4. Історіографія питання.

Розвиток і функціонування кримінального судочинства на території України в ХVІ–XVIII ст. тісно пов’язані з виникненням та розвитком міст: організацією управління, соціальною структурою населення, економіко-виробничими процесами.

Причини виникнення і розвитку міст – об’єкт зацікавлення не одного покоління істориків вітчизняної історії. Значну увагу вони приділяли проблемам локації міст, розвитку ремесла торгівлі , дослідженню структури органів міського самоврядування та правовому становищу міст. Упродовж кількох століть триває дискусія про вплив магдебурзького права на життя міста: організацію управління, взаємовідносини між містом і власником, міське громадянство та інше. Проблема впливу магдебурзького права на суспільне життя міст України висвітлена у цілій низці наукових праць.

Зокрема, І. Шараневич, досліджуючи питання німецької колонізації галицьких земель, стверджував, що головним у запровадженні норм магдебурзького права в містах Галицько-Волинського князівства і Львова зокрема був економічний чинник.

Учені розвинули ідею про надання магдебурзького права містам України для їх полонізації. Так, дослідник історії Львова І. Ходинецький твердить, що прихід поляків і німців у Галичину, на відміну від єврейської, вірменської та татарської колонізації, починається з приходом військ Казимира ІІІ.

М. Владимирський-Буданов обстоював думку, що магдебурзьке право вплинуло на весь соціальний побут Польщі і Литви, створивши нове поняття міста. Воно ширилося містами через надання та наслідування . На підставі норм магдебурзького права, місто цілком відривалося від своєї округи, і його населення залишалося у міських стінах зі своєю виборною на німецький зразок владою – бурмістрами, радами і лавами. “Це право, – писав професор В. Антонович, – було вироблене на чужому ґрунті, при інших умовах побуту і в досить далекі часи, не могло бути засвоєне мешканцями українських міст, з правничими поглядами та історичними спогадами, в котрих воно не тільки не укладалося, але дуже часто розходилося в протилежному напрямку ”. Саме воно стало основною причиною занепаду українських міст, на відміну від Німеччини, де було джерелом формування республіканського управління і багатства.

М. Грушевський, характеризуючи причини виникнення і поширення норм магдебурзького права у Німеччині, зазначав, що від кінця ХІІІ ст. воно могло поширюватися в містах Галицько-Волинського князівства.

Низка вчених обстоюють думку, що магдебурзьке право, яке утвердилось в українських містах під час їх окупації феодальною Польщею, було знаряддям католизації та полонізації українського населення. Історик права Р. Лащенко стверджував, що норми нав’язаного чужого права викликали цілу “революцію” в місцевих взаємовідносинах, бо норми цього права “не мали нічого спільного з нормами права звичаєвого, національного, на підставі котрого правувалися до того українські міста ”. Деякі вчені, заперечуючи вплив магдебурзького права на суспільне життя України періоду XV–XVIII ст., уважали, що демократичні засади чинного ладу запозичено з руського права [145, c. 134].

Низка вчених захищає думку про позитивний вплив норм магдебурзького німецького права на українські міста загалом і Львів зокрема.

Уважаємо, що раціональність стверджень притаманна кожній стороні, і все ж об’єктивніше, на наш погляд, до цього питання підходять прихильники позитивного впливу магдебурзького права на розвиток місцевого самоврядування міст. У різних країнах, містах магдебурзьке право мало свої модифікації, пов’язані зі специфікою регіону, його економічним потенціалом, національним та чисельним складом міста, формою власності міста. Воно не було чимось монолітно застиглим. Неспростовним є також те, що звичаєве право суттєво деформувало правові норми “чистого” магдебурзького права. Спільними були принципи, ним закладені: несло в міста не дріб’язкову регламентацію міського життя, а певну його внутрішню організацію, складовими елементами якої були особиста свобода громадянина міста, впорядкування повинностей, просторова перебудова міста, міське самоврядування. Рецепція та інкорпорація норм магдебурзького права в систему права Польщі, а згодом і Речі Посполитої, сприяла її включенню в єдину європейську (континентальну) правову систему. Станом на ХІІІ–ХVIII ст. для цього типу правової системи характерний підвищений інтерес різних соціальних верств населення до форм захисту своїх прав, пізнання сутності права.

