2. Ухвали міських органів влади

Поряд із нормативно-правовими актами, виданими вищими органами держави, чільне місце серед джерел права Львова ХVІ–ХVІІІ ст., посідають акти, прийняті адміністративними органами міста. Місто, як автономна самоврядна одиниця, мало право ухвалювати правові акти для врегулювання суспільних відносин, що не були врегульовані писаним правом . Залежно від порядку ухвалення, правові акти ради міста поділялися на три види: документи, що їх приймала рада міста та затверджував бурмістр (senatus consultum), правові акти, які ухвалювались колегіально радою, лавою й колегією 40 мужів (laudum), вількири – правові акти, що їх ухвалювали органи міського самоврядування за участю міської громади (plebiscitum, wilkurh).

Вількири, що їх ухвалила рада міста на певний час або на постійно, були обов’язкові до виконання всіма суб’єктами міського права. Вони набирали чинності після затвердження короля. Середньовічна теорія права ґрунтувалася на тому, що вількери можна застосовувати до справ, у яких правові відносини не були врегульовані нормами магдебурзького права. При цьому, їхні норми не повинні були суперечити чинному писаному праву. У кодексах магдебурзького права, нормативно-правових актах, що їх видали королі та вальний сейм, не визначено видів правових актів, що мали право видавати органи міського самоврядування, та не окреслено сфери їх застосування. Зі змісту вількирів випливає, що ними врегульовувалися питання, пов’язані зі встановленням та сплатою податків, наданням в оренду, передачею у приватну власність майна та землі, які належали місту на праві приватної власності, встановленням розмірів плати за службу працівникам магістрату, захистом міста від нещасних випадків, забезпечення правопрядку у місті та його околицях.

Найдавніші правові акти такого характеру походять з Кракова і Вроцлава. У 1317 р. князь Генрих затвердив для Вроцлава статут із карного і цивільного права. Схожий у Львові затверджено у 1360 р. Його пункти стосувались питань, пов’язаних із вбивством, нанесенням тілесних ушкоджень, а також відшкодуванням збитків, завданих пожежею.

Особи, залучені до участі в судових справах як свідки, мали складати присягу перед наданням показів: католики перед суддями, вірмени у своїй, а православні – у своїй церквах. Маючи упереджене ставлення до євреїв ухвалою 1535 р. рада міста заборонила християнам під загрозою відлучення від Церкви виступати на боці євреїв у справах проти християн.

Рада міста як вищий орган державної влади в місті контролювала дотриманням правопорядку в місті. Так, 03.07.1748 р. рада міста винесла декрет у справі за скаргою Андрія Левандовського, калитника Львівського, до майстра і підмайстрів цеху мечників за побиття його неповнолітнього сина Фелікса Левандовського, яким зобов’язала кривдників публічно просити пробачення у скаржника та його сина, сплатити на користь міста по 4 гривні штрафу та засуджувала на ув’язнення терміном на тиждень. Після звільнення з в’язниці кожен засуджений в присутності потерпілих повинен був отримати по 30 ударів різками . У 1753 р. видано декрет у справі за позовом майстрів і цехмістрів кравецького цеху до підмайстрів цього ж цеху щодо нехтування вимог статуту, залишення робочих місць, участі в забавах. Організаторів бунту засуджено до двох місяців ув’язнення, учасників – до двох тижнів і биття батогами.

Рада міста як вищий адміністративно-територіальний орган управління громадою Львова видавала правові акти, що поширювалися на всю територію міста та передмість. Їхня дія не обмежувалась у часі. Вони були обов’язковими до виконання, незалежно від національного, майнового, соціального статусу осіб, що перебували на території Львова. Ці акти врегульовували питання організації управління містом, встановлювали місцеві податки, визначали об’єкти оподаткування та суб’єкти сплати, правовий статус громадян міста, права власності на майно та його захисту в Львові, а також збройний захист міста від зовнішніх вторгнень та внутрішніх заворушень. При цьому, слід вказати, що питання пов’язані з організацією діяльності судової влади і війтівсько-лавничого суду, зокрема, порядку розслідування деліктів, не було предметом розгляду і врегулювання міськими властями. Ухвали ради прийняті на забезпечення правопорядку в місті носили майновий характер і були спрямовані на збільшення доходів міста.