2. Історико-правові джерела до вивчення судової системи Львова.

Львів як інші міста Речі Посполитої збудував свій устрій під впливом сильної західної колонізації на німецькім праві. Документом який запровадив німецьке право був привілей короля Казимира від 17 червня 1356 року. Запроваджений устрій функціонував у період з 1356 по 1787 рік. Згідно з цим правом управління містом здійснювали три інституції: Рада, Лава і Громада.

1.Першоджерела.

Одним з основних джерел до вивчення функціонування судової влади є документи міської канцелярії що зберігаються в Архіві Львова: книги і акти органів влади міста. В цих канцеляріях писарі складали три види актів: індикти, протоколи, раптулярії.

Індукти – чистовики, протоколи – перша редакція записів юридичних дій, раптулярії – кроткі записки змісту протоколів.

Збереглися індикти книг міського лавничого суду за період 1441-1707 років.

Іх можна поділити на групи:

• документи безспірних справ – зобов’язання, продаж будинків, контракти, заповіти, майнові угоди, документи зречення майнових прав (resignatio);

• документи судових спорів.

Книги індикт з резигнаційних справ розпочинаються з 1441 року і нараховують 12 томів та перериваються у 1707 році. 15 століття представлене книгами 1441-1448 років, 1471-1487 років.

Книги записів судових спорів містять індикти скарг, протоколів зізнань (допитів), вироки в справах. На даний час збереглося 66 томів.

В архіві зберігаються також книги війтівського суду за період 1541-1701.

Б) Документи вірменської громади.

Питання діловодства та збереження первісних документів досліджував Я.Дашкевич.

До 1510 року кримінальні справи зі звинувачення вірмен та між вірменами розглядалися міським війтом за участі вірменських старших за звичаєвим правом вірмен¹. 2 березня цього року король Сигізмунд І прийняв рішення яким розділив повноваження між війтівсько-лавничим та війтівсько-вірменським судами. Зокрема, до виключної компетенції першого віднесено справи пов’язані зі застосуванням насильства, вбивства, заподіяння тілесних ушкоджень, крадіжки, що розглядалися за магдебурзькми правом; до суду війта та 6 вірменських старших – усі інші справи, що мали вирішуватись за вірменським правом². Визначена компетенція підтверджувалася привілеями 1519, 1549, 1563 років³.

Окрему судову автономію мали вірмени, які проживали на території святойоанівського деканату навколо храму Св.Йоана Хрестителя на Підзамчі. Привілеєм Владислава ІІ 1415 року отримали право на розгляд адати кримінальні справи на підставі та перед війтом вірменського права⁴.

У 1686 році вірмени отримали право на незалежний львівський вірменський суд, який: «має судити, визначати і вирішувати у всіх будь-яких судових діях та справах, що виникають з обох боків між вірменами чи з вини вірменина, як відповідних своєму судові без будь-якої протидії магістрату або міського суду відповідно до своїх вірменських статей» за виключенням справ «щодо грунтів або нерухомих маєтків, з приводу вбивства, злодійства, злочину проти уряду або суду, чи дотримання порядку, з приводу смертельних поранень» ⁵.

В) Документи єврейської громади.

Судова юрисдикція в кримінальних справах щодо євреїв визначалася королівськими привілеями, актами воєвод. Вони могли стосуватися прав громади або окремої особи.

Базові принципи повноважень судів в кримінальних справах були визначені загальнодержавними та локальними привілеями короля Казимира ІІІ.

Казимир ІІІ видав три загальнодержавні привілеї для євреїв: 1334, 1367, 1368-1370 років⁶.

Їх метою була уніфікація законодавства з метою рівних прав і можливостей по всій країні: «Nie chce on w żydach widzieć li tylko stan lichwiarzy, kastę handlową: widzi on w nich cząstkę narodu”; chciał “[…] zl ąc ich z narodem w jedno ciało polityczne»⁷. У майбутньому надані привілеї були підтверджені наступними королями і виступали свого роду конституцією для польських євреїв, гарантією їх прав.

Генеральними привілеями 1334, 1368-1369 років, король підтвердив права євреїв надані Болесловом Побожним у 1264 році (§ 8.«Żydzi w sporach swoich wylączeni z pod sądów miejskich: zostają pod opieką króla lub wojewody») та виключив євреїв з-під юрисдикції міських властей, духовних судів, залишивши під власною та воєводи юрисдикцією (§ 8. «Żaden chrześcijanin nie może pozywać Żyda przed sąd duchowny o zadną rzecz żadnym sposobem»)⁸. Справи пов’язані з заподіянням християнами злочинів відносно євреїв мали розглядатися за земським правом («§ 21.   Za gwałt na żydzie wyrządzony, chrześcijanin będzie karany podług prawa ziemskiego»)⁹. Євреям гарантовано право вільного вибору місця проживання (“Każdy żyd może wolno I bezpieczno iść”)¹⁰.

У 1367 році король Казимир ІІІ статутом для львівських євреїв фактично поширив юрисдикцію свого привілею з 1334 року¹¹.