Питання розвитку судових інституцій у Львові тісно пов’язане з наданням містові права на самоврядування за нормами німецького права. Наукова дискусія з цього приводу зводиться до встановлення року отримання містом цього права та автентичність привілею Казимира ІІІ 1356 р. Питання структури міських самоврядних органів Львова, функціонування судової влади у XV–XVIII ст. досліджені менше порівняно з іншими сферами суспільного життя міста Серед наукових досліджень з цієї проблематики відзначимо праці А. Чоловського, C. Кутшеби, Я. Птасьніка, К. Корані , Ф. Яворського, Ф. Паппе.

А. Чоловський відзначав, що судова влада в місті належала до компетенції війта і лавників. Під їх юрисдикцію підпадало головно населення німецької і польської національності. Вірмени, русини та євреї користувалися власними правами, одночасно могли звертатися за захистом до місцевих органів влади.

Історик права С. Кутшеба подав ґрунтовний аналіз джерел міського права, що діяло в містах Речі Посполитої, досліджував розуміння суб’єктивної сторони злочину періоду ХV–XVI cт. Міське німецьке право дослідник класифікував, поділяючи на магдебурзьке, хелмінське, любецьке. Відмінність між ними полягала у впливі місцевого звичаєвого права, практиці трактування та застосування правових норм під час розгляду аналогічних справ. На думку вченого, вплив місцевого права був настільки поважним, що можна говорити про окреме право кожного міста.

Міська проблематика була однією з домінант у дослідженнях Я. Птасьніка. Значну увагу вчений приділяв вивченню структури органів місцевого самоврядування міст Речі Посполитої на основі магдебурзького права та територіальним особливостям функціонування правових норм, аналізував правовий статус війта, райців, колегії 40 мужів, види міських судів.

Дослідник стверджував, що війт був головною особою в суді під час розгляду всіх справ. До його компетенції належало ведення досудового слідства, здійснення кваліфікації діяння, проголошення вироків.

Дослідження джерел міського права входило до сфери наукових зацікавлень К. Коранії. Учений дійшов висновку, що “Саксонське Зерцало”, а саме його перша частина – “Земське право”, мала велике практичне застосування в містах Речі Посполитої. Правотворчість короля щодо діяльності міських органів влади і суду порівняно з органами міського самоврядування була незначною. До об’єктів уваги дослідника належали питання матеріального кримінального права, зокрема покарання за злочини.

У 1936 р. К. Корані опублікував розвідку про територіальну підсудність кримінальних справ міських судів (лавничих судів) Кракова та Львова. Дослідник зазначав, що лавничий суд Львова був вищою судовою інстанцією для всіх міських судів Руського воєводства, користувався правом заарештовувати осіб, які вчинили злочин на території Руського воєводства, та виносити стосовно них вироки, якщо об’єктом злочину були права та особисті свободи міщан Львова.

Окремі аспекти історії міського самоврядування, зокрема компетенції лавничого суду Львова, висвітлені в працях Ф. Яворського. Серед його наукових досліджень слід виокремити розвідку про історію будівлі ратуші у Львові – місця засідання органів судової влади та врядування міста. Саме в ратуші засідав лавничий суд міста, вона виконувала і функцію в’язниці.

У праці “Нобілітація міста Львова” (“Nobilitacja miasta Lwowa”) об’єктом дослідження вибрано привілеї від 8 серпня 1658 р. та 1662 р., згідно з якими міщани Львова були зрівняні в правах зі шляхетським станом, на зразок міщан Кракова і Вільна. Їм надано право брати участь в елекції королів, право голосу на земських сеймиках і Вальних сеймах, набуття права власності на нерухоме майно по всій Речі Посполитій та ін. Поза його увагою залишилися питання правових наслідків нобілітації Львова, зокрема впливу привілеїв на зміну складу та функціонування магістрату, підвідомчість кримінальних справ, у яких однією із сторін процесу виступав шляхтич.

Разом з А. Чоловським, дослідник підготував до друку і видав “Книгу лави міста Львова 1441–1448 рр.( Księga ławnicza miejska (1441–1448)) , яка стала значним поступом у дослідженні органів місцевого самоврядування міста Львова.

