичаєвим правом врегульовувались питання, пов’язані з обнародуванням нормативно-правових актів, що їх видавав король і магістрат міста, а також судові вироки, постановлені в кримінальних справах. Відомі дві форми обнародування: усна і письмова. Більш уживаною була усна. Її суть полягала в тому, що тексти правових актів, обов’язкових до виконання в місті та по всій державі, періодично оголошувались у приміщенні ратуші, на ринках і передмістях, у храмах. Найпоширенішим способом було зачитування правових документів на чотирьох кутах ринку, найбільш людних вулицях. Поряд з усною формою обнародування, практикували й письмову. Тексти нормативних актів вивішували на дверях ратуші, міських брамах, у багатолюдних місцях.

Судові виконавці вивішували оголошення про засідання суду та списки справ на дверях ратуші. Враховуючи те, що неявка на судове засідання за підозрою у вчиненні злочину чи як свідка прирівнювалася до визнання своєї вини, а також те, що людину могли засудити заочно (т. зв. проскрипційні вироки), можна припустити, що в містах існували спеціальні стовпи, на яких вивішували всі судові виклики та вироки в кримінальних справах.

Звичаєвим правом регулювалися питання щодо визначення місць, засобів і форм виконання вироків. Це пов’язано з тим, що ні кодекси міського права, ні королівські привілеї не приділяли жодної уваги цим питанням. Відомо, що в ХV ст. у Кракові місце страти знаходилося біля Сандомирської вежі, а з ХVІ ст. – за межами міста. У Познані, Гданську, Вроцлаві, Львові існувало по кілька місць для виконання судових вироків. Основним вважали місце, де була шибениця. Перша згадка про шибеницю у Львові належить до 1413 р. Поряд із шибеницею будували ешафот і вкопували дерев’яні стовпи. У Львові шибениця була збудована на горі за містом, яка називалася Горою страт. Тут страчували засуджених не шляхетського стану.

Вироки виконували також у центрі міста біля пранґера^*, який розташовувався коло західної частини ратуші. Львівський пранґер є досить оригінальним і зовсім не схожим та ті, які стояли у інших містах Європи та Речі Посполитої. Він уособлював справедливість і покарання (див. Додаток В). Для виконання смертних вироків біля пранґера споруджували ешафот. Тут смертю карали тільки людей знатного походження. Він не був єдиним місцем покарання біля ратуші. У 1594 р. до стіни однієї із ринкових кам’яниць прикріпили довгий ланцюг з обручем – у нього заковували сварливих жінок.

Нормами правового звичаю визначалися місця, способи і засоби виконання покарань. Зокрема шибениці були двох типів: тимчасові та постійні. Тимчасові будували з дерев’яних брусів і розміщували в межах міста, постійні – з каменю або цегли – розміщували поза містом. У Львові використовували обидва типи шибениць.

Постійні шибениці складалися з двох частин: підземної та наземної. Нижню, підземну, будували у вигляді колодязя з каменю або цегли, куди кат після виконання екзекуції скидав рештки тіла. Вона виступала над рівнем землі приблизно на два метри. Верхня частина – дерев’яний хрестоподібний стовп .

У містах Речі Посполитої та у Львові також страчували через удушення за допомогою ґаротти (фр. Garrotte)^*, стовпа тортур (нім. Schnellgalgen), кола тортур.

Від ХV ст. кожне місто, яке було наділене правом виконання вироків, символом правосуддя вважало меч. Меч правосуддя мав руків’я для двох рук і лезо. Характерною ознакою його було зрізане майже під прямим кутом вістря. На катівському мечі Львова вигравірувано герб міста, а також малюнки, що символізували його призначення – шибеницю та сокиру.

На початку XVII ст. у Львові діяв давній звичай колективної відповідальності громади за вбивство. У 1612 р. міщани заплатили родичам за голови чотирьох вбитих шляхтичів, які під “впливом вина зробилися зухвалими і поки у нещасну ніч намагалися виламати меншу хвіртку, розлюченим натовпом були вбиті до одного.