У 1569 році король Сигізмунд Август затвердив статті для «євреїв-жителів, що перебувають у нашому місті Львові» якими визначив структуру та склад воєводського суду (воєвода – підвоєвода - суддя підвоєводський) (bydz porządnie pozwani, naprzod ad legitimum et competentem iudicem, iako do wojewody albo sędziego jego, a potym do sąndu krolia iego mosczi), розміри судових винагород для суддів, колегіальність прийняття рішень з участю старших євреїв («їхній суддя не має жодного декрету видавати, тільки спільно зі старшими євреями» (sędzia ich niema zadnego dekretu wydac, jedno z starszymi Wesółek Zydami))¹². Привілеєм 1571 року ці права були розширені та конкретизовані ([…] tho sądu woiewodzkiego albo namiszthnika iego każdemu Żydowi wedlug prawa pospolitego do nas w każdej sprawie wolnie appelattia dopuszczona)¹³. Норма про участь старших євреїв фактично діяла в 16-17 ст. та була у пізніші часи¹⁴. У 18 ст. в судових справах згадуються асесори не євреї¹⁵. Право номінації суддів для розгляду справ євреїв належало воєводі. Ними могли бути тільки особи шляхетського стану, які постійно проживали в місті (Aby wojewoda nie inszego, iedno człowieka stanu szlachieckigo, osiadłego, na swoie mieszce ku sądzeniu i odprawieniu spraw żydowskich wystawieł i postanowieł)¹⁶. Воєводський суд не міг бути об’єднаний зі судом гродським (Pan podwojewodzi, jako sędzia zadnego urzędu grodzkiego ani ziemskiego sądowego mieć nie powinien)¹⁷.

Порядок розгляду справ євреїв визначався також розпорядженнями воєвод Стефана Чарнецкого з 1660 року, Станіслава Яблоновського з 1691 року, Марека Матчинського з 1692 року¹⁸, Я.Яблоновського з 1751, 1772 років¹⁹.

Ними визначалися склад суду (3) nie ma pan podwojewodzy nic odprawowac sam ani sądzic bez starszych²⁰), час судових засідань (dwa razy pan podwoje wodzy sądzic powinien, raz we wtorek, drugi raz we czwartek), місце засідань (w szkole żydowskiej, sprawy potoczne gościnne, które pilnej potrzebować będę ekspedycji w domu u siebie pozwaliam panu sędziemu), склад суду: суд рабіна (sąd duchowny): (żyd z Żydem- wykroczenia religijne lub nieposłuszeństwa wobec rozporządzeń zwierzchności), суд підвоєводи за участю старших євреїв (chrześcijanin – żyd o pobicie). Тяжкі злочини (mord rytualny, zabójstwo) не підпадали під юрисдикцію суду воєводи, а передавfлися спеціальному суду (sąd delegowany) або до королівського суду (sąd nadworny)²¹.

Спеціальна підсудність встановлювалася для справ по звинуваченню шляхтичів.

У 1527 році король Сиґізмунд І Старий (1468–1548) затвердив Краківський статут, згідно з яким міська влада одержала право затримувати і притягати до відповідальності шляхтичів за вчинення умисного злочину в межах міста. Однак судовий розгляд та екзекуцію вироків мали здійснюватись за участю представника гродського суду²². Його положення були уточнені та розширені Торунським статутом 1538 р., згідно з яким під юрисдикцію міських судів підпадали кримінальні справи про тяжкі злочини, що їх вчинили шляхтичі в межах міста, затримані під час їх здійснення. За таких обставин рада міста мала право, незважаючи на право недоторканності (neminem captivabimus), заарештувати підозрюваного²³.

Поряд із статутами, в питаннях компетенції міських судів, чільне місце посідають сеймові конституції. Згідно з рішеннями конституції Варшавського сейму 1648 р. шляхта, яка переховувала втікачів із королівських міст, наділених магдебурзьким правом, несла відповідальність на підставі Третього Литовського Статуту, а не кодексу магдебурзького права. Міські суди, які відкривали провадження в таких справах, сплачували штраф у розмірі однієї тисячі кіп литовських грошей особі, права якої були порушені²⁴.

Згідно з нормами конституції Пйотрковського сейму 1562–1563 рр. карні справи, порушені відносно волоцюг і жебраків, підпадали під юрисдикцію міського лавничого суду²⁵.

Питання підсудності справ врегулювувались рішеннями Варшавських генеральних конфедерацій 1587, 1632, 1641 рр²⁶. Кримінальні справи, у яких стороною був шляхтич, мали розглядатись однією третьою представників Ради міста і двома третіми членів каптурового суду в приміщенні ратуші міста²⁷. Конституцією конфедерації 1648 р. було уточнено дані положення. Зокрема вказувалось, що колегіальний порядок розгляду справ мав застосовуватися тільки в період міжкоролів’я (interrex).

Конституція Вального сейму 1588 р. визначила діяння, що кваліфікуються як злочини проти короля (crimine laesae Majestatis Regiae et perduellionis)²⁸. Тоді ж членів Львівського міського суду зрівняно в правах із членами Краківського і Позанського судів. Осіб, які вчинили розбій проти представників міської влади, карали згідно з тими нормами, які застосовувалися до осіб шляхетського стану²⁹. Це право було підтверджене Сеймовою конституцією 1611 р³⁰. У пункті 84 сеймової конституції 1588 р. та пункті 17 сеймової конституції 1611 р. було зазначено, що особи, які завдали матеріальної шкоди місту, псуючи міські гармати, мали бути покарані згідно з нормами Торунського статуту 1538 р³¹.

На Вальному Варшавському сеймі 1601 р. одним із актуальних питань було з’ясування причин зростання злочинності у Львові. У конституції сейму відзначено, що у Львові різко зросла кількість злочинів, пов’язаних із нанесенням тілесних ушкоджень, убивств, згвалтувань. Депутати констатували, що однією із причин такого стану було те, що місто – великий торговельний центр, до якого з усієї держави та з-за кордону з’їжджається багато людей без певної професії та засобів до існування³². Щоб запобігти злочинам, сейм постановив, що кожна особа, яка вчинить злочин у Львові чи на передмісті, повинна бути затримана міським або гродським урядом. Міський суд, погодивши свої дії з гродським судом, при розгляді справи мав керуватись Торунським статутом 1538 р. та винести вирок відповідно до тяжкості злочину.