Історик В. Лозинський вивчаючи історію Львова ХVI–XVII ст., зосередив увагу на дослідженні міщанських та шляхетських родів, які мали стосунок до історії міста. Питання організації та діяльності судової гілки влади він розглядав побічно.

“Історія міста Львова” (“Historia miasta Lwowa”) Ф. Паппе, попри популярний характер, уміщує структуру і порядок формування ради міста, лави та колегії 40 мужів, що має безперечну наукову цінність.

Питання джерел магдебурзького права, організації і функціонування органів місцевого самоврядування є об’єктом дослідження Т. Гошко. Її роботи мають, як правило, історіографічний характер. Дослідниця докладно зупиняється на проблемах поширення норм магдебурзького права на українські землі, локаційних та релокаційних процесах, структурі органів місцевого самоврядування (на прикладах Львова та Києва).

Організація та діяльність магістрату і лави Львова ХVI–XVIII ст. висвітлюється в загальних рисах у низці робіт з історії Львова. В їх основу покладено зазначені вище дослідження.

Організація судової влади, судовий процес та джерела кримінального права вірменської громади міста Львова, також знайшли своє відображення в науковій літературі. Мало дослідженою є проблематика судової автономії львівських євреїв XVI –XVIII ст. Львова.

Увага науковців зосереджувалася на дослідженні суспільно-політичних процесів та організаційної структури органів місцевого самоврядування міста Львова. Компетенцію судової влади міста вивчали в комплексі з іншими питаннями. Дослідники зазвичай докладно висвітлювали компетенцію війта, залишаючи поза увагою інших посадових осіб суду, які були учасниками судових процесів і від яких залежало виконання рішень суду.

Порядок розгляду кримінальних справ у лавничому суді Львова, кримінально-правова кваліфікація, причини і види вчинюваних злочинів та покарання за них не знайшли належного висвітлення в історико-правовій науці. Їх розглядають за принципом загальночинного державного права, у ракурсі історії кримінального судочинства України XVI–XVIII ст., без врахування станових, регіональних та місцевих особливостей.

Питанням кримінального права та процесу ХVI–XVIII ст. присвячені дослідження Б. Ленґніха, Т. Островського, Я. Бандтке, Р. Хубе, С. Естрейхера, Ю. Вавель-Люіса, Ю. Росенблятта, О. Кістяківського, Д. Тальберга, М. Чубинського, Я. Падоха, М. Слабченка, А. Пашука, B. Майселя, В. Марочкіна, П. Фріса.

Історик польського права, синдик міста Ґданська та викладач права в міській гімназії Богумир (Готтфрід) Ленґніх у 1742–1746 рр. видав двотомну роботу, присвячену історії міського права Речі Посполитої – “Право публічне Польського Королівства” (“Jus publicum Regni Poloniae”). У ній автор докладно зупинився на висвітленні джерел міського права, організації судової влади. Зазначив, що основними джерелами для організації та діяльності лавничого суду будь-якого міста на магдебурзькому праві були статути, конституції, королівські pacta conventa, місцеве звичаєве право. У його розумінні суддя – це всі працівники суду, наділені правом не тільки участі в судовому засіданні, а й правом вчинення певних дій, пов’язаних із розглядом справи.

Вплив права Римської імперії на розвиток кримінального права Речі Посполитої досліджував Теодор Островський. Учений доводив, що приватне та кримінальне право запозичило чимало з права Римської імперії. З огляду на це, злочини поділяться на публічні (delictum publicum) і приватні (delictum privatum). У роботі “Цивільне право польського народу” (“Prawo cywilne narodu Polskiego”) автор писав, що кожен злочин посягає на чинну владу чи правлячу особу або загально визнані права людей, що творять суспільство. Публічними злочинами Т.Островський називав заворушення проти короля і зраду вітчизни, чужолозтво, умисне несподіване вбивство, позбавлення життя через отруту, батьковбивство, фальшування публічних документів чи грошей, розбої та грабежі щодо державних осіб, розкрадання державної скарбниці, захоплення в неволю вільних людей, присвоювання податків Речі Посполитої, незаконне підвищення цін на збіжжя, пошкодження державного майна. Приватні злочини – це вбивство, розбої та грабежі щодо приватних осіб, крадіжки, підпал будинку.

Ян Вінцентій Бандтке, професор римського і польського права Варшавського університету, досліджував питання судоустрою та джерел об’єктивного юридичного права Королівства Польщі (Речі Посполитої) ХIV–XVIII ст. Усі суди вчений поділив на суди першої інстанції (шляхетські, змішані, міські, сільські, єврейські), суди другої інстанції (реляційні, асесорські, референдарські) та найвищі суди (сеймові, трибунальські, комісійні).

Згідно з класифікацією Я.Бандтке, об’єктивне юридичне право поділяється на право країни, інкорпороване право держави, загальновживане (допоміжне) право.

Під правом краю розуміють сукупність правових норм, встановлених Вальним сеймом Речі Посполитої, сеймом Великого Князівства Литовського, синодами Католицької Церкви.

У дослідженнях Я. Бандтке вперше подано класифікацію об’єктивного юридичного права Речі Посполитої, досліджено інстанції судової системи.

Історик права, професор Варшавського, а згодом Петербурзького університету Р. Хубе у своїх роботах значну увагу приділяв правотворчій діяльності короля Казимира ІІІ та історії розвитку кримінального права Польського королівства. Серед його наукового доробку слід виділити дослідження “Польське право в тринадцятому столітті” (“Prawo Polskie w wieku trzynastym”). Робота написана з позицій позитивізму, у її основу покладено правові акти, видані у ХІІІ столітті. Основну увагу зосереджено на класифікації права, судовій системі, класифікації злочинів та покарань.

Аналізуючи види злочинів, дослідник не подає визначення злочину. Він лише стверджує, що в Королівстві на означення цього поняття вживали латинські терміни “culpa”, “crimen”, “excesus”, “maleficium”.

Професор Ягеллонського університету С. Естрейхер у своїх дослідженнях увагу приділяв еволюції понять “злочин”, “покарання”, історії кримінального процесу. На його переконання, початки права на покарання слід шукати в людському інстинкті відплати за завдану шкоду іншою людиною. Злочин – це будь-які дії, які людське суспільство певного регіону вважає шкідливими для свого існування і які, згідно з чинним юридичним правом, заборонені через їх покарання. У ХІV–XV ст. у містах Європи під впливом праць римських юристів, філософів права ухвалюють збірники законів, основні положення яких зводяться до того, що кожен злочин слід карати публічно; приватні покарання мають бути скасовані; публічні кари повинні залякувати; карати варто за злочини, що визначені в письмових документах; якщо відсутній умисел під час вчинення протиправного діяння, тоді немає злочину, є тільки заподіяна матеріальна шкода; при визначенні міри покарання слід вважати на обставини, котрі пом’якшують та обтяжують відповідальність, виходячи з індивідуальних рис особи, яку слід покарати. Кримінальне судочинство міст Речі Посполитої XVI–XVIII ст. будувалося на принципах публічного права, залякування, арбітральності.

Праці вченого мають теоретичний характер, порядок ведення слідства та розгляду кримінальних справ у міських судах охарактеризовано в загальних рисах.

Серед наукових досліджень Ю. Вавеля-Люіса заслуговує на увагу розвідка про реформування судової системи Речі Посполитої у ХVIII ст. та особливості кримінального судочинства Львова після включення до складу Австрійської імперії. Дослідник стверджував, що політика нової влади зводилася до: 1) збереження старої судової системи; 2) здійснення розгляду справ в судах згідно з нормами магдебурзького права; 3) виконання смертних вироків лише після їх затвердження губернатором Львова. Кримінальна політика імперії Габсбургів у Галичині характеризувалася поступовістю і виваженістю дій, максимальним контролем судової влади, запровадженням європейських правових стандартів. Зазначене дослідження містить важливу інформацію для вивчення кримінальної політики Австрійської імперії в Галичині та деліквентності суспільства.

Питання кримінального судочинства досліджував Ю. Росенблятт. На його переконання, основні риси кримінального процесу, що його використовували міські суди XVI–XVIII ст. Речі Посполитої, не можна належно з’ясувати, не дослідивши джерел формування та впливів інших процесів, які застосовували суди при розгляді кримінальних справ.

Одним із таких процесів був канонічний. У його історії виділяють два періоди: до реформи папи Інокентія ІІІ (1198–1216) і після реформи. До зазначеної реформи підставою порушення справи була скарга потерпілого, усна форма судового розгляду. Папа Інокентій ІІІ у 1212 р. офіційно заборонив Божі суди під час розгляду кримінальних справа, а в 1215 р. Латеранський собор заборонив духівництву брати участь у Божих судах, запровадив інквізиційний процес, який ще називають слідчим. Новий порядок розгляду справ полягав у тому, що підставою до порушення справи були публічні чутки про делікт (diffamacio); у разі затримання особи під час вчинення злочину справу могли розглядати без потерпілого, вироки виконувались без дотримання процесу (notorium). Основне завдання суду – встановлення істини. Докази мали базуватися на раціональних наукових методах, серед яких основними були добровільне зізнання, покази свідків.

Істотний вплив на формування кримінального процесу міст Речі Посполитої мав кодекс Карла V “Кримінальне уложення Кароліна” (“Constitutio Criminalis Carolina”). В його основу покладено інквізиційний процес – справу порушували за скаргою або чутками про делікт, нововведенням було запровадження і чітке регламентування інституту тортур. Указаний кодекс у 1582 р. Б. Ґроїцький переклав польською мовою, подавши своє тлумачення статей. На думку Ю. Росенблятта, в містах Речі Посполитої діяв ординарний процес. Інквізиційний, або, як його називає Я. Чехович, екстраординарний – магдебурзькому праву не відомий. З цим не можна погодитись, оскільки сам дослідник стверджував, що кодекс Кароліна використовували в міському судочинстві в редакції Б. Ґроїцького.

Ю. Росенблятт приділяв увагу вивченню доказів у кримінальних справах. Згідно з чинними в XVI–XVIII ст. правовими документами, основними доказами в кримінальних справах були повідомлення про злочин, огляд судом місця події, показання свідків, добровільне або під тортурами зізнання, присяга сторін, документи.

Історія кримінального судочинства ХVI–XVIII ст. була об’єктом дослідження відомого українського правознавця і громадського діяча, доктора кримінального права О. Кистяківського. Наукову вартість його робіт годі переоцінити: вони мають глибоке науково-теоретичне підґрунтя, підкріплені розглядом загально­філософських проблем. Кримінальне право, за О.Кистяківським, у своєму розвитку пройшло три періоди: приватної помсти, суспільного залякування, суспільного виправлення та попередження. Безсумнівною заслугою вченого є те, що він одним із перших в українській науці став вивчати право як соціальне явище, послідовно впроваджував у дослідження кримінального права історико-соціологічний підхід.

Історико-теоретичні аспекти розвитку кримінального судочинства досліджував доктор кримінального права університету св. Володимира у Києві Дмитро Тальберг. У 1889–1891 рр. він опублікував працю “Русское уголовное судопроизводство. Пособіе къ лекціям”. У ній вчений наголошував на неможливості обмежитися однією позитивною критикою при вивченні законодавства і закликав висловлювати й негативні коментарі для того щоб дати об’єктивну оцінку відомим постулатам з погляду загальних понять корисності та інтересів суспільства.

Кримінальний процес – це сукупність юридичних норм, що визначають порядок реалізації каральної функції держави в кожному конкретному випадку; в об’єктивному розумінні кримінальний процес – це сукупність правил, пов’язаних із розслідуванням кримінальних справ. Кримінальний суд, маючи за завдання здійснювати охорону чинних у державі правовідносин, утверджувати законність і правопорядок у суспільстві, переслідує в кожному конкретному випадку двояку мету – по-перше, встановити всі обставини вчинення злочину, по-друге – встановити відповідальність особи перед кримінальним законом. Реалізація цих завдань перебуває в нерозривному зв’язку та становить суть судового розгляду. В основі судової діяльності у сфері кримінального правосуддя має лежати прагнення до пізнання матеріальної правди чи істини, настільки – наскільки це підвладно людині. Ці завдання сталі і не залежать від історичного етапу розвитку суспільства, змінними є тільки форми та методи пізнання об’єктивної істини. З огляду на це, історії кримінального процесу відомі дві форми судочинства: змагальна (обвинувальна), слідча (розшукова). Суть змагального процесу зводиться до спору про право між двома рівноправними сторонами перед третьою, суддею.

Слідчий кримінальний процес характеризується тим, що держава, в особі своїх агентів, наділена правом порушувати кримінальні справи, проводити розшук і слідство; обвинувачений може наводити на свій захист докази у межах, що їх визначає суддя-слідчий; слідство не обмежується спеціальними правилами і термінами; рішення суду ґрунтується на відомостях, які зібрав і дослідив безпосередньо суддя; судовий розгляд справ письмовий і таємний. Розшуковий процес недостатньо забезпечує інтереси правосуддя. Зокрема суддя, маючи за обов’язок здійснювати суперечливі за своєю суттю функції, фізично не може виконувати їх одночасно добросовісно – бути суддею, захисником і обвинувачувачем підсудного. Підсудний, який виступає об’єктом слідчої діяльності, змушений вести нерівну боротьбу зі суддею-слідчим, який у самому захисті вбачає лукавство і впертість, що створюють перешкоди для пізнання і для швидкого розслідування справи. Особистість обвинуваченого з його загальнолюдськими правами ніби зникає в слідчому процесі, приноситься в жертву юстиції та викривленому розумінню ідеї суспільного добра. Загалом праці Д. Тальберга за теоретичними та історичними роз’ясненнями суті кримінального судочинства періоду ХVI–XVIII ст. мають значні переваги порівняно з іншими дослідженнями того часу.

Історію кримінального судочинства крізь призму кримінально-політичних вчень досліджував відомий громадський і політичний діяч початку ХХ ст., доктор кримінального права М. Чубинський. В українській історіографії саме йому належить перше ґрунтовне дослідження з проблем кримінальної політики. Як прихильник поглядів відомого німецького вченого, засновника Міжнародного союзу кримінального права Франца фон Ліста, він стверджував, що під кримінальною політикою слід розуміти систематизовану сукупність опертих на наукові дослідження причин вчинення злочину і дій для застосування покарання, тобто наявність підстав для того, щоб держава за допомогою покарання і схожих йому інститутів вела боротьбу зі злочинністю.

Питання кримінального судочинства були об’єктом дослідження українського історика права Я. Падоха. Історію судочинства він висвітлював, виходячи з періодизації історії України й не враховуючи станових особливостей та виду права, тобто земський і магдебурзький кримінальний процеси розглядаються разом. На думку Я.Падоха, кримінальний процес України ХVI ст. характеризувався такими ознаками: гуманність, безпосередність, усність, явність, диспозитивність. До застарілих засад належали невідокремленість норм процесуального права від норм матеріального права та нерозмежованість цивільного процесу від кримінального. Я. Падох дослідив основні стадії кримінального процесу, види доказів. Учений вважав, що ХVI ст. – період розвитку звичаєвого судівництва в історії України, стверджував, що жорстокість у покараннях запозичена зі Західної Європи та не була властива місцевому звичаєвому праву.

Попри ґрунтовні висновки з питань історії розвитку кримінального судочинства України, роботи Я. Падоха мають, здебільшого, популяризаторський, а не науковий характер. Висновки подано на основі дослідження правових норм, а не практики їх застосування.

Судоустрій України періоду ХVII–XVIII ст., зокрема Гетьманщини, був об’єктом вивчення М. Слабченка. Український дослідник уважав, що причиною виникнення судів була потреба врегулювання публічних і приватних спорів, що з’явилися разом із суспільством. Тому суди існують стільки, скільки й людина.

Згадані роботи заслуговують на увагу, оскільки в них викладено правові засади побудови судової системи України ХVII–XVIII ст., виходячи з аналізу джерел права, кола учасників судового процесу, змісту доказів. Львівський матеріал у дослідженнях – відсутній.

Істотний внесок у дослідження історії кримінального процесу та права міст Речі Посполитої, судоустрою здійснив польський історик Вітольд Майсель. Його вважають одним із засновників допоміжного напряму в науці історії права – правової археології, предметом якої є дослідження матеріальних пам’яток права, що в минулому виконували юридичні функції та дійшли до сьогодення. Саме на таких засадах виконані роботи “Археологія права Польщі”(“Archeologia prawna Polski)” та “Археологія права Європи” (“Archeologia prawna Europy”).

Історії кримінального судочинства присвячена праця “Судочинство міста Познаня до кінця XVI століття” (“Sądownictwo miasta Poznania do końca XVI wieku”). Вказане дослідження заслуговує на увагу з огляду на те, що в ньому вперше з позицій позитивізму ґрунтовно досліджено судочинство Познаня від локації міста до кінця XVI століття. Автор показує судову систему міста та статус посадових осіб лавничого суду, визначає коло суб’єктів міського права, подає джерела матеріального і формального кримінального права, аналізуючи роботу лавничого суду, встановлює причини злочинності, види злочинів та покарання. Під “міським правом” учений розумів сукупність правових норм, що діяли в окремому місті. Він стверджував, що через відсутність кодифікованих збірників міського права в містах Європи та Речі Посполитої витворилось правило, згідно з яким суддя мав право спиратись на будь-який правовий документ чи йому відомий звичай, котрий давав можливість врегулювати спір. Тому, дослідження В. Майселя заслуговують на увагу та безпосередньо стосуються цієї роботи.

Розуміння делікту, елементів складу злочину, стадій його вчинення, кваліфікації діянь лавничими судами, мети та видів покарань у ХVI–XVIII ст. в містах Речі Посполитої – об’єкт дослідження польського дослідника М. Міколайчика.

Правовий статус ката в інквізиційному процесі досліджувала Х. Заремска. Ґрунтуючись на актових матеріалах, дослідниця стверджувала, що, згідно з міським правом, кат виконував три види покарань: вигнання з міста (вирок баніції), тілесні та позбавлення життя.

Баніцію вважали одним із найважчих до виконання видів покарань, оскільки вона залежала від географічних меж та терміну вигнання. Спосіб виконання цього покарання, види злочинів, за які воно наступало, а також життя банітів “поза суспільством” висвітлює праця “Баніти в середньовічній Європі” (“Banici w średniowecznej Europie”).

Причини зростання злочинності в містах Речі Посполитої XVI–XVII ст. досліджував М. Камлер .

Співвідношення норм християнської моралі та злочинів, здійснених проти них, подано в праці А. Кравец “Сексуальність в середньовічній Польщі” (“Seksualność w średniowiecznej Polsce”). Автор аналізує причини вчинення та кваліфікації судами таких діянь, як позашлюбні статеві стосунки (concubinatus, adulterium), зґвалтування (stuprum), проституція (meretricia), cодомія (peccatum contra naturam). У польській історіографії достатньо добре досліджено такий вид злочину, як відьомство.

У працях, виданих у другій половині ХХ ст. та присвячених історії Львова, проблеми розвитку правової думки, судочинства, забезпечення правопорядку висвітлено побічно.

Великий внесок у вивчення правових актів органів міської громади Львова зробив львівський історик М. Капраль. У збірнику документів “Привілеї міста Львова (XIV–XVIII ст.)”, що його упорядкував М. Капраль, уміщено 221 документ періоду 1356–1789 рр. Привілеї, надані національним громадам Львова у XІV–XVIII ст., вміщено у збірнику “Привілеї національних громад міста Львова (XІV–XVIII ст.)”. Це документи, що врегульовували правове становище чотирьох національних громад: українців, поляків, вірменів та євреїв. Їхній зміст допомагає дослідити роль і місце вказаних громад в економічному, культурному і правовому житті Львова, а також їх внутрішній устрій. Збірник нараховує 175 документів, переклад яких на сучасну українську мову зроблено з оригінальних латинських та польських документів, у яких 58 документів і реєстрів вперше введено у повному обсязі у науковий обіг.

Привілеї цехових організацій Львова видано у збірнику “Економічні привілеї міста Львова XV – XVIII ст.: привілеї та статути ремісничих цехів і купецьких корпорацій”. У збірнику вміщено 197 документів, з 1444 до 1744 рр. Окрім правового статусу членів міських корпорацій, їх структуру і діяльність, вони виступають важливим джерелом для дослідження відносин цехів та їх членів з міським органами влади, діяльності магістрату, правопорушень і відповідальності за них.